Найдьон Я

Найдьон Я.П.,

студентка юридичного факультету

Науковий керівник: Германюк М.О., к.ю.н., ст.викладач

Запорізький національний університет

м.Запоріжжя, Україна

Особи, хворі на цукровий діабет (інваліди ІІІ групи) як суб’єкти адміністративної відповідальності

Права інвалідів та осіб з особливими потребами на високому рівні захищаються лише у розвинених країнах. У Франції законодавство захищає права інвалідів нарівні з правами інших громадян. Положення Конституції Німеччини зобов'язують законодавчу, виконавчу владу і судові органи як на федеральному рівні, так і на рівні земель і общин, а також інші установи і організації використовувати всі можливості для залучення інвалідів всіх категорій "наскільки це можливо, в нормальне життя" [6, с. 226]. У Великобританії законодавство про інвалідів існує ще з 1944 року. Акт про дискримінацію інвалідів покладає на суспільство серйозні обов'язки по відношенню до інвалідів. У США відношення до інвалідів постійно змінювалось від бажання допомогти. У 70-х роках минулого століття інвалідів стали розглядати як соціальну меншість – групу людей, що володіють цивільними правами, яку треба захищати так само, як і інші меншини, що вимагали рівності прав. Правова модель створила нову систему оцінки інвалідності – систему, засновану на активнішому залученні інвалідів до життя суспільства, розширенні їх прав і їх економічної самостійності [6, с. 230]. В Україні правове становище людини з особливими потребами завжди було болючою темою. На певних етапах розвитку нашого суспільства дане питання взагалі не підіймалося.

На сьогодні громадяни з інвалідністю є серед усіх верств населення будь-якого суспільства [7]. Наша країна як правова демократична держава сприяє захисту інвалідів. Дані положення регулюються безпосередньо законами України. Зокрема, це Закони України від 21 березня 1991 року «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», від 06 жовтня 2005 року «Про реабілітацію інвалідів в Україні», від 16 листопада 2000 року «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам»; міжнародні документи: План дій Ради Європи щодо сприяння правам і повній участі людей з обмеженими можливостями в суспільстві: покращення якості життя людей з обмеженими можливостямив Європі в 2006-2015 роках, Конвенція ООН про права інвалідів від 13 грудня 2006 року, Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів від 20 грудня 1993 року.

Питаннями, які стосуються осіб-інвалідів, а саме такими як соціальна адаптація, реабілітація, захист прав інвалідів та інші займалися такі вчені: Борецька С., Вернер Д., Ветрова І.Ю., Іванова І.В., Кравченко М.В. та інші.

На законодавчому рівні в Україні закріплено два поняття – інвалід та людина з обмеженими можливостями. Згідно із Законом України від 6 жовтня 2005 року «Про реабілітацію інвалідів в Україні» інвалід – це особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист [9]. В європейських країнах взагалі не має такого поняття – «інвалід». Тих осіб, що можуть самостійно рухатись, але мають інші вади, називають «особами з особливими потребами».

Відповідно до Конвенції ООН про права інвалідів від 13 грудня 2006 року: «інвалідність — поняття, яке еволюціонує і є результатом взаємодії, яка відбувається між людьми з інвалідністю та перешкодами у стосунках і середовищі і яка заважає їхній повноцінній і дієвій участі у житті суспільства на рівні з іншими» [5].

Поняття інвалідності в законодавстві кожної країни має свої національні особливості, трактування та правові норми. Наприклад, у Єгипті проведене у 1991 році дослідження щодо здоров’я матері та дитини, визначило людину з інвалідністю «як будь-якого члена родини, що має довгостроковий стан чи проблему зі здоров’ям, яка заперечує чи обмежує його/її участь у діяльності, доступній для його колег без інвалідності» [1, с. 37]. У Швеції спеціальний Закон стосовно інвалідності був прийнятий у 1999 році (Prohibition of Discrimination in Working Life of People With Disability Act). Він містить коротке визначення (§ 2) цього поняття: «Інвалідність означає будь-яке фізичне, ментальне чи розумове обмеження функціональних можливостей людини, що існували від народження, з’явились пізніше чи можуть з’явитись» [1, с. 38]. У Йорданії Національна стратегія щодо інвалідності 2007 року визначила інвалідність як «зменшення спроможності виконувати щоденну діяльність чи реалізовувати права та основні свободи настільки ж часто, як і інші, з причини створених умов в оточуючому середовищі, соціальних чи поведінкових бар’єрів на додаток до видимих фізичних уражень чи невидимих фізичних, емоційних уражень або уражень інтелекту». У Ємені Закон стосовно догляду та реабілітації людей з інвалідністю визначає людину з інвалідністю як «будь-яку людину, чоловічої чи жіночої статі, щодо якої медично доведено, що вона страждає на постійну інвалідність, повну чи часткову інвалідність з причини ураження чи хвороби, яка унеможливлює її навчання чи залучення до будь-якої діяльності, частково чи повністю» [1, с. 37]. Але, все ж таки в більшості розвинутих європейських країн через гуманність і визнання всіх членів суспільства рівноправними, застосовується поняття «люди з особливими потребами». Саме до цього повинно прагнути і наше суспільство.

