Дяченко Ю.С.

Запорізький національний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., викладач Гаджиєва Ш.Н.

ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Досудове врегулювання господарських спорів відіграє важливу роль як для суб’єктів господарювання, так і для судової системи загалом. Інститут досудового врегулювання господарських спорів є правовим засобом, який дозволяє кредиторові захистити порушенні майнові права без втручання суду. Наявність такого інституту спонукає суб’єктів господарської діяльності своєчасно виконувати договірні зобов’язання.

Проблемі досудового регулювання господарських спорів приділяли свою уваги такі вчені, як: О. Беляневич, В. Беляневич, О. Бринцев, В. Горевий, С. Домбровський, Т. Дунайло, І. Зайцева, С. Косак,, О. Подцерковний, С. Протасов, В. Рєзнікова, А. Стоянов, В. Щербина та інші, проте більшість науковців приділили свою увагу саме науково-теоретичним аспектам. З огляду на це доцільно розглянути дану проблематику через призму необхідності збереження та реформування інституту досудового врегулювання господарських спорів.

Перш ніж перейти до розгляду зазначеного питання, слід дати визначення поняттю «досудовий (претензійний) порядок врегулювання спорів». Відповідно до загально теорії права досудовий (претензійний) порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав та інтересів [1, 89].

Досудовий порядок врегулювання господарських спорів регламентовано Розділом ІІ Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року (далі – ГПК України), а також ст.222 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року (далі – ГП України), іншими нормативно-правовими актами України.

Ст.5 ГПК України регламентує положення, що застосування заходів досудового врегулювання господарського спору є правом суб’єктів господарювання, а не їх обов’язком, оскільки сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Варто зазначити, що відповідно до ст.6 ГПК України досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом або вручається під розписку [2].

Також слід зазначити, що ст.222 ГК України також закріплює даний порядок, як право суб’єктів господарювання на власний розсуд вирішувати конфліктні ситуації, шляхом подання претензії [3].

Варто відмітити, що в ч.3 ст.5 ГПК України зазначається вичерпний перелік спорів, на які не поширюється порядок досудового врегулювання і в цих випадках сторони не можуть обумовити в договорі можливість його застосування. До цього переліку входять: 1) спори про визнання договорів недійсними; 2) спори про визнання недійсними актів державних та інших органів підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій; 3) спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями; 4) спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ; 5) спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Ст.7 ГПК України, а також ч.6 ст.222 ГПК України регламентує порядок і строку розгляду претензії. Встановлений законодавством місячний строк розгляду претензії є загальним. Спеціальні строки розгляду претензій, що встановлюються нормами інших нормативно-правових актів, застосовуються з рахуванням особливостей певних видів господарських відносин. Так, наприклад, ч.3 ст.315 ГК України передбачає, що перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні – протягом шести місяців; претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п'яти днів.

Деякі науковці та практики вважають, що порядок досудового врегулювання господарських спорів взагалі не потрібен, оскільки він ефективно діяв лише завдяки особливостям радянської господарської системи, а в сучасних умовах не може ефективно застосовуватись та втратив популярність серед суб’єктів господарювання [4, 494 ].

Проте на нашу думку, досудове врегулювання господарських спорів має свої переваги, зокрема: 1) за умови досудового врегулювання господарського спору немає потреби сплачувати судовий збір; здійснювати витрати на правову допомогу, залучення експерта, спеціаліста, перекладача, а також витрати на проведення експертизи; 2) завдяки досудовому врегулюванню господарського спору господарські суди розвантажуються від необхідності вирішення нескладних справ; 3) оперативно здійснюється вирішення спору в позасудовому порядку.

Окрім цього, Указом Президента України від 10 травня 2006 року «Про концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» зазначено зокрема про те, що з метою розвантаження судів потрібно розвивати альтернативні (позасудові) способи врегулювання спорів, а також створювати умови для стимулювання дешевших і менш формалізованих способів їх врегулювання. Необхідно інформувати громадськість про переваги цих способів захисту прав порівняно з судовим механізмом. Звернення до суду бажано використовувати як винятковий спосіб врегулювання юридичного спору [5]. 
У той же час існує низка невирішених на законодавчому рівні проблем, що спричиняє на сучасному етапі розвитку господарського процесу низьку ефективність досудового врегулювання господарських спорів, зумовлює необхідність його реформування.
Так, В. Рєзнікова визначає наступні недоліки досудового врегулювання господарських спорів: 1) звернення з претензією не зупиняє строку позовної давності, а також немає жодної гаранті на позитивне вирішення конфлікту; 2) відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в якому безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин; 3) ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законодавством термін на претензію або просто проігнорує її, що дасть їй можливість затягнути вирішення спору; 4) претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятись від відповідальності; 5) повне або часткове визнання претензій ще не свідчить, що вимоги будуть виконані [6, 232]. 
Отже, варто зауважити, що досудове врегулювання господарських спорів рекомендується застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений у добросовісності свого контрагента.
Підсумовуючи, варто зазначити, що досудове врегулювання господарських спорів шляхом надсилання претензії має як свої переваги, так і недоліки. З огляду на вищенаведене, чинне законодавство в частині регулювання досудового порядку врегулювання господарських спорів потребує масштабного реформування з метою вдосконалення відповідного інституту та усунення відповідних прогалин господарського процесуального законодавства України.
 
Література:
1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навчальний посібник / П.М. Рабінович. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с. 

2. Господарський процесуальний кодекс України від 06 листопада 1991 р. № 1798-XII // Відомості Верховної Ради України. –1992. – №6. – Ст.56.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. –2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст.144.

4. Гончарова О.В. До питання досудового врегулювання господарських спорів / О.В. Гончарова // Часопис Київського університету права. – 2014. – № 2. – С. 393-396.

5. Про утворення Державної фіскальної служби: Указ Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/361/2006

6. Рєзнікова В.В. Досудове врегулювання господарських спорів: необхідність та шляхи реформування / В.В. Рєзнікова // Університетські наукові записки. – 2013. – № 4. – С. 227-238.