Бессараб Т.В.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Девелопметалізм як власний варіант розвитку Латинської Америки

На латиноамериканському континенті налічується чимало політичних структур та інститутів, які докладають багато зусиль задля покращення рівня життя усіх латиноамериканців. Проте в нашому випадку варто дослідити такий інтеграційний проект як ЕКЛАК(Спільнота країн Латинської Америки та Карибського басейну). Ця регіональна політична й економічна організація створена 17 квітня 2007 р. під час першої зустрічі з енергетичної інтеграції глав Аргентини, Болівії, Бразилії, Венесуели, Гайани, Колумбії, Парагваю, Перу, Суринаму, Уругваю, Чилі й Еквадору на венесуельському острові Маргарита. ЕКЛАК, безумовно, є противагою вашингтонського проекту Організації Американських держав. Крім того, до головних цілей ЕКЛАК є протидія регіональній політиці США. І невипадково колишній венесуельський президент У.Чавес був для лідерів спільноти символічною постаттю.

Один із найвагоміших результатів діяльності ЕКЛАК – поява набору концепцій, об’єднаних під назвою “структуралізм”, який незабаром набув значення місцевої ідеології розвитку, названої “девелопменталізм”. Ця течія поєднувала структуралізм, теорії розвитку, кейнсіанство, соціал-демократичне мислення і, що особливо важливо у ставленні держави та нації, націоналізм. Девелопменталізм – не лише економічна теорія, вона стала “національною стратегією розвитку”, за допомогою якої “залежні” держави мали просувати індустріалізацію. Націоналістичний компонент таких стратегій перетворився на ідеологію формування націй-держав. На розвиток девелопменталізму вплинуло всесвітнє поширення ідей кейнсіанства. Обидва напрями виступали за активну участь держави в економіці. Кейнсіанство та девелопменталізм надавали великого значення методам планування, науці управління державою загалом, що спричинило посилення впливу технократів на політичний процес у багатьох латиноамериканських країнах. У 1950-1960-ті рр. поширилася думка: країни Латинської Америки повинні бути реконструйовані (а в окремих випадках сформовані), аби мати змогу діяти в нових умовах. Звідси з’являлась необхідність збору й гомогенізації економічних і соціальних показників. Унаслідок розроблення ЕКЛАК-показників та її роботі з навчання технократів різних країн національні держави почали порівнювати себе з іншими державами, що пов’язано із їхнім прагненням до інтеграції. Спрямування на індустріалізацію, планування або раціоналізацію привели до чільної ролі держави. Перша хвиля реформування держав і будівництва нації, грунтована на ідеалах девелопменталізму, зазнала невдачі.

З кінця 70-тих років XXст., зокрема з моменту “боргової кризи” початку 80-тих років, розпочався “неоліберальна перерва”. Неоліберальні державні реформи сформували порядок, який охоплював приватизацію та постійні заклики до зведення ролі держави до мінімуму. В цей період виникла одна з найвпливовіших теорій з назвою “нове державне управління “. Її сутність – обгрунтування необхідності скорочення та зменшення ролі уряду, але при цьому – посилення його фаховості. На практиці неоліберальний підхід часто ставав вузьким поглядом на реформу державного управління, який передбачав “зменшення” і “повернення держави на колишній рівень”. Упродовж 70-80-тих років спроби порвати з “девелопменталістською державою” призвели до встановлення авторитарних режимів, котрі здійснювали масові репресії, та перетворили більшість населення на опозицію. Підсумком був низький економічний рівень країн після “боргової кризи” 80-тих років. Розвиток неоліберального курсу демократичними урядами також показав слабкі результати. До кінця 90-тих років чимало країн зіткнулись зі зростаючою нерівністю доходів, бідністю та соціальною фрустрацією. Хоча неоліберали могли уявити розумні стратегії адаптації до міжнародних ринків, вони зазнали невдачі стосовно наднаціональної інтеграції. Сьогодні виникає необхідність у державах, здатних справлятися зі зростаючими запитами населення, що потребує “притулку” від наслідків кризи та негативного впливу реформ. Ця ситуація в епоху глобалізації зумовила новий тип “подвійного тиску” на державу, коли, з одного боку, постає проблема захисту своїх громадян, а з іншого – як зробити державу сильнішою та створити сприятливі умови для вітчизняних компаній, котрі конкурують на світових ринках. Відтоді, коли соціально-економічна криза виявилася характерною ознакою системи загалом, проблема “подвійного тиску” постає і перед багатими, і перед бідними країнами. Унаслідок аргентинської кризи 2001 р. з’явилася посилена увага до проблеми пошуку нових стратегій розвитку. Один із прикладів – поява неоструктуралістського та неодевелопменталістського підходів. Відповідно до першого напряму, державі як надбудові, що “виражає інтереси виробників”, відведена стратегічна роль. Неоструктуралісти стверджували: основна функція держави – розробляти стратегію розвитку “Шляхом діалогу і домовленостей”. Основне питання, яке стосується реформування держави, – наскільки державний апарат може досягти “ефективного розвитку” без створення “національної ідеології розвитку”. Неодевелопменталізм відрізняється від структуралізму тим, що перший акцентує на необхідності “національної ідеології” – основи “базового національного договору ”(acordo nacional). Аналізуючи досвід європейської інтеграції, де регіоналізація може працювати лише за існування певного рівня наднаціональності, доходимо висновку: в Латинській Америці, де така наднаціональність буде довгостроковою, необхідно створити “національну (наднаціональну) ідеологію” або ідею “нації націй”.

Можемо константувати: створення в 1948р. ЕКЛАК заклало основи не лише усвідомлення власного латиноамериканського варіанта розвитку, а й передбачало синтез теоретичного багажу ЕКЛАК з віковим процесом на шляху до міжнародного визнання поняття “Латиноамерика”. Однак, попри те, що латиноамериканізм мав стати загальнорегіональним поняттям, він ніколи по-справжньому не проникав в національні політичні курси, звернені радше на внутрішню політику. Латиноамериканський дух був міцний у протистоянні США, але ніколи не досягав достатньої могутності для подолання локалізації на користь наднаціональних “еволюційних державних структур”.