Право/5. Уголовное право и криминология

доцент Безносюк А.М., дипломник Попіль Ю.П.

Інститут права та суспільних відносин Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Принцип вільної оцінки доказів у кримінальному провадженні

Важливим кроком на шляху розбудови України як правової демократичної держави, в якій панує верховенство права, стало прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України.

Проте, діючий КПК все ж не виділив у якості самостійного принципу вільної оцінки доказів, хоча ст. 94 Кодексу визначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення [1].

Актуальність питання оцінки доказів за внутрішнім переконанням у кримінальному провадженні не викликає сумніву, оскільки вона є важливим елементом процесу доказування. У теорії кримінального процесу до проблематики оцінки доказів зверталося багато вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких Ю.М. Грошевий, С.М. Стахівський, В.М. Терешник, В.Т. Нор, В.Г. Гончаренко, М.Є. Шумило, Л.Д. Уладова, А.В. Агутін, А.С. Александров, А.М. Безруков, О.І. Бережний, М.А. Чельцов, М.С. Строгович, Н.А. Громов, М.М. Михеєнко, М.Н. Кіпніс, Н.Н. Ковтун, Л.Д. Кокорєва, Г.М. Резник, С.А. Шейфер, П.С. Елькінд, М.Л. Якуба, В. Х. Бохан, Ф.Н. Фаткуллін, О.Ю. Гай, проте, у зв’язку з прийняттям нового КПК дослідження даного питання залишається актуальним і зараз.

Оцінка доказів як елемент процесу доказування у науці кримінального процесу, у сукупності зі збиранням та перевіркою доказів, проводиться з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження [1].

Принцип вільної оцінки доказів, що закріплює винятковість компетенції особи, яка веде провадження у справі, його прерогативу в області оцінки доказів, покликаний виступати гарантією незалежності суб’єкта доказування. При цьому незалежність є основною умовою для вироблення власного погляду при оцінці доказів у справі. А усвідомлення ступеня своєї незалежності – вихідним положенням для діяльності по формуванню переконання [2, ст. 57].

Розкриваючи поняття «внутрішнє переконання», з яким процесуальний закон пов’язує сутність оцінки доказiв, Г.М. Рєзнік звертає увагу на те, що цей загальновживаний вираз у кримінальному процесі несе специфічний зміст, що реформував існуючу раніше систему формальних доказів, сутність якого виразилася в усуненні із закону передбачених правил про вірогідність і силу доказів. Це відбулося в результаті усвідомлення об’єктивної неможливості передбачити у законі всі можливі в конкретній кримінальній справі комбінації доказів, їх взаємний зв’язок і доказову силу. Отже, на думку автора, вираз «оцінити докази за внутрішнім переконанням» з моменту скасування формальної теорії і дотепер означає, що докази оцінюються незалежно від зовнішніх передбачених критеріїв, що перетворюють оцінку доказів у підведення виявлених фактичних даних під норму закону. Проведений ним аналіз чинного законодавства і вивчення апеляційної і касаційної практики обумовила його висновок, що вказівка закону на внутрішнє переконання поширюється не на всі завдання оцінки доказів, а тільки на визначення їх вірогідності і сили. Що стосується допустимості й належності доказів, то вони визначаються правочинними суб’єктами, виходячи з норм кримінально-процесуального і кримінального права, що встановлюють і конкретизують предмет доказування і закріпляють процесуальну форму і режим використання доказів [4, ст. 120].

Як правильно відмічав М.М. Михеєнко, важливе значення для розкриття ролі внутрішнього переконання в оцінці доказів мають також його психологічний і гносеологічний аспекти. У першому аспекті внутрішнє переконання можна розглядати у динаміці (як процес його формування) і статистиці (як результат). У процесі його формування створюється власна думка, долаються й усуваються сумніви, невпевненість. У підсумку слідчий, прокурор чи суддя звертаються до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості у правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах і при необхідності публічно їх висловити, готовності відстоювати їх у відповідних інстанціях, нести за них відповідальність.

