Марчук О. О.

Львівська комерційна академія

Політика обов’язкових резервів та особливості її застосування в Україні

Розвиток економічної системи напряму залежить від ефективності монетарного регулювання, що базується на використанні інструментарію грошово-кредитної політики. На кожному етапі економічного розвитку країни центральний банк визначає цілі своєї діяльності, котрі передбачають пріоритетність використання тих чи інших засобів. Одним із найпоширеніших засобів монетарних механізмів, що застосовуються центральними банками перехідних економік, є обов’язкові резервні вимоги.

Резервні вимоги до банків з точки зору їх сутності полягають у тому, що комерційні банки та інші депозитні установи зобов’язані зберігати частину своїх коштів на спеціальному рахунку в центральному банку. За допомогою цього механізму центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії, а також забезпечують страхування депозитів. Норма обов’язкових резервів дозволяє центральним банкам регулювати як загальний обсяг грошової маси, так і окремих її агрегатів. Якщо темпи економічного зростання є надмірними, що стимулює розвиток інфляційних процесів, регулятори підвищують норми обов’язкових резервів, зменшуючи таким чином можливість використання кредитних ресурсів на розмір цих резервів, що здійснює відповідний вплив на приріст грошової маси в обігу. У періоди тривалих економічних криз норма обов’язкових резервів знижується, і відповідно зростають кредитні можливості банківської системи.

У країнах зі стабільною економікою, яка характеризується високим ступенем розвитку ринкових відносин, сучасною банківською системою, потреба регулювати банківську діяльність за допомогою механізму резервування виникає вкрай рідко, водночас у нестабільних перехідних економіках – це пріоритетний засіб грошово-кредитної політики. Широке його застосування пов’язане, передусім, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів) та універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

В Україні обов’язкові резерви почали застосовуватися з 1992 року і за недостатності реальних ринкових перетворень, відсутності відповідних фінансових інститутів, наявності проблем структурного та фіскального значення, цей засіб досі є домінуючим з-поміж усіх інструментів монетарної політики [1, с.11].

За умов гіперінфляції у перший період ринкових реформ в країні були відсутні інші, більш дієві методи обмеження неконтрольованого приросту грошової маси. Тому основний акцент у грошово-кредитному регулюванні НБУ доводилося робити на політику резервних вимог. В цей період норма обов’язкового резервування у нашій державі досягла 25%, у 2000 р., за певної стабілізації економічної ситуації, вона знизилась до 15%. До цього часу рівень обов’язкових резервів визначався узагальнено для всіх видів залучених коштів. Починаючи з 2001 р. НБУ почав застосовувати диференційований підхід до визначення норм резервування, що дало йому змогу більш цілеспрямовано впливати на формування структури грошової маси. Із настанням фінансової кризи 2008 р., з метою стимулювання укладання депозитно-кредитних угод у національній валюті, НБУ лібералізував вимоги до формування банками обов’язкових резервів і встановив нульову ставку нормативу резервування за депозитами в національній валюті [2, с. 47]. Інша ситуація склалась із нормативами в іноземній валюті. Зменшення їх за строковими вкладами з грудня 2008 року змінилося підвищенням з січня 2009 року до 4%, тобто до попереднього рівня, а за коштами на поточних рахунках і вкладами на вимогу до 7%, тобто збільшення становило 2%. З лютого 2009 року НБУ ввів новий норматив обов’язкового резервування за коштами інших банків нерезидентів та інших небанківських фінансових посередників нерезидентів, ставку якого встановив на рівні 2%. У листопаді цього ж року на залишки коштів обов’язкових резервів, що перераховано банками на окремий рахунок Центрального банку, НБУ почав нараховувати проценти в розмірі 30 % від облікової ставки за умови дотримання банком порядку формування та зберігання обов'язкових резервів. За 2011 р. він двічі посилював вимоги до формування банками обов'язкових резервів. Зокрема було зменшено розміри можливого зарахування для покриття обов'язкових резервів придбаними банками цільових ОВДП України від 100 % до 50 % їх номінальної вартості. Водночас було оптимізовано нормативи обов'язкового резервування в напрямі створення більш префенційних умов залучення банками довгострокових коштів, однак досягти бажаних параметрів грошової сфери так і не вдалося. Пропозиції більшості дослідників зводяться до необхідності пом'якшення політики обов’язкових резервів або ж до повної її відміни, наголошується на посиленні ролі більш гнучких інструментів грошово-кредитного регулювання, таких як рефінансування та процентна політика. Тому подальші дослідження потрібно спрямовувати на глибоке осмислення взаємодії цих інструментів.

Література:

1. Гребеник Н. Основні віхи у формуванні та проведенні грошово-кредитної (монетарної) політики в Україні. Стаття друга. Розвиток і оптимізація механізмів та інструментів монетарної політики / Н. Гребеник // Вісник НБУ. – 2010. – №2. – С. 10-15

2. Бойко Д.І. Використання норм обов’язкових резервів у грошово-кредитній політиці України / Д.І. Бойко, О. О. Коковіхіна // Економічний часопис-ХХІ. – 2011. – №3-4. – С. 45-47.

3. Бабійчук Т.П. Використання механізму обов’язкових резервів у стимулюванні розвитку банківської інвестиційної діяльності / Т.П. Бабійчук // Науковий вісник НТЛУ України. – 2012. – Вип.. 22.10. – С. 252-257.

Відомості про автора:

Марчук Олена Олександрівна – аспірант кафедри економічної теорії Львівської комерційної академії.

Адреса для розсилки:

79008

м. Львів

вул. Туган-Барановського, 10

Львівська комерційна академія

кафедра економічної теорії

Башнянину Г. І.