Право постійного землекористування та його еколого – правова характеристика

Жданова А.А., студентка

Науковий керівник:

Меліхова О.Ю., к.ю.н., доцент

Запорізький національний університет

Природокористування — це одна із сторін взаємодії природи і суспільства, яка виражається у використанні громадянами суспільства корисних для них властивостей природи.

За ознакою терміну, на який природні ресурси (об'єкти, їх частини) надаються в користування, розрізняється право постійного та тимчасового природокористування.

Правом постійного природокористування визнається володіння і користування природною ділянкою без заздалегідь установленого строку.

Існує велика кількість науковців, які досліджували особливості різних видів природокористування, в тому числі й постійного. Це Ю.С. Шемшученко, А.П. Гетьман, М.В. Шульга, Н.Р. Кобецька та багато інших видатних науковців.

Земельний кодекс України, інші акти земельного законодавства визначають умови надання в постійне користування земель та реалізації відповідного права, зокрема :

- в постійне користування передаються лише земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;

- таке право може набуватися тільки юридичними особами;

- право постійного землекористування надається лише підприємствам, установам та організаціям державної чи комунальної форм власності, а також, відповідно до змін, внесених до ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України Законом України від 12 травня 2004 року., - громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об’єднанням), установам та організаціям.

- У постійне користування можуть передаватися не тільки землі сільськогосподарського призначення, а й землі лісового, водного фондів, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення тощо;

- у постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані [3].

- Відповідно до земельного і лісового законодавства (зокрема, ст. 57 ЗК України, ст. 9 Лісового кодексу України) у постійне користування землі лісового фонду можуть надаватись лише у випадках, передбачених законодавством, а саме:

- спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;

- фермерським господарствам – якщо ці земельні ділянки лісового фонду не перевищують 5 гектарів і входять до складу відповідного господарства [1].

- Право постійного природокористування за статусом наближається до права власності, однак постійний землекористувач, на відміну від власника, не може на свій розсуд розпоряджатися наданою йому природною ділянкою: продати її, закласти, подарувати тощо. Жодні юридичні дії, пов’язані з природними об’єктами державної чи комунальної власності, що перебувають в постійному користування, неможливі без участі власника або без його формальної згоди (від його імені, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування);

- Право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує відповідне право, та його державної реєстрації (ст. 125 Земельного кодексу України, ст. 17 Лісового кодексу України); документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, так само як і право власності на землю, є державний акт (ст. 126 Земельного кодексу України), форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України

- Надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (ст. 123 Земельного кодексу України);

- Земельні ділянки, надані у постійне користування, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування в порядку, що встановлюється статтями 149—151 Земельного кодексу України;

- У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають ц їх постійному користування, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ст. 24 Земельного кодексу України) [2].

Отже, відносини людини з природою мают різнобічний характер. Протягом всієї історії людина задовольняла свої потреби за рахунок використання природних ресурсів. І щоб надати організованості цим відносинам, уникнути нищівної експлуатації природних ресурсів, запобігти їх вичерпанню і забезпечити раціональне використання і відтворення, була потрібна правова регламентація. Правове регулювання природокористуванням здійснюється через систему керівних, зобов’язуючих та заборонних норм права. Керівні норми встановлюють умови та порядок виникнення права користування природними ресурсами, визначають кордони поведінки природо - користувачів, надають їм необхідні гарантії реалізації і охорони їх прав та ефективного виконання покладених на них обов’язків. Таким чином ми можемо виділити такі ознаки постійного землекористування:

- безстроковість;

- набувають із земель державної та комунальної власності лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Література

1. Лісовий кодекс України від 21 січня 1994р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - №17. – Ст.99.

2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Урядовий кур’єр. – 2001. – 15 листопада.

3. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект Лекції у схемах (Загальна и Особлива частина) : Навч. Посібник. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.