Херсонський
політехнічний коледж
Одеського
національного політехнічного університету,
Україна
КВАНТОВО-ТЕМПОРАЛЬНИЙ
ВИМІР КОРЕЛЯЦІЇ ПРОЦЕДУР ПОЯСНЕННЯ І РОЗУМІННЯ[1]
Коли
німецький фізик Макс Планк – засновник квантової теорії припустив, що атоми
викидають енерґію окремими порціями – квантами. При чому, енерґія Е
кожної окремої порції прямо пропорційна до частоти випромінювання:
E=hv,
Де
h – сучинник пропорційности,
який отримав назву постійної Планка і дорівнює h=6,63•10–34
Дж•с–1.
Це
припущення Планка фактично означало, що закони класичної фізики не годні для
опису явищ мікросвіту [2, С.95].
З
фізики: знаходження інформації (знання) відріжняється від його пересилання [1,
С. 202]. Знайти, одержати інформацію можна зі швидкістю, що перевищує швидкість
світла, а от передати інформацію (як корисну, осмислену, системну) ми, в такий
самий чин, не можемо. Якщо процедура знаходження інформації ізоморфна процедурі
осмислення, тоді пересиланню інформації (трансляції знання) відповідає процедура
пояснення. Та й дійсно, чим як не передачею інформації є пояснення: або се –
передача інформації для самого себе (під час науково-дослідницьких пошуків) або
ж – передача інформації для инших (під час навчально-виховної діяльности)
наприклад, пояснення гри у шахи або пояснювальна інструкція щодо користування
якимось приладом, ліками, технікою, поведінки в певних місцях або іноземних
країнах тощо. Тобто – швидкість розуміння (осмислення) не дорівнює до швидкости
пояснення. Розуміння се – надбання знань, пояснення – їх трансляція – надсилання,
передавання знання.
З
коґнітологічної точки зору се означає, що предикація властивостей (атрибутів,
або ще, як це називають: процедура конкретизації або субстантивації) у часі
відбувається скоріше, ніж експлікація відносин (експлікація відносин є вихід на
загальний рівень, зокрема в поясненні, де все мусить бути підведеним під якийсь
принцип, закон, теоретичне положення, правило). Таким чином, виходить, що
коґнітивнє явище пізнавальної процедури конкретизації є скорішим, ніж швидкість
її зворотньої і, в той же час, комплементарної (доповнюючої), процедури –
абстрагування. А це означає, що з фізичної точки зору, процедура
конкретизації є скорішою, стрімкішою ув часі, з фізіологічної – легшою, а з ґносеологічної – влучнішою
(адекватнішою, системнішою), ніж процедура абстрагування, яка апріорі не є
адекватною (тобто, не є об‘єктивістською, оскільки належить виключно безпосередньо
самій свідомості індивіда).
Надіслати
кудись впорядковану (системну) інформацію, значно важче, аніж здобути її.
(Процедура інтерпретації символів, знаків, подій, соціяльних явищ і явищ
природи значно легше і приємніше дається нашій психіці, якій інтелект одразу,
без жадних зволікань, надає увесь свій інформаційно-аналітичний ресурс; а от
процедура трансляції системних знань: смислів, концептів, вчень, доґм, доктрин,
ідеологій, теорій, гіпотез тощо на самому її початку вже обтяжена ентропійними
процесами, які тим більше й сильніше, чим більше між транслятором знань і
їхніми адресатами (реціпієнтами знань – тими, кому адресуються знання, хто їх
приймає) часовий проміжок, дистанційна, вікова, ментальна, мовна, культурна,
етнічна, хронологічна тощо відстані. На прикладі се можна зобразити так, що,
досліджуючи у далекогляд віддалену зірку ми, все ж таки, отримуємо певну
об‘єктивну інформацію, але коли ми склали послання для можливих жителів тієї
зірки і надіслали його через морзянку на ту далеку зірку-планету, за декілька
світових років, туди прийшло не конкретне концептуальне інформативне знання, а образно
кажучи, просто, немов з мішка, посипалась купа перемішаних слів, знаків, літер.
