Шашкова Еліна Василівна

Дніпродзержинський металургійний коледж

СВІТЛИЙ ШЛЯХ ГАННИ СВІТЛИЧНОЇ

Все життя моє – дорога.

До найкращої із пісень.

Г. Світлична

Багата земля Придніпров’я на таланти. Багата Україна на письменників, що вистояли в години випробувань і з мужністю пронесли світоч свого таланту. Є в нашій українській літературі такі імена, перед якими з особливою повагою схиляється голова, бо випала цим українцям така нелегка доля, що й через роки здригається душа від співчуття, зтискається серце від болю їх страждань.

Ганна Павлівна Світлична – ровесниця Василя Стуса і Василя Симоненка, землячка Миколи Вороного та Валер’яна Підмогильного. Які відомі імена і які трагічні долі. Письменники, мученики, борці… Хіба що не всі знають, хто вона така – Ганна Світлична – ровесниця шістдесятників.

Народилася поетеса Ганна Світлична в місті Павлограді Дніпропетровської області 1939 року, а пішла з життя 1985 року. Між цими датами життя мучениці і борця, згорьована доля інваліда з дитинства та велике протистояння духу, що живе, бореться і перемагає тілесну неміч, біль, і співає, і плаче піснею, що через роки лине далі – у майбутнє, яке відкрите всьому справжньому, що повинно жити в віках. Чи не найбільше доля Ганни Світличної перекликається з долею Лесі Українки, яку теж, ще в дитинстві, спіткала невиліковна важка хвороба. Ганна захворіла в шість років на поліомієліт, що прикув її до ліжка. Як і Леся вона перенесла багато операцій, але так і залишилася паралізованою, ледь ворушилися лише кісті рук. Залишившись навічно в тілі дитини, Ганна змогла зростити свою душу, свій талант, бо шукала свій шлях і своє місце в житті. Вона почала писати вірші в дев’ятнадцять років і сама усвідомлювала, що випала їй доля поета – борця, сама дорівнювалася до Лесі Українки.

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Боюсь торкнутись імені твойого,

Але зоря, ота що у вікні,

Твоя зоря, задумлива і строга,

Зорить подовгу уночі й мені.

Молюсь на неї, сподіваюсь ій,

Її тремтіння ніжно зберігаю.

Сім струн твоїх у тиші золотій,

Сім вічних струн в душі моїй співає.

І вже не знаю, на якій із хвиль

Моя ріка в твою впадає круто.

До слова – слово, як до болю біль,

До думи – дума, як до рути рута.

І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було, з тобою чи зі мною?

На барикади мужності круті

Встає дзвінка поезія до бою.

А слово і тремтить, і поспіша,

І чути наче дзвонів десь бриніння.

Й сміється Мавка – зболена душа,

А у вікні зоря, оця що й нині.

І небо многомудре та хмільне,

Оце, що й нині, вечорове небо.

І хай мене хтось тяжко дорікне

Нескромною причетністю до тебе.

Нехай! Та я , мов хвиля до ріки,

Мов зерня спрагле до свойого поля,

Таки причетна міцно й навіки

До віри, до надій твоїх і болю.

Причетна від найпершого «люблю».

Причетна до останнього « кохаю».

Мою причетність, як судьбу мою,

Твоя зоря ген-ген благословляє.

Благославля, ще й сіє на уста,

На серце сіє ломикамню сім’я,

А сім’я те, як сонце, пророста

І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

Ганна опанувала шкільну програму вдома, закінчила три курси Харківського університету – це вже було диво і подвиг для пересічної людини, але не для неї, бо вона вибрала собі долю важчу і вищу, долю, що вела її до людей.

Ганна Світлична автор 15 збірок віршів, що розповідають про її час, її життя, її душу. Вона не могла відділити себе від тієї радянської доби і не хотіла відділяти від своє Батьківщини, народу, коріння. Саме тому серед написаного нею є вірші про Леніна, комісарів і партію, бо хто б інакше надрукував інше. Ганна Світлична - поетеса і українка залишила по собі твори, які доводять нам наскільки глибоко вона усвідомлювала і відчувала найголовніше в житті кожної людини – зв'язок з Батьківщиною.

Своїх дідів шаную заповіти,

Рощу свій сад в рожевій куряві.

Є щастя, о високе щастя жити,

І чути Батьківщину у крові

Отак, як сонце чує в собі сонях,

Отак, як небо чує в собі птах.

Є щастя при снігах і при осонні

У неї словом бути на устах.

І промовлять до всесвіту й колиски,

Своє дитя її іменню вчить.

Є щастя – хай з вершечка обеліска –

А все ж світити,

Їй одній світить.

Завжди було зрозуміло, що поети ніби краще і більше відчувають життя, а головне – мають дар передати враження від усього ,що їх оточує, зазирають туди, куди звичайна людина не бачить, мають хист осягнути те , на що у звичайної людини немає дару. Життя для поета триває, навіть, якщо воно відгорожене від нього стінами власної хати. Зрозуміло, що єдине, що рятувало Ганну Світличну як людину – це надія, а ще воля і людяність, які вона виплекала в собі, щоб життя не було пусткою, а рідна хатина – пасткою.

…Надіє, о надієчко, - мовчу.

Спокутонько, спокуто, - ще покаюсь!

А доти, мов запалену свічу,

Я бережу од вітру грішну зав’язь,

Ще не світало. Ще мені в очах

Химерна ніч так дивно колобродить :

А що – то вродить – мужність, а чи жах,

Безвір’я , а чи віра – що то вродить?

