Козирєва О. В.,

канд. екон. наук, доцент, здобувач НДЦ ІПР НАН України (м. Харків)

Механізми вирівнювання диференціації соціально-економічного розвитку регіонів в ЄС

В сучасних умовах активізації глобалізаційних та інтеграційних процесів важливого значення набуває формування заходів регіональної політики, адекватних вимогам сучасності. У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує дослідження досвіду європейського Союзу (ЄС) щодо формування та реалізації регіональної політики та її трансформації під впливом зовнішніх та внутрішніх викликів.

Таке інтеграційне об’єднання, як ЄС, на початку свого існування включало країни з високим рівнем розвитку ринкової економіки. Подальше приєднання країн, що мають низький та середній рівень розвитку, обумовило необхідність побудови такої політики ЄС, яка містить заходи щодо згладжування наявних диспропорцій розвитку країн-членів з метою зміцнення стану об’єднання загалом. Усвідомлення розробки єдиної політики ЄС було викликано також низкою обставин, що полягали у таких економічних проблемах, як світова енергетична криза, високий рівень інфляції та безробіття, занепад деяких галузей економіки. Цілі ЄС формувалися переважно з метою усунення надмірних регіональних диспропорцій, про що свідчить питома вага бюджетних коштів ЄС, що спрямовувалися на цілі конвергенції.

Регіональна політика ЄС має за мету підвищення рівня регіонального розвитку та підтягування економіки більш слабких регіонів до рівня більш сильних. Здійснення регіональної політики відбувається на всіх рівнях європейського управління – від місцевого до державного. При цьому на кожному рівні існують власні засоби та механізми реалізації. На державному рівні одним з основних принципів досягнення поставлених цілей є принцип перерозподілу доходів між регіонами-донорами та регіонами-реципієнтами.

Значна роль у вирівнюванні соціально-економічного розвитку регіонів в ЄС належить бюджетні політиці, оскільки вона визначає розмір коштів, що спрямовуються на здійснення наднаціонального регулювання.

Загальний бюджет ЄС став першим наднаціональним механізмом регулювання диспропорцій в соціально-економічному розвитку країн-членів. Вперше був створений механізм формування міжбюджетних потоків через загальну структуру. У колі країн «Старої Європи» (ЄС-15) дійсно вдалося скоротити різницю між сильнішими і слабшими економіками до обопільної вигоди. Проте, слід зазначити, що успіх Загального бюджету був передбачений, оскільки країни-члени ЄС-15 відзначалися практично однаковим рівнем соціально-економічного розвитку. Ситуація змінилася після 2004 року, оскільки більшість нових членів ЄС суттєво поступалася країнам-засновникам за рівнем розвитку.

Процес становлення регіональної політики ЄС складається з певних етапів та характеризується поступовістю. Спочатку національні уряди концентрували увагу на розробці власної регіональної політики без врахування загальних тенденцій євроінтеграційного угрупування. Проте посилення диспропорцій розвитку країн-членів ЄС викликало необхідність розробки єдиної наднаціональної політики ЄС з метою визначення заходів щодо підтримки проблемних регіонів.

Враховуючи вищенаведене, першим етапом формування регіональної політики ЄС можна вважати 60-70 роки минулого століття, тобто період несприятливої економічної кон’юнктури та загострення конкуренції. У цей період регіональна політика стала складовою середньострокових програм економічної політики ЄС, які передбачали кращу координацію регіональної політики кожної країни для забезпечення інтересів співтовариства загалом та відповідальності ЄС за регіональний розвиток країн-членів.

Наступний етап становлення регіональної політики ЄС (1975-1988 рр.) пов’язаний зі створенням структур щодо фінансування її заходів, а саме Комітету з регіональної політики при Раді Міністрів ЄЕС та Європейського фонду регіонального розвитку, які діяли в рамках бюджету ЄС.

Протягом третього етапу формування регіональної політики ЄС (1988-1999 рр.) заходи регіональної політики були спрямовані на підтримку регіонів, що характеризувалися такими рисами: значне відставання за рівнем розвитку; занепад місцевої промисловості; високий рівень безробіття; необхідність у пристосуванні робочої сили до змін у функціонуванні виробництва; незадовільний стан сільського та рибного господарства; низька щільність населення (до 8 осіб/км²).

Наступний етап регіональної політики ЄС (2000-2006 рр.) відзначався скороченням її основних напрямів, що було пов’язано з усвідомленням необхідності більш чіткого та ємного представлення цілей, які полягали у такому [1]: «підтягування» рівня економічного розвитку менш розвинутих регіонів (валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення менше 75% від середнього значення по ЄС за паритетом купівельної спроможності (КПС)); сприяння економічним та соціальним перетворенням у регіонах зі «структурними труднощами»; модернізація системи професійної підготовки та працевлаштування.