Важкість
надсилання знань засвідчує навіть і не сама трансляція знань, яка передбачає
опрацювання, формування і надсилання інформативного матеріялу, а навіть
звичайна ретрансляція, коли вимагається всього лише передати вже готове, кимось
иншим здобуте й систематизоване знання, згадаймо ефект так званого «зіпсованого
телефону», коли з кожним «пунктом» ретрансляції аберація витокового концепту
все більше й більше руйнує (інформативну структуру) зміст об‘єкту ретрансляції,
так, що вже наприкінці свого руху, концепт ретрансльованого знання зазнає такої
сильної метаморфози, що вже мало чим схожий на свій автентичний витоковий
ориґінал, а то й взагалі, відверто суперечить своїй початковій ідеї.
Ось,
тому то й вчитися, себто набувати ріжноманітних знань, практично може кожний,
але не кожний здатен стати добрим вчителем і викладачем, бо се вимагає
спеціялізованих зусиль, певного фаху і найпростіших педагогічних здібностей.
Виходить, що, за рівних умов, самому вчитися легше, аніж вчити когось.
–
Ця фізикалістська аналогія відкриває «двері» для наступного міркування про те,
що розуміння (осмислення) завше є об‘єктивістським, але не за змістом, а за
своїм структурним алгоритмом – це є приписування атрибутів пояснювальним речам,
які, ці атрибути, наразі існують об’єктивно: вони визначені і максимально
конкретні; а от пояснення – трансформація знань – завше містить ув собі
суб‘єктивістську архітектоніку, позаяк закони, норми, правила і принципи (тобто
експланандум), під які підводиться пояснювальне явище (експлананс) – усі ці
теоретичні положення, існують лише в наших головах, а не в реальнім світі; а от
атрибути, якими ми оперуємо під час набуття знань, мають більше претензій на
об’єктивність, позаяк, з ними принаймні можна поставити певні досліди і
провести якісь експерименти.
Тут
виникає невелике питання загальнометодологічного характеру: якщо фактуальні
твердження принципово мають своє закріплення в екперементальних дослідах, чому
ж тоді за теоретичними твердженнями не стоїть така ж сама – метатеоретична
доказова база. Скажімо, чи існує метатеорія теореми Піфагора, в якій містяться
докази того, що теорем Піфагора – істина?
Суб‘єктивістська
архітектоніка пояснення компенсується об‘єктивістськими фактуальними
положеннями, які, будучі розташовані у певнім порядку, складають будову
(структуру) експланансу пояснення.
Коґнітологія
– наука, що пов‘язана із дослідженням свідомости і мислення, переважно
спирається на досягнення психології та лінгвістики і це безумовно дозволяє їй
отримувати конструктивні надбання щодо функціювання нашої свідомости, феноменів
пам‘яти і пізнавальних процесів. Але
при цьому якось нівелюється фізичний аспект нашої пізнавальної діяльности, адже
матеріальним носієм (субстратом) коґнітивних процесів є людський мозок, із
≈ 4 млрд. мозкових клітин невронів, що відповідають за роботу усієї нашої
пізнавальної сфери. Самі неврони пов‘язані між собою чисельними зв’язками
«ходами», за допомогою яких вони обмінюються електричними імпульсами, які
навіть можна виміряти спеціяльними приладами, з певним інформаційним змістом.
Це факт змушує замислитись над питанням «фізики пізнавальної діяльности», якщо
в основі її закладено певні електричні процеси, і – відповідної правомірности
аналогій – переносу знань, з певних процесів природи, які можуть служити
відповідним ізоморфним аналогом на самі процеси мозкової діяльности людини.
