Педагогічні науки/2.Проблеми підготовки спеціалістів

К.п.н. Гринь Ю. М.

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, Україна

Теоретико-методологічні основи культуроохоронної педагогічної концепції В.О. Щепотьєва

У процесі інтеграції національної освіти в європейське співтовариство, яке ґрунтується на принципах демократії, гуманізму й полікультурності, зростає прагнення зберегти найкращі надбання вітчизняної педагогічної думки, ідентифікувати своєрідність і неповторність історичного поступу освіти в Україні, усвідомити витоки та взаємозв’язки провідних педагогічних ідей.

Однією з визначних персоналій в історії національної освіти був Володимир Олександрович Щепотьєв (1880–1937 рр.) – професор, перший ректор Полтавського інституту народної освіти, літературознавець, етнограф, архівіст, митець і громадський діяч. Тривалий час його спадщина була заборонена, бо вченого спіткала трагічна доля багатьох представників української інтелігенції 30-х рр. ХХ століття. Педагог увійшов у історію України як активний учасник національно-культурного руху епохи українського ренесансу початку ХХ століття.

В. Щепотьєв залишив небагато власне педагогічних праць і з відомих причин не встиг узагальнити свою педагогічну концепцію. Історико-ретроспективний і порівняльно-зіставний методи аналізу освітньої діяльності В. Щепотьєва, контент-аналіз наукової, науково-публіцистичної та творчої спадщини вченого дав змогу обґрунтувати його оригінальну культуроохоронну концепцію навчання й виховання особистості.

В. Щепотьєв був безпосереднім очевидцем і учасником буремних міжнародних і державних, суспільно-політичних, соціальних і культурних подій, становлення й розбудови системи національної освіти, які значно розширили його педагогічні погляди, ініціював і брав участь у численних «охоронних громадських організаціях», був одним із фундаторів Українського наукового товариства дослідження пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині, що привело його до впровадження в освітню діяльність культуроохоронної педагогічної концепції. Розкриємо два фундаментальні складники – цільовий і теоретико-методологічний.

Цільовий складник розкриває мету освітньої діяльності В. Щепотьєва. Натхненний ідеями Т. Шевченка, «української романтики», «українського національного руху» та українського ренесансу другої половини ХІХ – початку ХХ століття (В. Антонович, Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Єфремов, П. Куліш, М. Лисенко, І. Франко та ін.), учений вважав, що головна мета вітчизняної освіти – формування в «несвідомих дітей України» [6, с. 12] національної свідомості, виховання справжнього патріота, переконаного, що «любов до свого рідного може дати нам на землі справжнє щастя» [6, с. 46]. Звідси мета культуроохоронної педагогічної концепції полягає у формуванні в молодого покоління національної свідомості, виховання справжнього патріота, який глибоко знає та любить національну й світову культуру, несе відповідальність перед нащадками за її майбутнє, бере активну участь у культуроохоронній діяльності.

Провідна ідея концепції В. Щепотьєва полягає в тому, що без збереження, розвитку та популяризації української культури як органічної частини світового надбання неможливо сформувати в молодого покоління національної свідомості. Рідна культура повинна стати засобом виховання, змістом навчання, середовищем, у якому зростає особистість, предметом її піклування і творчих зусиль.

Теоретико-методологічний складник культуроохоронної педагогічної концепції В. Щепотьєва включав методологічні положення, принципи формування національної свідомості молодого покоління засобами української культури та педагогічні умови успішної реалізації культуроохоронної концепції в практиці навчання та виховання молодого покоління.

Методологічна основа концепції вченого ґрунтується на декількох ключових твердженнях. Так, на його думку, людина – це «дитя культури» [1], від якої залежить розвиток його національної свідомості й індивідуальності як першооснови виховання особистості. Культурний простір, який із дитинства «обгортає собою» людину, визначає генеральні цінності, світогляд і життєвий шлях особистості часто «наперекір вихованню».

Вивчаючи творчість народів світу, вчений переконався, що окремі культури взаємодіють, впливають одна на одну і являють собою єдність. Так, аналізуючи оповідання А. Стороженка, яке він знайшов у Миколаївській церкві м. Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині, він стверджує, що «…варіанти оповідання зустрічаються у великоруських, білоруських, литовських, польських, чеських і німецьких казках» [4, с. 46–48]. В інших працях етнограф і літературознавець підкреслює, що «обрядові пісні … однакові як на Півночі, так і на Півдні широкої Руси» [2, с. 1, 5, 33], простежує гармонічний зв’язок міфології народів світу – римлян, німців, литовців, болгар, українців, великоросів, гуцулів, скандинавських і східних народів [2, с. 4, 18, 29].

Незважаючи на єдність світової культури, на думку В. Щепотьєва, вона не є цілісним утворенням, а складається з неповторних національних культур, куди органічно входить українська культура. Він наголошував, що треба «зовнішньому світові показати, які скарби загальнолюдської значущості приховані в малоросійській народності, багата й гнучка мова, своєрідна побутова форма, незрівнянна поезія пісенної творчості» [3, с. 44]. Аналізуючи Шевченкову «Калину» він констатує: «…у скарбницю всесвітньої літератури внесено нову перлину: світовий сюжет, оброблений рукою і знаряддям (поетичними образами) українського майстра» [8, с. 42]. Не лише Т. Шевченко збагатив світову літературу, але й визначні українські письменники XIV – ХХ століть.