Я до неї притулюсь чолом,

Я до любові припаду устами.

Вже дозрівають в неї під крилом

Бої останні з блиском та громами.

А явір та крізь хмароньку тече,

А хмара сонцем вже от-от проллється,

Ще не світало. Не смеркало ще.

Ще тілько дума думою печеться ….

Теми поезії Ганни Світличної обумовлював час і коло тих почуттів, які були їй відомі. Одне з тих почуттів – любов до матері. У неї їх було двоє. Рідна, що пішла з життя Ганни, коли вона була ще дитиною, і друга мати , що вийшла заміж за її батька- фронтовика і не побоялась клопоту доглядати за паралізованою дитиною.Ганна знала, як ніхто, що важить материнська любов і як людині було б без неї.

Доки живі ще ваші матері,

Хай всі дороги вас до них приводять,

Хай туга, туга о нічній порі

На вас, як вал дев’ятий , враз накотить.

І захльосне. І до білетних кас,

Жбурне крізь юрби та крізь велелюдні.

В цю мить – ніщо хай не зупинить вас,

Хай поїзди вам будуть всі попутніми.

Облишимо все! В цю мить нехай, крім них,

Все –все на світі несуттєвим стане:

Іржа боргів, щем нервів крем’яних,

Дрібні гризот, честолюбні плани.

Я повторю вам істини старі -

Їх пізнаєм ,як пізній смак ранету:

Все проминуще. Тільки матері,

Лише вони нам – понад всі суєти.

При сяєві святої сивини –

То з їхніх рук всі рушники і квіти, -

Доки живі, доки живі вони,

О, до тих пір усі ми трішки діти!

Доки живі….Допоки на поріг

Ще не ступали сурми ті трагічні.

Бо вічне все. Лиш наші матері –

У нас не вічні.

Не гаймо часу! Їдьмо,

В мить яку б

Нас тут не поглинула нестяма,

Диханням ніжно – ніжно коло губ

Голублячи іще не чутне « мамо !»

Ген вже видніє й ружа у дворі,

І сяють вікна так безсонно в очі.

На світло їх крізь хуги і крізь ночі

Йдемо, як на високий блиск зорі.

…Доки живі ще наші матері.

А вірш « А що мені, мамо, лихо!» можна без сумнівів вважати життєвою програмою Ганни Світличної, так само, як вірш Лесі Українки

« Contra spem spero».

- А що мені, мамо, лихо!

Я, мамо, сміюся, бачите!

Сміються у полі мальви

Зіниченьками гарячими.

А мати вмовляє гірко:

- Та годі вже, доню, тихо!

У тебе вже , доню, сльози,

Ген сльози від того сміху.

- А що мені , мамо, сльози?

Я, мамо, співаю, чуєте ?

Співаю – аж зорі падають,

Луною в степах ночую. -

А мати вмовляє гірко:

- Та годі вже, годі, доню! У тебе від того співу

Вже білими стали скроні,

- А що мені, мамо, скроні,

А що мені ті сивини?

Як білою стану зовсім –

Подумають, що калина.

А мати вмовляє гірко:

- Та годі, дитя шалене!

Калини в степу багато,

А ти ж бо одна у мене.

Є такий сумний спогад тих, хто знав Ганну Світличну

за життя. Ніби коли в кімнату, де вона лежала, жила, писала на дощечці свої вірші, заносили вазони з квітами, то вони невдовзі починали в’янути і скоро пропадали. Вона своєю присутністю ніби забирала життя в квітів.

Але з людьми, поезією все було інакше. Вона , яка так боялася бути другосортним поетом, якого друкують більше з жалю ніж за талант, « росла» від збірки до збірки, вдихала в свої твори таке життя, яке й сьогодні б’ється ,

як живе серце на долоні .

Я так люблю – мов до болючого

Щодня пекельний біль тулю,

Я так живу – немовби свічечку

Супроти сонечка палю.

Вночі над осіянним аркушем

Хилю замислине лице.

Я знаю: десь на світі є вона –

Душа , якій потрібне це.

Вперше я познайомилась з поезією Ганни Світличної вже викладаючи українську літературу в Дніпродзержинському металургійному коледжі.

Перечитуючи написане поетесою і переосмислюючи життєвий шлях цієї жінки, прагну переконати молодь, що пам'ять про неї не потребує від нас жалю до її стражденної долі, а більше потребує поваги до її сили та уваги до слова, яке пролила ця людська душа наче сльозу в річище української поезії.

І так відгукується серце моє на світле і’мя Ганни Світличної, що думка віршем вихлюпується назовні.

Ганні Світличній

Ідуть роки, ідуть у забуття,

Сумним туманом слідом розтелюся,

А як воно, коли таке життя,

Що випало тобі , Ганнуся …..

Дитино, дівчино , чи як тебе назвать?

І що із слів заважить таку долю?

Живою в ліжку все життя вмирать

І не програти з вічністю двобою!

Ідуть роки , але не забуття

Тобі було дароване від Бога,

Твій світлий шлях іде не в небуття,

Йому у вічність вмощена дорога!

7 січня 2013р.

Література

1. Антологія поезії Придніпров’я / Упорядник Віктор Савченко –Дніпропетровськ: Січ, 1999.

2. З любові і муки. - Дніпропетровськ: Дніпро, 1994.

3. Світлична Ганна. Свято калини. - Дніпропетровськ: Дніпро, 1988.

4. Уроки, зігріті щирістю і любов’ю: література рідного краю в школі./ Сергієнко А.А., Гненна Г.І. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський інститут освіти., 2000.