Історія / Історія Східної Європи

К. і. н. Абразумова О. М.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, Україна

Громадська активність української селянки наприкінці 1920-х років

Становлення в сучасній Україні громадянського суспільства актуалізує проблеми досягнення рівності чоловіків та жінок в усіх сферах суспільного життя, зокрема й вивчення ґендерних аспектів української світоглядної культури протягом ХХ ст.

В цьому контексті особливий інтерес становить формування громадської активності селянки в радянську добу, зокрема, в період нової економічної політики. Протягом 1920-х років спостерігалося не лише господарсько-економічне піднесення українського села, а й зростання громадської активності, самодіяльної ініціативи, формування міцних паростків політичної культури переважаючої частини українського суспільства – селянства, залучення його до реальних процесів державотворення тощо.

Потрібно наголосити, що на початку 1920-х років радянська влада приступає до активного залучення жіноцтва у будівництво держави пролетаріату.

Тези про роботу на селі містили пункт, в якому однією з організаційних форм роботи визначалася організація селянок і притягнення їх до державної громадської та політичної роботи. До речі, ця форма роботи стоїть вище за такі як організація профспілок, сільської кооперації, шкіл тощо [1, 92]. Лист всім губкомам та губвідділам у справах на селі в 1920 році ініціював створення «жінвідділів», найближчим завданням яких було «перенесення центрального тяжіння роботи з міста в село, сконцентрування всіх сил та засобів партії із організації волосних, делегатських зборів селянок» [1, 73].

Жінвідділи та делегатські збори мали спрямовувати русло своєї діяльності на ліквідацію неписьменності серед жінок, залучення їх до суспільно-корисної праці, до боротьби проти безправного становища жінки в сім`ї, організації дошкільних дитячих закладів, лікарень, магазинів, побутових майстерень. Делегатки мали організовувати комісії щодо охорони праці жінок, займатися регулюванням питань материнства та дитинства. Важливою функцією жінвідділів стає боротьба з проявами релігійності, шкідливими звичками і забобонами, бути активними у побудові нового соціалістичного побуту. Крім того, жінки були активними учасниками кооперативного руху на селі.

Одним із способів залучення жінки до будівництва соціалізму стало включення жінок до рад, взагалі їх участь у виборчому процесі. Разом з тим, в УРСР було заборонено будь-які форми жіночих чи харитативних організацій під гаслом існуючої рівності жінок з чоловіками.

На думку українських дослідників, зокрема М. Богачевської-Хомяк [2], Г. Марсіної [3], О. Козулі [4], всі заходи радянської влади, спрямовані на політичне розкріпачення української жінки насправді мали на меті її використання як робочої сили у виробництві. Цілком погоджуючись із загальним висновком зазначених дослідників, наголосимо, що селянський соціум, невідємною частиною якого було і жіноцтво, зазнавши радикальних змін свідомості, у 1920-х роках трансформувався у дієвий суб’єкт громадсько-політичної сфери буття суспільства. Культурно-просвітницька діяльність, пропагандистська робота, залучення селянства до участі у роботі безпартійних конференцій, різноманітних громадських товариств, участь сільського населення у чисельних виборчих кампаніях, у місцевих органах влади стали потужним поштовхом у розвитку громадської активності сільського населення і, зокрема, формування ініціативних груп і осередків, спрямованих на посилення участі та ролі селянства у прийнятті тих чи інших рішень, що стосувалися актуальних питань життя села. Хоча зазначені заходи, за задумом влади, мали на меті посилити привабливість радянських ідеалів, однак вони об’єктивно сприяли і усвідомленню селянством власних інтересів.

Протягом 1920-х років жителі сільської місцевості опинилися у складних умовах, що вилилося у спалахи антибільшовицького протистояння на початку та наприкінці десятиліття. Основними чинниками руху непокори українського селянства були продовольчий, аграрний, фіскальний, карально-репресивний, релігійний, національний, які, по суті, разом склали антиселянську політику радянської влади в умовах становлення «більшовицького порядку».

Особливої масовості хвилювання українського селянства досягли наприкінці 1920-х років – в період згортання непу та переходу до колективізації. В цей час значна кількість жінок засвідчила свою опозиційність до радянської влади або її кампаній, що виявилося у широкому розгортання бунтів та повстань саме за участі жінок. Наприкінці 1920-х років жінки активно виступали й проти антирелігійної кампанії радянського уряду. Хоча в Союзі Войовничих Безвірників і нараховувалося близько 20% жінок, та все ж основна маса співчувала церковникам.

Найбільш активно жіноцтво виступало проти економічної політики уряду. Так, за обстеженням роботи колгоспних осередків Велико-Димерського району Київської округи виявляється, що навіть серед жінок-членів колективного господарства, простежуються «багато негативних настроїв, що виражаються в наступному: А) часто є провідниками всіляких волинок в колгоспах; Б) завдяки настроям жінок є випадки виходу із колгоспів; В) під час огляду приміщень колгоспів було поставлене питання «де краще?», вона не задумуючись відповіла, що поза колгоспом, так як тоді вона не працювала, а тепер доводиться працювати тощо» [5, 89].

Серед основних характеристик виступів кінця 1920-х років, влада називає їх масовість та переважаючу частку саме жінок у демонстраціях: чоловіків спочатку просто розганяють, вони потім стоять в стороні та спостерігають, підключаючись в міру необхідності. Говорячи про причини цих рухів, називаються перекручення на місцях класової лінії партії, неповороткість, бюрократизм, невміння дати організований відсіч. Засобами боротьби пропонується обрати самокритику, індивідуальну та групову роботу серед селян, розповсюдження чуток про війну, терор тощо [6, 7].

Вже на початку 1930- х років збільшення демонстрацій проти колгоспів переростає у виступи проти радянської влади. Так, у Проскурівській окрузі більшість протестуючих (яких влада вважала такими, що потрапили під вплив «куркулів») складали жінки. Наприклад, в с. Расоха проти висилки куркулів виступили жінки, які погрожували у разі вислання їх односельців рознести весь колектив. В с. Кураково Моршинського району на захист 70-річного дідуся, якого сільрада вирішила виселити як «ворожий елемент», виступила група жінок у кількості 400 осіб [7, 115]. А в с. Кишенці жіночий виступ тривав аж три дні: 600 жінок (серед яких чимало колгоспниць) протестували щодо заходів радянської влади, а їх напад на сільську раду розцінювався як свідчення політичного характеру виступу.

Таким чином, потрібно констатувати, що радянська влада все ж зробила свою справу – жінка дійсно стала більш емансипованою та незалежною, могла висловлювати свою думку, та не завжди це було на користь партії, недоліки діяльності якої викликали хвилю виступів по Україні, активними учасниками яких стали саме жінки.

Література:

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 354. – 345 арк.

2. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884-1939 / М. Богачевська-Хомяк. – К. : Либідь, 1995. – 424 с.

3. Марасіна Г. В. Проблема кваліфікації жіночої праці у промисловості європейської частини СРСР (на прикладі окремих регіонів) 1922-1991 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук / Г. В. Марасіна. – X., 2011. – 18 с.

4. . Козуля О. Жінки в історії України / О. Козуля. – К. : Український центр духовної культури, 1993. – 255 с.

5. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3059. – 105 арк.

6. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3065. – 48 арк.

7. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3191. – 165 арк.