Вчений суголосний думці, що українська й великоросійська пісні «вийшли з одного кореня і де в чому подібні між собою» (збережено оригінальне написання – Ю. Г.), але поступово їхні культурно-історичні шляхи розійшлися. Мистецтвознавець виявляє причини такої диференціації: «На нашу пісню мали вплив і наша природа, ніжніша, ніж природа великоросійська, і наше яскравіше сонце, і наша гучна та бурхлива історія, і ті народи, з котрими зводила нас доля наша і т. ін.» [7, с. 28–29]. Ґрунтуючись на дослідженнях М. Лисенка, на власному досвіді близького спілкування з українськими лірниками й кобзарями, вчений констатує: «Співці… додали нашій пісні «жалощів», додали їй більше руху, більше бурхливого почуття, внесли в пісню переходи, котрих не було раніше…» [7, с. 29]. Не лише між піснями В. Щепотьєв знаходить різницю, але й у духовних віршах: українським на відміну від російських чужі зображення пекельних мук і картин Страшного суду, бо вони вищі «за почуттям художньої міри» [2, с. 32]. Учений переконливо продемонстрував визнання української культури світовим товариством на прикладі творчості М. Лисенка, П. Чубинського та ін. Так, у 1903 р. композитора з ювілеєм вітали слов’яни, Західна Європа й «навіть далека Америка прилучила свій голос» [7, с. 41]. П. Чубинського нагородженого в Парижі золотою медаллю за ґрунтовну семитомну працю «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» [6].

Як викладач-словесник В. Щепотьєв вважав мову ядром національної культури: «…наша мова не гірша, ніж англійська, німецька чи якась інша, бо все … можна пречудесно висловити й нашою мовою» [6, с. 86]. На його думку, П. Куліш першим «вивів нашу мову на широкий шлях, подавши на ній і Святе Письмо, і наукові твори, і твори чужоземних письменників», що «було дуже великим ділом», «подбав про наш правопис», який і «тепер зветься «кулішівкою» [6, с. 87].

Учений наголошував, що не можна забувати про фольклор і мистецтво, які виражають індивідуальний світогляд народу, його загальну психологію та унікальне світовідчуття, а також «громадські настрої» в конкретну історичну епоху. Наприклад, в Шевченковому образі душі-пташки, який повторюється в усній словесності різних народів, виявилася «ніжна, лагідна» вдача українського народу: «Замість прокльонів… – жалі української дівчини; мати не картає дочку, а тужить над нею; милий не приїздить страшною потворою з того світу, а прилітає, як і просила мила, пташкою; мила не гине страшною смертю…, а засинає» [8, с. 42].

В. Щепотьєв через усі свої твори проводить думку про те, що на кожному поколінні «лежить великий обов’язок зберегти для … майбутніх поколінь все, щоб вони краще зрозуміли наше життя» [5, с. 34].

Отже, методологічну основу культуроохоронної педагогічної концепції В. Щепотьєва складають такі положення: людина – дитя культури, від якої залежить розвиток його національної свідомості й індивідуальності як першооснови виховання особистості; окремі культури взаємодіють, впливають одна на одну і являють собою єдність; національна культура як невід’ємна й унікальна частина світової культури є винятково важливим засобом виховання; у національній культурі першочергове значення належить мові, фольклору, особливо пісні, та мистецтву як вираженню індивідуального світогляду народу та «громадських настроїв» у конкретну історичну епоху; кожне покоління покликане зберігати, вивчати, популяризувати й розвивати національну культуру.

Література:

1. Розкладка І. Коваленкові поради. Вдома у Щепотьєвих : [Про видатних полтавців – письменника, художника] / І. Розкладка // Зоря Полтавщини. – 1994. – 18 жовт. – С. 3.

2. Щепотьєв В. Главные темы религиозно-песенного творчества украинского народа в христианский период / Владимир Щепотьев // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии / издано под. ред. действ. чл. комиссии И. Фр. Павловского, Н. Ф. Мальцева, Н. В. Падалки и В. Н. Пархоменко. – Полтава : Электр. тип. Г. И. Марковича, 1910. – Вып. VII. – С. 1–45.

3. Щепотьєв В. Демократические симпатии И. П. Котляревського / Владимир Щепотьев // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии / издано под. ред. действ. чл. комиссии И. Фр. Павловского, Н. Ф. Мальцева, Н. В. Падалки и В. Н. Пархоменко. – Полтава : Электр. тип-фия Г. И. Марковича, 1912. – Вып. VIII. – С. 37–45.

4. Щепотьєв В. Книжный вариант одного из народных рассказов А. П. Стороженка / Владимир Щепотьев // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии / издано под. ред. действ. чл. комиссии И. Фр. Павловского, Н. Ф. Мальцева, Н. В. Падалки и В. Н. Пархоменко. – Полтава : Электр. тип. Г. И. Марковича, 1912. – Вып. VIII. – С. 46–48.

5. Щепотьєв В. Усні документи нашого часу (до збирання фольклорних матеріалів) // Нове слово (літературний, громадсько-політичний та популярно-науковий ілюстративний додаток до газети «Більшовик Полтавщини»). – Полтава, 1928. – № 1. – С. 34–36.

6. Щепотьєв В. О. Розмови про українських письменників. Ч. 2: 60-ті та 70-ті роки ХІХ століття / В. О. Щепотьєв. – Полтава : [Вид. Полтав. Т-ва «Просвіта»]. Друк І. Л. Фрішберга, 1918. – 115 с.

7. Будищанець В. Славний музика Микола Лисенко, його життя і праця / В. Будищанець – Полтава : Друк. О. Л. Брауде, 1913. – 46 с.

8. Щепотьєв В. Шевченкова «Калина» як балада на світову тему / В. Щепотьєв // Записки Полтавського інституту народної освіти. Т. IV за 1926–1927 ак. рік. – Полтава : Друк. ім. Петровського «Полтава-Поліграф», 1927. – С. 39–42.