Филологические науки/6. Актуальные проблемы перевода

Кикоть В. М., канд. філол. наук, доцент

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту, Черкаси, Україна

ЗВУКОВА СЕМАНТИКА ТА ПОЕТИЧНИЙ ПЕРЕКЛАД

Семантичне наповнення ритму та звуку у вірші, формування звукового образу, – актуальна проблема сучасних досліджень художнього мовлення та, зокрема, перекладознавства, покликаного шукати еквівалент звукової образності у перекладі.

Попри низку інших лінгвістичних та літературознавчих дисциплін закони віршового мовлення є предметом фонетики. Не випадково Е. Сіверс – автор першої книжки із загальної фонетики як лінгвістичної дисципліни – був зачинателем у ділянці вивчення ритміко-мелодійної організації вірша. Його книга “Rhytmisch-melodische Studien” (1912) здійснила досить помітний вплив на багатьох учених, у тому числі таких видатних теоретиків віршування як В. М. Жирмунський, Б. В. Томашевський, Ю. Н. Тинянов, Б. М. Ейхенбаум.

Відтворюючи вірш, читаючи його, можна повно та точно виразити його загальну ідею та окремі деталі змісту лише через відповідне звукове оформлення. Нічого не змінюється, коли ми читаємо не вголос, а про себе. Незалежно від того, чи усвідомлюємо ми це, читаючи про себе, ми ніби «беззвучно проговорюємо» текст. Після низки експериментальних досліджень існування феномену фонетичного символізму можна вважати доведеним. Але роль символічного значення звуків у мові та функціонування цього значення у мовленні ще цілковито не вивчені.

Вірш не можна вважати продуктом лише усної чи лише письмової творчості, хоча, за спостереженнями дослідників одні поети творять уголос і потім майже начисто записують, інші в основному письмово, для третіх важливо як писання, так і звучання. Проте, в будь-якому випадку у свідомості поета виникають звуко-літерні образи з перевагою того чи іншого для кожного окремого художника. Літерний матеріал у тканині вірша теж часто виявляється дуже важливим. Наприклад, асонанси майже завжди будують із урахуванням не лише звуків, а й букв, і тому, якщо під час перекладу надати перевагу звуковому вираженню, то ефект, створений підбором літер, майже зникне.

Звуки трапляються у звичайному мовленні з певною частотністю. Якщо частка яких-небудь звуків у тексті перебуває в межах норми, то ці звуки не несуть спеціального смислового та експресивного навантаження. Помітне відхилення кількості звуків від норми різко підвищує їхню інформативність, відповідна символіка ніби спалахує у свідомості (чи підсвідомості) читача, забарвлюючи фонетичне значення всього тексту.

В повноцінних художніх творах змістовність звукової форми – не самоціль, вона повинна підкреслювати загальний експресивно-конотативний зміст, тому символіко-звукова організація поетичного тексту не кидається в очі.

Згідно з даними, одержаними сучасною лінгвістикою, звукам мови властиві певні «символічні значення». У вивченні цих властивостей звуків зроблено чимало: розроблені методи аналізу фонетичного символізму (тобто наявності зв’язку між звучанням та значенням). Досліджені «символічні» характеристики окремих фонем різних мов.

Позаяк у центрі нашої уваги знаходиться звуковий образ, то необхідно вказати на відмінність між ним та звуковою організацією вірша. Звукова організація вірша окремого слова та всього тексту семантично нейтральна. Коли алітерації, асонанси, рими розглядаються суто на фонетичному рівні, досліджується лише зовнішня форма художньої структури. Звуковий образ – це внутрішня форма художнього мовлення, результат взаємодії всіх звукових естетично значимих повторів, вираження злитості основної тональності твору з ідейно-змістовою інформацією художнього цілого.

Вірш – є одночасна послідовність фонологічних одиниць, що сприймаються як такі, що існують окремо, і послідовність слів, що сприймаються як спаяні єдності фонемосполучень. Ці послідовності існують як дві сторони однієї реальності – вірша, складаючи структурну пару, що корелює. Отже, аналіз елементів фонетичного рівня звісно пов’язаний із лексичним рівнем та текстом у цілому. В процесі такого аналізу визначається ключове слово, в якому виявляються звуки, що повторюються в багатьох словах тексту, та, що найголовніше, виявляються семантичні зв’язки частин тексту.

Важливу роль у формуванні звукового художнього образу відіграє метро-ритмічна впорядкованість вірша, тобто складне співвідношення впорядкованостей та їх порушень, причому порушення є впорядкованості на більш високому – семантичному рівні, а також повторюваності кількості складів у вірші та кількості наголосів. Однією з основних функцій метро-ритмічної структури тексту є його членування на еквіваленті сегменти. В поезії окреме слово членується на сегменти від фонеми до морфеми, і кожен із цих сегментів отримує самостійне значення, котре виявляється під час взаємодії з елементами різних рівнів, виявляючи естетичний намір автора.

Згідно з Ю. М. Лотманом, віршовий ритм слугує основою зі-протиставлень усіх мовних елементів поетичної структури. Ці зі-протиставлення складним шляхом перетворюють значення мовних єдностей та забезпечують передачу глибинного поетичного смислу. В дослідженнях цього представника структуральної поетики не показаний сам «складний шлях» семантичних перетворень, процес виявлення «глибинних смислів», але проблема еквівалентності, що ним глибоко розроблена, допомагає розглянути логічні зв’язки частин тексту одночасно з аналізом процесу висунення семантично значимих елементів художньої структури поетичного тексту.

Таким чином, аналіз звукової семантики низки поетичних творів дозволяє встановити, що: звуковий образ ґрунтується на специфіці звукової організації тексту, але не тотожний їй; семантизація фонетичних стилістичних прийомів відбувається в процесі взаємодії елементів фонетичного рівня художньої структури тексту з елементами інших рівнів та художнім цілим на парадигматичній та синтагматичній осі; принципи висування забезпечують координацію загального та окремого, дозволяють визначити способи структурно-семантичної організації тексту, поглибити розуміння ідейно-художнього змісту літературного твору, сприяючи таким чином його подальшому адекватному відтворенню у перекладі.