У гносеологічному аспекті внутрішнє переконання – це знання як про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування у справі, так і про висновки у справі, у тому числі ті, що стосуються юридичної оцінки, кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій [3, ст. 132].

Дослідивши праці вчених, слід розуміти, що під свободою оцінки доказів варто розуміти не сам акт вибору, а можливість такого вибору, де ключове значення має вольовий елемент, тобто свідома цілеспрямованість суб’єкта на виконання тих або інших дій, і як такий вольовий елемент волі оцінки доказів виступає внутрішнє переконання.

Висновки органу розслідування, прокурора i суду мають випливати з всебічного, повного і неупередженого розгляду всіх обставин справи. Внутрішнє переконання повинне ґрунтуватися на всебічному, об’єктивному і повному розгляді кожного доказу з точки зору належності, допустимості, достовірності та всіх обставин справи в їхній сукупності. Оцінити докази в їх сукупності – означає зробити висновки щодо того, наскільки достатніми є докази і в якому взаємозв’язку вони перебувають з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Таким чином КПК закріплює вимогу про обґрунтованість внутрішнього переконання. Ця вимога відрізняє внутрішнє переконання від довільного розсуду або знання, отриманого інтуїтивно [5, ст. 157].

Однак найважливіший принцип оцінки доказів часто ще порушується у слідчій і судовій практиці. Органи розслідування і суд у своїх висновках у справі далеко не завжди виходять із всебічного і глибокого дослідження усіх наявних обставин, не завжди з'ясовують як обвинувальні, так і такі, що виправдовують обвинуваченого, обставини. Тільки вільна, неупереджена, всебічна і повна оцінка усіх наявних доказів у їх сукупності дозволить органам розслідування і суду зробити правильні і обґрунтовані висновки про наявність чи відсутність події злочину, про вину чи невинуватість обвинуваченого.

У справі, оцінка доказів у сукупності не виникає відразу. Вона формується у процесі вивчення усіх обставин, усіх доказів у справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів у сукупності народжується лише у нарадчій кімнаті під час винесення вироку. І слідчий і прокурор оцінюють усі зібрані у справі докази у їх сукупності. Якщо б вони не оцінювали докази у їх сукупності з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, то вони б були позбавлені можливості винести правильне рішення про доведеність чи недоведеність обвинувачення, про закінчення слідства у справі або провадження додаткових слідчих дій. Таким чином, докази оцінюють на всіх стадіях кримінального процесу, протягом усього шляху дослідження фактичних обставин справи [ 5, ст. 163].

Отже, при оцінці доказів, слідчий, прокурор, суддя повинен керуватися тільки законом та професійною правосвідомістю. Це випливає з того, що саме закон встановлює мету доказування, предмет доказування, правила збирання, перевірки, оцінки та допустимості доказів. Керування законом у процесі оцінки доказів виключає вплив на цей процес суб’єктивних факторів, тобто, наприклад, впливу сторонніх осіб, груп впливу, а також недопущення особистої заінтересованості у справі суб’єкта оцінки.

Крім того, слід зауважити, що для діючого функціонування принципу вільної оцінки доказів необхідна ефективна система процесуальних гарантій, що забезпечує дотримання зазначеного принципу, можливість самостійної, особистої і безсторонньої оцінки доказів учасниками кримінального процесу.

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 року;

2. Грошевий Ю.М. Кримінальний процес: підручник / Ю. М. Грошевий та О. В. Капліна. – Х.: Право, 2010. – 57 с.;

3. Михеєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве: / Михайло Макарович Михиєнко – Київ: Вища школа, 1984. – 132 с.;

4. Рєзнік Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств: / Рєзнік Генрі Маркович – М., 1977. – 120 с.;

5. Удалова Л.Д. Кримінальний процес. Загальна частина (альбом схем): [навчальний посібник] / Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. П. Письменний та ін. – К.: ЦУЛ, 2014.- 157,163 с.с.