Cтудентки Марченко К.А, науковий керівник Лаврик-Слісенко Л.П

Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградського, Україна

Зарубіжний досвід фінансових посередників

В урядових колах неодноразово поставало питання про доцільність виокремлення банківського пруденційного нагляду із сфери контролю НБУ з наступною його передачею новоствореному органу –мегарегулятору фінансового ринку, який би підпорядковувався Міністерству фінансів.

Мегарегулятора трактують і як модель інтегрованого нагляду за фінансовим сектором, і якспеціалізований державний орган, який має повноваження регулювати не менше як дві з трьох категорій фінансових посередників (банки і страхові компанії; банки та інвестиційні компанії; інвестиційні та страхові компанії тощо) Ідея мегарегулятора зародилася в Сінгапурі, а згодом поширилася серед скандинавських країн. Ця модель організації фінансових ринків досить поширена, проте не домінуюча. Мегарегулятори функціонують у більше ніж 40 країнах світу, – як у розвинених, так і тих, що розвиваються. Ця система регулювання апробована такими країнами, як Велика Британія, Китай, Казахстан, Польща, Франція, Австрія, Угорщина, Норвегія, Швеція та інші. Дослідники моделей регулювання фінансових ринків єдині у виділенні причин появи мегарегуляторів: універсалізація фінансових продуктів. У багатьох розвинених країнах споживачам пропонують комбіновані фінансові продукти або єдиний пакет фінансових послуг, до яких належать банківські, страхові, інвестиційні. Це призводить до нівелювання чітких меж між фінансовими секторами, тому спеціалізоване регулювання утруднюється, що спонукає до створення єдиних правил гри для учасників фінансових ринків; багатовекторна діяльність спеціалізованих фінансових посередників. Наприклад, кредитні структури активно працюють на фондовому ринку і підпадають під контроль спеціалізованого фондового регулятора.

Страхові компанії частково покривають ринок кредитних ресурсів та активно проникають на інвестиційний сегмент; ускладнення структури учасників ринку, об’єднання їх не просто в холдинги, а в конгломерати. У таких інтегрованих структурах фінансові потоки організовані так, щоб була змога диверсифікувати ризики роботи в різних сегментах і компенсувати в разі необхідності втрати від одних операцій, використовуючи доходи від інших; відкритість та високий рівень лібералізації ринку. Адже за наявності надмірної зарегульованості певних сегментів ринку перехід до єдиного мегарегулятора із збереженням наявного ступеня контролю збільшить навантаження з мультиплікативним ефектом, що може звести нанівець процес регулювання. За таких умов завданням регулятора є стимулювання зростання рівня прозорості діяльності на всіх сегментах ринку.

В Україні перші спроби створення мегарегулятора фінансових ринків були закладені в програму КМУ під назвою “На зустріч людям” на 2005–2010 рр., одним із пунктів якої було об’єднання двох комісій: Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та Державної комісії з регулювання фінансових послуг .

Однак у програмі чіткої дати реалізації проставлено не було. Ідея залишилася лише ідеєю, без реальних кроків щодо формування законодавчої основи об’єднання регуляторів фінансових ринків.

Щодо створенні мегарегулятора постає питання його підпорядкування. В Україні обговорювали моделі створення мегарегулятора із підпорядкуванням виконавчій гілці влади (або КМУ, або Міністерству фінансів). За таких умов виникає небезпека здійснення регулятором заангажованої політики нагляду та регулювання. Тому в період формування в Україні базових інститутів ринкової економіки функції нагляду та регулювання доцільно залишити центральному банку, політична та економічна незалежність якого законодавчо визначена, а вдосконалювати систему нагляду потрібно шляхом підвищення вимог до транспарентності звітності банків, на підставі якої можна було б своєчасно обраховувати індикатори фінансової стійкості, розробки методології нагляду на підставі оцінки управління ризиками в банківській установі, запровадження правил нагляду на консолідованій основі.

Наявність спеціалізованих органів регулювання фінансового ринку – це радше перевага, аніж недолік системи регулювання в Україні в цілому. Передусім трансформація системи регулювання призводить до послаблення регулювальних процесів на період трансформації.

Створення в Україні такого мегарегулятора фінансового ринку є передчасним, оскільки поки що відсутній процес універсалізації фінансових інститутів.

Фінансовий ринок в Україні розпорошений і несегментований, немає чіткої спеціалізації. Фінансові продукти та діяльність українських фінансових інститутів мають спрощену структуру. Для подальшого розвитку фінансового ринку та досягнення ним європейських стандартів важливим є збереження функціональних органів, які відповідають за конкретні сегменти і галузі фінансового ринку, скільки це сприяє належному регулюванню та цільовим діям щодо розвитку відповідних галузей: банків, страхових та інвестиційних компаній, інститутів пенсійного забезпечення.

Крім цього, доречно зауважити, що відокремлення функції регулювання та нагляду від НБУ перешкоджатиме отриманню від банків своєчасної інформації про дотримання нормативних значень регулювання, яке може значно зменшити ефективність застосування грошово-кредитних інструментів.

Але допоки ринок фінансових послуг не набув належного розвитку, функції банківського регулювання та нагляду доцільно залишити НБУ, а ефективність нагляду підвищувати шляхом удосконалення структури департаментів банківського нагляду та кваліфікації персоналу.

Отже, на сучасному етапі розвитку банківської системи наявна реальна потреба в реформуванні системи банківського регулювання не шляхом створення мегарегулятора фінансового ринку, а шляхом зміни методологічної основи здійснення банківського регулювання та нагляду, підвищення кваліфікації персоналу органу регулювання, налагодження взаємодії банківських інспекторів із зовнішніми та внутрішніми аудиторами та вдосконалення інструментів регулювання. Подальші наукові дослідження повинні бути спрямовані саме на поглиблення окреслених напрямів вдосконалення застосування інструментарію фінансового регулювання та побудову нової парадигми банківського регулювання у посткризовий період.