Гуманне ставлення влади різних країн, в тому числі України, до такої категорії людей має проявлятись не тільки в їх правовій та соціальній захищеності, а й в застосуванні відповідних до їх особливих потреб заходів впливу, мір покарання у разі вчинення такими особами правопорушень.

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність у вигляді адміністративних стягнень. Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальності, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідальності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки [4]. Адміністративні стягнення, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні прав чи благ, однак, найсуворіші види стягнень – громадські роботи, адміністративний арешт – застосовуються не до всіх суб’єктів вчинення правопорушення, зокрема не застосовуються до інвалідів I та II груп. Не врегульованим залишається питання щодо накладення цих видів стягнень на інвалідів III групи, осіб, що мають тяжкі захворювання: онкологічні захворювання IV стадії, туберкульоз, деякі види лейкозу, зокрема, цукровий діабет, що є найбільш поширеними в сучасному суспільстві. За законодавством України ці особи підлягають застосуванню до них громадських робіт та адміністративного арешту, але їх застосування може призвести до серйозних ускладнень, погіршення стану здоров’я тощо.

Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 «Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності» підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту [8].

В переважній більшості випадків у разі помірного перебігу захворювання, а також наявності симптомів легкої та середньої тяжкості при цукровому діабеті призначається інвалідність III групи. При найбільш важких формах діабету дається інвалідність I чи II групи [2].

Цукровий діабет – це найпоширеніше хронічне ендокринне захворювання, обумовлене недостатністю гормону інсуліну (або його низькою біологічною активністю), який сприяє засвоєнню глюкози в крові. Цукровий діабет поділяється на два типи: інсулінозалежний (1 тип) та інсулінонезалежний (2 тип). При першому типі хворому постійно призначаються ін’єкції інсуліну під контролем вмісту глюкози в крові та сечі, при другому типі – строге дотримання дієти, цукрознижуючі препарати (як правило, таблетки). Хворі на цукровий діабет незалежно від типу обов’язково мають правильно, повноцінно харчуватись та приймати свої ліки за розкладом [10].

Накладення найбільш суворих видів стягнень до осіб, хворих на цукровий діабет ( інвалідів III групи) через особливості протікання цього захворювання і наявність особливих потреб може призвести до гіпоглікімічної чи гіперглікімічної ком. Застосування громадських робіт передбачає фізичне навантаження без корекції режиму харчування і введення інсуліну, прийому цукрознижуючих препаратів, що без відповідної кількості енергії (яка здебільшого береться при переробці глюкози) в організмі людини веде до різкого зниження рівня цукру в крові у хворого та гіпоглікімічної коми. Також в цьому випадку може впливати кліматичний фактор – перебування на сонці в літню пору року. Щодо застосування арешту, то при цьому виді стягнення через відсутність повноцінного харчування і прийому ліків за розкладом, стрес, переживання найбільшу загрозу становить різке підвищення рівня глюкози в крові (гіперглікемія) і поступове отруєння організму людину ацетоном. За певних умов може відбуватись і навпаки. Якщо вчасно не надати кваліфіковану медичну допомогу, то летального кінця не уникнути.

Отже, аналізуючи чинне законодавство і орієнтуючись на європейські стандарти захисту прав людини, необхідно проявити гуманне ставлення до осіб з особливими потребами. На законодавчому ріні доцільно закріпити поняття «особи з особливими потребами». Необхідним є врегулювання питання застосування адміністративних стягнень до інвалідів III групи, внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення в частині застосування адміністративних стягнень, зокрема громадських робіт та адміністративного арешту.

Література:

1. Байда Л.Ю. Інвалідність та суспільство:навчально-методичний посібник. За заг. редакцією Байди Л.Ю.,Красюкової – Еннс О.В. / Кол. авторів: Байда Л.Ю., Красюкова – Еннс О.В., Буров С Ю., Азін В.О.,Грибальський Я.В., Найда Ю.М. – К., 2012. - 216 с.

2. Інвалідність при цукровому діабеті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrhealth.net/invalidnist-pri-cukrovomu-diabeti/

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. № 8073-X. – ст.1122

4. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник/ В.К. Колпаков. — К.: Юрінком Інтер, –1999. –736 с.

5. Конвенція про права інвалідів // ООН; Конвенція, Міжнародний документ від 13.12.2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_g71

6. Кубіцький С.О. Історія соціальної роботи в зарубіжних країнах: навчальний посібник. – К.: ДАКККіМ, 2009. – 298с.

7. Пєша А.А. Правове становище інваліда у сім’ї / А.А. Пєша [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=66532

8. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 р. № 1317 «Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1317-2009-%D0%BF

9. Про реабілітацію інвалідів закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2010. № 34. – ст. 481.

10. Цукровий діабет: симптоми, лікування [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://loskk.pp.ua/cukrovij-diabet/