Історія/Вітчизняна історія
Дубчак Є.В., аспірант
Київський національний
університет імені Тараса Шевченка
Литовська
доба в історії України за працями В. Антоновича та М. Довнар-Запольського
У роботі розглянуто погляди викладачів
Київського університету Св. Володимира на історичні події часів
перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського.
Проаналізовано дослідження істориками діяльності князів Ольгерда та Кейстута,
їх зовнішню та внутрішню політику. Визначено вагомість внеску науковців у
розвиток історичної науки.
Ключові
слова: В. Антонович; М. Довнар-Запольський; Велике князівство
Литовське; князь Гедимін; Ольгерд; Кейстут;
The analysis of
the University professors V. Antonovich and M. Dovnar-Zapolsky scientific views
about Ukraine and Lithuanian state is
conducted in this article. The activities of the princes Olgerd and Keystut, their domestic and
foreign policies are analyzed. Author determines the significance of the
scientists contribution into development of the historical science.
Key words:V. Antonovych; M. Dovnar-Zapolsky;
the Grand Duchy of
У останній чверті
ХІХ століття викладачами Київського університету Св. Володимира
проводилися численні розвідки вітчизняної історії, що сприяло розвитку
історичної науки.
Проблемами минулого України опікувалися такі науковці, як
В. Антонович, М. Василенко, М. Дашкевич,
М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, І. Новицький, В. Пархоменко та інші.
Дослідженню
діяльності В. Антоновича приділено увагу багатьох науковців, серед яких:
Д. Багалій, І. Верба, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський,
В. Короткий, О. Оглоблін, В. Сімович, В. Ульяновський, О. Тарасенко,
С. Томашівський, О. Ясь. Так, В. Ульяновський у передмові до книги
«Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина)» підкреслюючи
значення творчості В. Антоновича для вивчення вітчизняної історії, визначив,
що литовський період вчений вважав позитивним для розвитку общинних начал часів
Київської Русі.[1]
Слід зазначити, що наукові
праці виклдадачів університету досі є актуальним предметом дослідження,
оскільки висвітлюють різні грані історичного минулого України.
Новизною
позначена праця В. Антоновича «Монография по истории Юго-западной Руси»,
яка містить нариси з історії Великого князівства Литовського (ВКЛ) до часу смерті
князя Ольгерда (1377 р.) Значну увагу дослідження займає тема відносин ВКЛ із
західними та північно-західними сусідами.
Вчений одним з
перших дослідив правління князів Кейстута та Ольгерда (1341-1377 рр.), звернувши
особливу увагу на значення шлюбних зв’язків нащадків князя Гедиміна, метою яких
було зміцнення союзів із сусідніми державами.[2, c. 76]
Вивчаючи
події 1341-1345 рр., історик визначив цей час як період безвладдя, коли ВКЛ не
мало єдиного правителя та знаходилося на межі повного феодального роздроблення.
Причиною такого становища, на думку автора, стала відсутність порядку
спадкування посади великого князя литовського. Антонович, ґрунтуючись на
відомостях з джерел, дійшов висновку, що єдиною важливою справою Кейстута було
укладання торгівельної угоди із Англією у 1342 р.[2, c. 81]
Аналізуючи
правління Ольгерда, Антонович розглянув життєпис князя. Автор визначив причину,
яка стала одним із поштовхів до об’єднання місцевих князів, - загроза з боку
хрестоносців. Досліджуючи політичну діяльність литовського володаря, історик виділив
її зовнішню та внутрішню складові. Основну увагу зовнішньої політики Ольгерда
було приділено справі об’єднання руських земель, що призводило до зіткнень із
сусідніми державами, такими як Золота Орда, Польща та Московія. Щодо внутрішньої
політики, яку проводив князь, то простежувалась «прихильність політичних
понять, сформованих руським середньовічним суспільством».[2, c. 85] Наприклад, владу на місцях могли отримати лише
представники роду Гедиміна. Автор підкреслив, що наслідком такої діяльності було
вороже ставлення вітчизняної (литовської) народної сили до Ольгерда.
Дослідником було
вперше поставлено питання стосовно спроб з боку Заходу привернути населення
етнічної Литви у католицизм. Можливим наслідком окатоличення, на думку автора, міг
стати розкол ВКЛ, тобто етнічна Литва на чолі із Кейстутом могла від’єднатись,
на що, власне, розраховувала Польща.[2, c. 90].
Становить певний інтерес
характеристика Ольгерда, яку Антоновичем склав, ґрунтуючись на відомостях
західних джерел.[2, c. 91-94]
Аналізуючи
шлях князів Ольгерда та Кейстута до
влади, Антонович вказав на існування договору між братами, а також визначив
супротив їхніх родичів Явнутія та Наримунта, які здійснили декілька невдалих
спроби підняти повстання проти братів.
