Денисовець Т.М.

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ШКІЛ-ІНТЕРНАТІВ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Негативні явища, що спостерігаються у політичному, економічному, культурному житті України в останнє десятиріччя, справляють небажаний вплив на формування свідомості молодої генерації українців. Особливо це стосується дітей, що зростають у соціально несприятливих умовах, тобто коли їхнє найближче оточення не тільки не допомагає їхній оптимальній соціалізації, а дезорієнтує дітей і молодь, підштовхує до прийняття антигуманної системи цінностей. У цих умовах держава покладає особливу надію на ефективну діяльність системи освіти, що впроваджує в життя позитивний досвід попередніх поколінь, екстраполюючи його в реалії сучасного світу.

Формування й реалізація принципів побудови освіти в Україні ґрунтується на загальнолюдських цінностях, основоположних засадах організації освітньої діяльності загалом, традиціях вітчизняної школи, враховує головні завдання, які їй необхідно вирішувати на сучасному етапі. Одним із таких завдань є педагогічне вирішення проблеми виховання соціально занедбаних дітей.

Глибока економічна та соціальна криза в нашому суспільстві, недоліки в роботі державних і, зокрема, правоохоронних органів сприяють суттєвим порушенням прав дитини, невпинному зростанню безпритульності та бездоглядності. За офіційними даними, сьогодні в нашій країні 58,4 тисячі безпритульних [1].

Теоретичні засади діяльності шкіл-інтернатів в останні роки ґрунтовно досліджували Б. Кобзар, А. Наточій, Є. Постовойтов, В. Слюсаренка та ін.

Слово «інтернат» походить від латинського слова «internus», що в перекладі означає «внутрішній» [2]. У педагогічному словнику поняття «Школа-інтернат» тлумачать як загальноосвітню школу, в якій діти навчаються і живуть [3, с. 366].

Сьогодні в системі освіти України досить незначне місце за чисельністю (близько 700) і дуже важливе за значенням займають загальноосвітні школи-інтернати різних типів (28 типів), вихованцями яких є діти і підлітки з певними соціально-психологічними проблемами в житті і такі, які мають вади у фізичному та розумовому розвитку [2]. В останнє десятиліття помітною є поява нових шкіл-інтернатів та переформування діючих з орієнтацією на роботу з обдарованими дітьми із сільської місцевості, як це бачимо, скажімо, в с. Ковалівка Полтавського району. (Варто відзначити, що інтернатами за радянських часів також називали гуртожитки для учнів із віддалених населених пунктів, що створювалися при початкових, семирічних і середніх школах з метою успішного здійснення загального обов’язкового навчання дітей.

Спостерігаємо два основні варіанти інтернатів нового типу: школи-інтернати виключно для обдарованих дітей та школи-інтернати змішаного типу, де, поміж звичайного соціально детермінованого контингенту в спеціальних класах (зазвичай, старших) навчаються діти, які є обдарованими в певній сфері.

Загалом же, школа-інтернат – це навчально-виховний заклад системи народної освіти, що здійснює загальну середню освіту при цілодобовому перебуванні дітей шкільного віку. В окремих випадках діти, навчаючись у школі-інтернаті, можуть проживати в сім’ях, проте переважна кількість контингенту вихованців постійно проживає у закладі.

Проте наявність у освітній системі країни загальноосвітніх шкіл-інтернатів також розглядають неоднозначно. З одного боку, їхнє існування, державне забезпечення говорить про прагнення суспільства вирішити проблему знедолених дітей та підлітків. З іншого – зростаюча кількість дітей, що потребує інтернатного піклування, показує наявність у суспільстві значних проблем, які, очевидно, самі по собі потребують державної уваги. Не можна не погодитися з тим, що перебування дитини в школі-інтернаті – вимушений, штучний захід, що тільки частково компенсує проблеми її фізичного, психічного, соціального становлення. В Україні сьогодні спостерігаємо намагання «одомашнити» виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, через створення дитячих будинків сімейного типу, впровадження більш індивідуалізованих форм опіки тощо. Але найбільша кількість знедолених дітей продовжує зростати в умовах школи-інтернату, а отже, проблема оптимальної організації їхнього виховання зберігає свою актуальність як на рівні окремих закладів, так і для державної політики у сфері освіти в цілому.

Ретельно дослідивши практику функціонування загальноосвітніх шкіл-інтернатів, ми поділяємо погляди українських дослідників, що:

• школи-інтернати були і є вдалою формою ефективного поєднання суспільного і сімейного виховання дітей та підлітків;

• ці заклади виховання для багатьох вихованців стають «школою життя» й активної підготовки до трудової діяльності;

• школи-інтернати виконують у сучасних умовах провідну соціально-педагогічну функцію запобігання девіантної та делінквентної поведінки дітей та підлітків;

• школи-інтернати сприяють педагогічній та соціальній реабілітації вихованців [2].

Отже, в інтернатному закладі в його сучасному вигляді, зазвичай, можна говорити про наявність провідної педагогічної проблеми – виховання здорового способу життя, що є інтегруючою по відношенню до інших виховних проблем. Її сутність і значення потребує в подальшому детального аналізу, адже це поняття є значно ширшим, ніж просто залучення дитини до процесу зміцнення і збереження власного здоров’я, характеризується глибоким соціально-філософським сенсом і розглядається дослідниками як комплексна виховна мета, що відображає провідний напрямок життєтворчості дитини, а в подальшому – дорослої людини.

Література:

1. Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: Наказ Міністерства освіти і науки № 747/460 від 21.09.2004 р. // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2005. – № 1–2. – С. 49–64.

2. Наточій А.М. До проблеми формування відповідальності у вихованців загальноосвітньої школи-інтернату / А.М. Наточій // Зб. наук. праць Полтавського держ. пед. ун-ту імені В.Г. Короленка. – Полтава, 2005. – Вип. 6 (45). – С. 58–64.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / С.У. Гончаренко. – К. : Либідь, 1997. – 376 с.