Слід зазначити, що для вирішення питання спрямування ресурсів на «підтягування» рівня економічного розвитку менш розвинутих регіонів враховувалися такі показники соціально-економічного розвитку країн членів ЄС: чисельність населення; показник регіонального розвитку – середній ВРП на душу населення регіонів-реципієнтів за ПКС; показник економічного розвитку – ВВП на душу населення країн-членів ЄС за ПКС; рівень безробіття. Розмір бюджетних коштів для підтримки проблемних регіонів визначався у розрахунку на душу населення, що мешкає на певній території. Особливістю формування величини фінансових ресурсів була оцінка потреби у вирівнюванні рівня розвитку та можливостей бюджету.

Головна відмінність регіональної політики ЄС на цьому етапі полягала в її розумінні не лише як засобу подолання регіональних диспропорцій, але й як засобу підтримки конкурентоспроможності регіонів. Тобто регіональна політика набула спрямованості на створення умов для повної реалізації регіонами наявного потенціалу та отримання конкурентних переваг [2].

Таким чином, можна підсумувати, що регіональна політика ЄС протягом третього та четвертого етапів (2000-2006 рр. та 2007-2013 рр.) переважно була спрямована на вирівнювання показника ВРП на душу населення країн-членів з акцентом на економічне зростання проблемних регіонів. Концентрацію уваги на підтримку конкурентоспроможності, що мала місце при формуванні цілей співтовариства європейських країн на 2007-2013 рр., можна охарактеризувати як таку, що потребує посилення у наступному періоді.

П’ятий етап регіональної політики ЄС, який визначається прийняттям нового семирічного фінансового плану на 2014-2020 рр., традиційно супроводжувався переглядом сутності основних напрямів діяльності та розмірів їх фінансування. Серед нововведень слід відзначити обов’язковість загальних правил для всіх європейських бюджетних фондів з метою підвищення ефективності їх діяльності. Також запропоновано дотримання принципу прямої залежності дозволу на надання коштів з європейських фондів від виконання країнами вимог щодо зменшення дефіциту бюджету та величини державного боргу в рамках Європейського триместру. Нововведенням нового етапу регіональної політики ЄС став також підхід до ідентифікації проблемних регіонів. Починаючи з 2014 року, такими, що потребують підтримки, вважаються три типи регіонів, а саме: менш розвинуті, ВРП на душу населення яких складає менш, ніж 75% від середнього по ЄС; перехідні регіони, де індикатор проблемного стану знаходиться в межах від 75 до 90%; більш розвинуті регіони, де він сягає більш, ніж 90%. Такий розподіл свідчить про намагання припинити розпорошення значного обсягу коштів на регіони, що мають ВРП на душу населення, більший за 75-відсотковий поріг. Для найменш розвинутих територій питома вага коштів структурних фондів ЄС у фінансуванні політики конвергенції має складати не більше 85%, для більш розвинутих – 50% [3]. Структурні фонді дозволяють регіонам отримувати додаткові ресурси для стимулювання розвитку, зменшення рівня безробіття, активізації інвестиційної діяльності. При цьому скорочується залежність країн-членів ЄС від фінансових ресурсів національних урядів, що дає підстави говорити про ЄС як про «Європу регіонів». Координація регіонального розвитку з єдиного європейського центру дозволяє впроваджувати та підтримувати на відсталих територіях найпередовіші напрями регіональної політики.

Таким чином, формування регіональної політики ЄС відбувалося під впливом низки чинників, головним з яких є відмінності у рівнях соціально-економічного розвитку країн-членів, а також адміністративно-територіальних одиниць, що входять до їх складу. Таке становище суттєво вплинуло на розподіл коштів загального бюджету ЄС, значна питома вага яких спрямовується на цілі конвергенції регіонів шляхом визначення критеріїв їх проблемного стану порівняно із середнім значенням певних показників по ЄС. Аналіз етапів регіональної політики ЄС дозволяє стверджувати, що підтримка проблемних регіонів є напрямом, який з плином часу набуває все більшого значення, оскільки розширення ЄС характеризується вступом країн з низьким рівнем соціально-економічного розвитку і потребує відповідних заходів наднаціональної політики.

Література:

1. Уварова Е. Эволюция региональной политики в ЕС: механизмы и результаты / Е. В. Уварова, А. В. Тягнибеда, Л. Я. Савощенко // Вестник НГУ. – Серия: Социально-экономические науки. – 2010. – Т. 10. – Вып. 4. – С. 137-154.

2. Мельник А. Региональная политика ЕС и Украины в условиях углубления противоречий глобализации / Мельник А., Адамик В. // Журнал европейской экономики. – 2013. – Т. 12 (1). – С. 63-85.

3. Барановський М. Депресивні території як об’єкт регіональної політики: європейський досвід і можливості його застосування в Україні / М. Барановський // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2009. – № 56. – С.12-15.