Стосовно збройного протистояння
литовців і хрестоносців, яке тривало понад 30 років, дослідник дійшов висновку, що
воно являло собою партизанську війну, у якій
не було реального переможця.[2, c. 104]
Досліджуючи політику Ольгерда
відносно руських земель, автор виділив наступні цілі князя: значний вплив на
Новгород, Псков та Смоленськ; підтримка Твері та боротьба із Московією;
боротьба за спадок галицько-волинських князів; «прагнення приєднати до ВКЛ
області, які раніше були у складі Чернігівського та Київського князівств, а
також Подільську землю». [2, c. 109] Для здійснення своїх
планів князь проводив успішну боротьбу з монголами.
Автор вперше
висвітлив питання про відносини ВКЛ з руськими державами. Так, наприклад,
діяльність великого князя була досить вдалою відносно Смоленської держави, яку йому
фактично вдалося зробити васалом. Подібного успіху вдалося досягти і відносно
Чернігово-Сіверщини.
Одним з перших Антонович
багато уваги приділив литовсько-московським взаємовідносинам. Так, учений вважав,
що тривалий час між Московією та ВКЛ зберігався мир, не зважаючи на змагання щодо
поширення впливу у руських землях. Лише у 1368 р. між країнами почалося збройне
протистояння у Тверському князівстві, яке тривало з перервами до 1375 р. та
закінчилось перемогою Москви.
Розглянувши
питання стосовно приєднання Київщини та Поділля до ВКЛ, дослідник зазначив, що
ці території «були більш обширними та легким надбанням Ольгерда».[2, c. 120] Успіху в цій
справі сприяло, зокрема, послаблення Золотої Орди в середині. XIV ст. Однак, попри це,
монголи не полишали надії здобути реванш.[2, c. 128]
Іншим, не менш
важливим, аспектом зовнішньої політики Ольгерда було завоювання Волині, що на
думку Антоновича, було пов’язано із завзятою боротьбою Польщі та ВКЛ за
галицько-волинські землі у 40-70-х рр. Стосовно остаточного розподілу даного
регіону автор наголосив на укладанні у 1377 р. договору, за яким Галичина
залишалася у складі Польської держави, а Волинь відійшла до ВКЛ.[2, c. 132]
Детальний огляд історичного
періоду, розглянутого В. Антоновичем, містить робота М. Довнар-Запольського
«Из
истории литовско-польской борьбы за Волынь (договоры 1366)», видана в 1896 р.
Науковець
прагнув ґрунтовно дослідити «питання стосовно двох угод польського короля
Казимира з литовськими князями».[3, c. 1]
У праці, грунтуючись
на багатому документальному матеріалі, автор розглянув обставини укладання
даних угод - підсумки походу поляків на Русь 1366 р. Дослідник порушив питання
щодо достовірності першого договору, який було укладено із князями Ольгердом,
Явнутом, Кейстутом та Любартом. Аналізуючи висновки інших істориків, зокрема І. Линниченка,
Довнар- Запольський наголосив, що угода була справжньою.[3, c. 4] Розглядаючи інший
договір, укладений між Казимиром та Любартом, автор припустив його терміновість
та позиціонував договір як самостійний дипломатичний акт.[3, c. 6]
Окремо увагу приділено
детальному аналізу цього договору, зокрема, умов щодо розмежування володінь.
Так, автор навів перелік серединних та прикордонних волостей, що належали
сторонам. Дослідник дійшов висновку, що «географічна стаття договору не
суперечить розмежуванню, зробленому в договорі з усіма князями».[3, c. 12] Проаналізувавши статтю,
пов’язану із торгівельними відносинами, Довнар-Запольський назвав її обопільним
обов’язком обох сторін та наголосив на її відсутності у попередній угоді з
усіма князями. Розглянувши останній пункт угоди щодо військової допомоги, автор
звернув увагу на певні тонкощі цієї частини договору та зазначив, що при його укладанні
не була врахована «можливість зіткнення Казимира з володарями Литви».[3, c. 12] Грунтуючись на відомостях
щодо часу нападу Кейстута на м. Пултуск, автор вважав можливим часом
підписання другого договору 1368-69 рр.
Як видно з
проведеного аналізу творів В. Антоновича та М. Довнар-Запольського
обидва вчених глибоко вивчили та вважали важливим період перебування
українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польщі, що
згодом відобразилося на подальшому історичному розвитку України. Проведена
науковцями університету робота щодо дослідження вітчизняної історії становить
вагомий внесок у розвиток історичної науки.
Література:
1. Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович:
громадянин, учений, людина) //
Антонович В. Б. Моя сповідь:
Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К. : Либідь, 1995. — С. 5–76.
2. Антонович В. Б.
Монографии по истории западной и юго-западной Руси.- Т. 1. – К.: Типография Е.
Я. Федорова, 1885.
3. Довнар-Запольський М. В. Из истории
литовско-польской борьбы за Волынь (договоры 1366) – К.: Типография
Императорского Университета св. Владимира В. И. Завадского Б.- Васильковская
ул. Д. № 29-31.