К.е.н. Васильєв С.В.

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна

Соціальний ефект земельної реформи в Україні

Аналізуючи результати земельної реформи в Україні, необхідно також приділити увагу соціальному аспекту.

На думку багатьох вчених економістів-аграрників, від проведення земельної реформи незаперечним є соціальний ефект. Громадяни України подвоїли розміри своїх присадибних ділянок або ділянок, наданих їм для ведення особистого селянського господарства. Нині у власності та користуванні 25 млн. громадян зосереджено 19,7 млн. га сільськогосподарських угідь, на яких виробляється дві третини валової продукції сільського господарства країни. Ці заходи були схвально сприйняті селянами як елемент суттєвого соціального захисту, особливо пенсіонерів.

Зараз на передану в оренду землю селянин-власник у рахунок орендної плати одержує 1,5-2 тони зерна, тоді як за радянських часів лише комбайнери одержували значну кількість зерна, але не більше тони [2, с. 142].

Загальна сума виплат за оренду земельних часток (паїв) у 2013 році становила близько 9,8 млрд. гривень, у тому числі орендарі уклали договори з селянами-пенсіонерами на 4,2 млрд. гривень, що становить 42,9% від загальної суми виплат на цей рік.

Соціальний ефект від земельної реформи, безперечно, має місце. Адже селяни безкоштовно одержали землю і якщо її самі не використовують, а здають в оренду, то одержують так званий «нетрудовий» дохід. Відносно працівників колгоспів і радгоспів, то це можна розглядати як певну компенсацію за колишню їхню трудову діяльність. Але коли земельні паї переходять у спадок тих, хто ніякого відношення до сільського господарства не має, то з точки зору суспільства соціальний ефект земельної реформи викликає сумніви.

В той же час суперечливість відносин між орендодавцями і орендарями є очевидною. І в цьому контексті більш ефективним на мікро- і макрорівнях є використання власної землі, тобто коли процеси землеволодіння і землекористування уособлює один господарюючий суб’єкт. «Земля повинна мати свого власника і господаря, який забезпечив би її ефективне використання. Тому вона має належати тим, хто її обробляє» [1, с. 7].

В результаті реалізація в сільському господарстві України принципу «землю тим, хто її обробляє», не дивлячись на його високий соціально-економічний потенціал, зіштовхнулося з низкою проблем. Саме тому тільки 10-15% від загальної кількості земельних паїв (в Дніпропетровській області майже 15% – 42 тис. із 285 тис. земельних паїв) залишилися у їхніх власників. В умовах мораторію (який від терміновано до 1 січня 2018 р.) на купівлю-продаж земельних часток і дозволу їхньої оренди, усі власники земельних паїв, які не могли або не бажали їх використовувати здали в оренду різним агроформуванням ринкового типу. Тобто не втілена у життя первісна мета земельної реформи – наблизити «власність на землю безпосередньо до виробника». У секторі сільгосппідприємств майже на 9/10 має місце уособлення процесів землеволодіння і землекористування, земля належить одним, а використовують її інші суб’єкти.

Оцінити однозначно розвиток орендних відносин, напевне, не можливо. Безперечно, що за тих умов, що склалися (проблематичність створення трудових агроструктур), оренда землі істотно загальмувала процес її фрагментації і деконцентрації агровиробництва. І взагалі, до позитивних наслідків оренди землі слід зарахувати те, що вона дає аграрним виробникам змогу досягти оптимальних розмірів землекористування. Їм не треба авансувати кошти на купівлю землі, яка коштує дорого, і витрати на її придбання. При порівняно низьких доходах вони не швидко окупляться.

На нашу думку, головна проблема не в оренді земельних паїв, а в її національних особливостях, в абсолютному переважанні в секторі сільськогосподарських підприємств (близько 9/10).

Для оренди земельних паїв нині характерно:

1) короткі терміни (понад 80% до 5 років), а відповідно незацікавленість орендарів у збереженні родючості ґрунту, використання ними переважно «комерційних» сівозмін (так у Дніпропетровській області впродовж багатьох років частка соняшнику у загальній посівній площі становила 28-30%, тоді як за науковими нормами мала б бути не більше 10%);

2) в оренду здаються порівняно невеликі земельні площі (4 – 6 га), а відповідні більш-менш великі агроформування заключають орендні договори з великою кількістю власників земельних паїв, що у випадку довгострокового анулювання договору загрожує цілісності обробітку орендованих земельних масивів. Так, станом на 26.06.2015 р. власники земельних паїв в Дніпропетровській області уклали 56,2 тис. договорів оренди. Кількість діючих господарюючих суб’єктів у сільському господарстві області становила 3,8 тис. одиниць. Тобто у середньому одне підприємство заключало договір оренди з 15-ю землевласниками.

Виправити таке положення можливо за рахунок поступового збільшення власної землі і на цих засадах її використання на інтенсивно-інноваційній основі. Це в певній мірі буде гарантією стабільного і передбачуваного розвитку господарств.

Література:

1. Лукінов І.І. Стратегія і механізм пореформеного розвитку національного АПК / І.І. Лукінов // Економіка АПК. – 2002. – № 8. – С. 6-10.

2. Стратегія розвитку аграрного сектору економіки за період до 2020 року: Збірник матеріалів Чотирнадцятих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників, Київ, 16-17 жовтня 2012 р. / Редкол.: Ю.О. Лупенко, П.Т. Саблук та ін. К.: ННЦ «ІАН», 2013. – 762 с.