Навесні
1905 року Альберт Айнштайн прийшов до висновку, що «об‘єктивний час рухається з
ріжними швидкостями, – все залежить від руху суб’єкта» [1, С. 56 – 62]; себто –
чим швидше рух, тим повільніше плин часу (чим повільніше рух,
тим швидше спливає час) і, навпаки, чим повільніше плин часу, тим є швидшим рух
суб‘єкта. В експланологічнім заломленні це означає (парадоксальну кореляцію
двох когнітивних процесів) чим швидшим є процес розуміння, тим більше
вимагається часу на його дискурсивне експлікативне висвітлення [тобто на пояснення]
при чому, виходить, що з феноменологічної точки зору пояснення виступає як
функція [або результатом] розуміння (себто: миттєве розуміння якогось чогось,
ускладнює його пояснення, тягнучі за собою необхідне збільшення терміну для
його вербальної номологічної експлікації. Чи не на цей випадок у студентів (а
подекуди й у науковців) є відмовка: я розумію це, але не знаю як його пояснити?
Неможливість
пояснити певний феномен ще не означає, що він неосмислений, навпаки се може
бути ознакою миттєвого осяяння – інсайту. – Тому то й тут відбувається
відповідна аналогія: чим швидше гносеологічний рух (акт осмислення), тим більше
потім потребується часу на його дискурсивну експлікацію, наприклад у вигляді
пояснення. І навпаки, у зворотньому русі, чим миттєвишим є пояснення, тим
більше треба часу на його осмислення (адже такі недикурсивні пояснення зазвичай
вимагають певних соціокультурних дешифровок і герменевтичних тлумачень,
наприклад, притчі Ісуса, висловлювання оракула, провидця тощо).
Один
з наймиттєвиших пізнавальних досвідів, яким володіє людство, так званий
релігійний досвід, коли людина втрачає зв'язок із часом, від сприйняття
трансцендентної Реальности (про що писав ще Вільям Джемс у своїй відомій книзі
«Розмаїття релігійного досвіду»), досі не знаходить свого адекватного
експліцитного відображення вербальними засобами. Теж саме стосується і таких
містико-духових речей, як от саторі, самадгі, «просвітлення» тощо.
Виступаючи функцією щодо результату пізнавальної
діяльности, феномени пояснення і осмислення (розуміння) знаходяться ув
імплікативному стосунку, який можна означити наступною схемою:
(осмислення →пояснення)&(осмислення
⇢ пояснення),
що означає наступне: якщо є в
наявності [результат] осмислення (розуміння), отже і є [принаймні існують усі
гносеологічні підстави і для] пояснення і, в той же час, наявність пояснення не
обов‘язково означає (присутність) розуміння. Бувають беззмістовні, абсурдні
«пояснення» (маячня, марення, п‘яний лемент, відверта обструкція, з метою збити
з пантелику, напустити туману тощо).
Між
поясненням і розумінням існує щільний корелятивний зв‘язок, вивчення одного
неможливе без дослідження иншого. У цьому сенсі будь-яке дослідження чогось
одного вже має теоретико-пізнавальні наслідки для дослідження иншого; в силу
того факту, що пояснення й розуміння (або осмислення) дві додатні і контроверсивні
пізнавальні процедури, се означає: знання, які були отримані, скажімо в результаті
дослідження безпосередньо процедури розуміння, можуть бути дзеркальним чином
перенесені й на пояснення, з урахуванням особливостей дзеркальної
контроверсійної кореляції, і навпаки.
Окрім
цього, зрозуміло, що пізнавальні процедури, зокрема пояснення і розуміння,
будучи об‘єктивними феноменами, а отже – частиною природи, пов‘язані із певними
фізичними процесами мікровиміру, а це означає, що структурно-системне
дослідження гносеологічних феноменів вже не має право задовольнятися виключно
схоластичною аналітикою чи то навпаки – тотальною психологізацією пізнавальних
актів, але повинно якщо не спиратися, то принаймні зважати на деякі відкриття й
досягнення сучасних природничих дисциплін, зокрема – квантової фізики.
1. Каку
Мичио, Параллельные миры: об усторйстве мироздания, высших измерениях и будущем
Космоса / Мичио
Каку// Пер. с англ. – М.: ООО Издательство
«София», 2008. – 416 с.
2. Марон А.Е. Физика: Учебник. [для 12 кл.веч. (заоч.) сред.шк.и
самообразования ] / А.Е. Марон, Г.Я. Мякишев, Э.Г. Дубицкая.// – М.: Просвещение,
1990. – 224 с.