Філологічні науки/ 3.Теоретичні та методологічні проблеми

дослідження мови

доцент Полюк І.С.

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Жанрово-стилістична диференціація аргументативного дискурсу

Як відомо, аргументація – це конгломерат стратегій і тактик, які реалізуються в межах масово-інформаційного дискурсу. Починаючи з античних часів, коли почала створюватись теорія аргументації, до останніх років їй приділяють багато уваги. Під впливом таких факторів, як соціологізація знань і наукова спеціалізація зараз відбувається формування нової теорії аргументації на межі різних наук. Оскільки в цій теорії відновлюються найпозитивніші риси античної риторики, то її називають новою риторикою. Сучасна теорія аргументації – це інтегральна дисципліна, що поєднує данні логіки, психології, лінгвістики, філософії,соціології та інших.

У формуванні головних ідей нової теорії аргументації важлива роль належить роботам X. Перельмана, Г. Джонстона, Р. Гроотендорста, С. Тулміна, Б. Франц-Берінгера, У. Брокріді, JI. Ольбрехтс-Тітекі та інших. Французькі дослідники Ж.-К. Анскомбр та О. Дюкро висунули концепцію радикального аргументативізму. Вони вважали, що будь-яке використання мови аргументативне, тому що містить архетипові моделі, користуючись якими люди впливають одне на одного [1].

Аргументація динамічна, тому що це – процес, особливість якого полягає в створенні переконливості в установці на переконання адресата. Ціль аргументації не знання самі по собі, а переконання в прийнятності положень. В ідеалі вона досягаються за рахунок достовірності аргументів, їх несуперечливості, достатності і послідовності їх викладу.

У традиційній лінгвістиці природномовна аргументація – цінностно- орієнтований макротип мовленнєвого акту. Який має свої специфічні умови успішності. Його ілокутивна ціль полягає в тому, щоб вплинути на вибір адресата в процесі прийняття рішення.

3 точки зору прагматики аргументація також вважається як мовленнєвий макроакт, що складається з системи тверджень, спрямованих на виправдання або спростування думки і переконання неупередженого арбітра в її приємності чи неприємності [2].

Прагмалінгвістичний розгляд аргументації як сфери спілкування людей характеризується двома підходами: інтерактивним і комунікативним. Комунікативний аргумент є діалогічним, а інтерактивний – монологічним [3]. Комунікативний аргумент спрямований на розуміння; він може бути валідним чи логічно хибним. Його можна спростувати. Інтерактивний аргумент передбачає те, що реципієнт прийняв міркування. Він може бути продуктивним, непродуктивним чи безцільним.

Причиною аргументації вважають незгоду між учасниками комунікативного акту, когнітивний або аксіологічний дисонанс, конфліктність як невідповідність між об'ємом пропозицій, знань, які вони мають. Специфічна позиція, яку займає кожен з учасників, що містить такі компоненти, як міркування, засоби аргументації, фундаментальні принципи, називається полем аргументації, тобто – це релігійні, національно-культурні, соціальні положення, яких дотримується мовець [4].

У комунікативному процесі конфліктна ситуація реалізується як аргументативна ситуація, яку можна розглядати як когнітивну універсалію, оскільки спілкування створюється на базі універсальних комунікативно значущих семантичних закономірностей. Однак, аргументативна ситуація відрізняється від конфліктної, тому що вона припускає спрямування на вирішення конфлікту вербально. Взагалі аргументативну ситуацію можна представити як один із ситуативних типів в його просторово-часовій локалізації [5]. Мовленнєвим засобом вираження аргументації є текст, переважно у діалогічній формі, але монологічна форма не виключена ( наприклад, стаття).

У комунікативному процесі аргументація передбачає імплікацію, контекст, що знаходиться за межами дії логіки. Деякі вчені вважають, що аргументація має подвійну природу: її структура – логічна, а зміст і контекст – область риторики [6]. В процесі аргументації відбувається обробка інформації свідомістю людини, а саме взаємодія систем сприйняття, репрезентації і продукування інформації, отже аргументація - це когнітивний процес.

Оскільки аргументативний дискурс виділяється як тип в залежності від спрямованості комунікативних дій і способу мовленнєвої дії поряд з наративним, директивним і пропагандистським, то аргуметнтативний дискурс визначають як цілеспрямоване мовлення в соціально детермінованій ситуації з метою створення когнітивного і аксіологічного унісона.

Поняття аргументативного дискурсу дозволяє врахувати невербальні аспекти комунікації а також невербально-релевантні немовні компоненти, включаючи антропологічні і соціальні фактори. В ньому актуалізується як комунікативна ситуація, враховується інтеракційний характер комунікації, тому що дискурс - це завжди системний процес координації діяльності комунікантів. В ньому також мовна особистість реалізується як вид повноцінного представлення особистості, що містить психологічні, соціальні, етичні та інші компоненти, але переломлені через її мову, її дискурс [7].

Характеристики аргументативного дискурсу пов’язані з логічною стороною аргументації. Послідовність висловлення означає логічність, відсутність протиріч у в висловленні серії аргументів. Це досягається за допомогою категорії казуальності, яка може бути як глобальною так і локальною. Серед граматичних категорій в створенні протиставлення головну роль відіграє категорія заперечення. Дослідження останніх років часто пов'язані з жанрово-стилістичною диференціацією аргументативного дискурсу.

Аргументація як форма когнітивного дискурсу відповідає на запитання: «Яким чином може бути обґрунтований чи спростований вислів X?». Існує багато видів аргументативних міркувань, наприклад доведення, спростування, підтвердження, фальсифікування [8]. Наприклад, розглянемо один з типів аргументативних процедур, доведення в текстах різних стилів та жанрів.

Як текстова побудова, доведення, функціонує перш за все у тих сферах спілкування, де необхідно встановити істину і продемонструвати хід і результати логічних міркувань. В першу черг – це сфера науки і судова практика. У науковому мовленні доведення виступає як класичний текстотип, що репрезентує процес перетворення гіпотези в наукову теорію.

В тексті доведення розпізнається на основі таких критеріїв як:

- комунікативно-функціональний;

- композиційно-структурний;

- логіко-семантичний;

- лексико-граматичний.

Доведення зустрічається не лише текстах наукового стилю. Наприклад, воно можливе в художніх творах, що розповідають про наукові проблеми. На відміну від наукових текстів тут ступінь суб'єктивності більше. Передача смислу наукової позиції вченого у формі доведення виконує тут також характерологічну функцію і функцію вираження авторської свідомості.

Література:

1. Anscombre J. C., Ducrot O. L’argumentation dans lal angue. – Bruxelles, 1983.

2. Sablayrolles P.,Vieu L. De l'espace-temps dans l'analyse du discours,Sémiotiques. – Genève, 1989.

3. Asher N. Reference to Abstract Objects in Discourse, Dordrecht : Kluwer,1993.

4. Grize J. Delalogique à l'argumentation. – Genève, 1982.

5. Toulmin S. Les usages de l’argumentation. – Paris, 1983.

6. Mahmoudian M. Présentation // Linguistiquefonctionnelle: Débats et perspectives: Pour André Martinet. – Paris, 1979.

7. Bautier R. Recherches sur le discours argumentatif et la communication persuasive. – Paris, 1978.

8. Kamp H. Evénements, représentations discursives et référence. – Paris, 1981.