Филологические науки / 8. Родной язык и литература

К.ф.н. Акулова Н.Ю.

Мелітопольський державний педагогічний університет
імені Богдана Хмельницького, Україна

Національний автопортрет у збірці поезій
О. Гончаренка «Катрени оголошених картин
(навіяне живописом Івана Марчука)»

Сучасні культурно-цивілізаційні процеси тісно пов’язані з феноменом мультикультуралізму. Людство вступило в епоху «загальнопланетарної цивілізації» (П. Рікер). Україна як інтегральний елемент пострадянського культурного простору не є винятком. Активна взаємодія національних традицій стала невід’ємною складовою нашого культурного життя. Однак, при очевидній позитивності цієї тенденції – демократична міжкультурна комунікація, без сумніву, може вважатися прогресивним фактором культури, – на часі актуальною залишається проблема збереження національної ідентичності.

Побудова загальної концепції національної самосвідомості відбувається двома окремими (хоч і спільноспрямованими) шляхами: через освітню та культурну політику держави і «самоопис» культури. Національна самоідентифікація людини або, висловлюючись метафорично, «національний автопортрет» завжди наявний у текстах культури: пластичних, малярських, музичних, літературних тощо [2].

Завдання нашого дослідження – реконструювати уявлення художника слова як представника конкретної країни й конкретної доби (тобто як носія етнічної свідомості) про національний портрет українця.

Вибір об’єкта дослідження – збірка поезій О. Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)» – зумовлений кількома причинами: по-перше, злободенною актуальністю порушених автором проблем; по-друге, унікальною репрезентативністю текстів.

Лірика О. Гончаренка – громадянська, пейзажна чи інтимна – завжди тяжіє до філософських узагальнень. Тому не дивно, що метою осмислення складної теми людини в історико-культурному просторі є не ідеологічна пропаганда, не міфологізація дійсності і навіть не художнє відтворення життя. Подаючи філософську рефлексію української національної самосвідомості, автор вибудовує оригінальну аксіологічну систему, крізь яку проглядає реальний та ідеальний «портрет» українця.

Уявлення людини про своє національне «я» в О. Гончаренка співвідносне як із винятковою особистістю (наприклад, вірші «Портрет художника Романа Сельського», «Портрет Соломії Павличко» тощо), так і з цілим народом і подано в різних вимірах: соціальному, історичному і, найчастіше, психологічному. Так, поруч із традиційними рисами характеру, такими як працьовитість, охайність, мудрість, довірливість, співчутливість, поет виокремлює також упертість, завзятість, витривалість: «Різниці немає – у щасті чи в горі я, / тобі у моєму не пити, не їсти! / Що маю, зроблю, бо я ще й – алегорія – / упертість, талант головний український» [1, с. 17].

Почуваючись частиною етносу, про що, зокрема, свідчить неодноразове вживання займенника «ми» та його форм, митець часто ототожнює себе із туром, кінським табуном, скіфом та ін. Яскраві алегорії й розгорнуті метафори не лише увиразнюють психологічний портрет українця, але й створюють виключний сугестивний ефект – у реципієнта виникає почуття гордості за приналежність до української нації. (На нашу думку, це можна пояснити тим, що О. Гончаренко вдало поєднує автологічний та металогічний типи образності, а також влучно послуговується графічними можливостями друкованого слова.)

У такому контексті важливо зазначити, що, виписуючи «національний автопортрет», автор далекий від його ідеалізації, оскільки не вагаючись розкриває і негативні якості: «В полон здалися наші офіцери. / Порозбігались коні у степи. / Скрізь непроглядно, капосно і згубно… / І на панелях королеви – «як свої». / І королі голісінькі, як бубни. / І тури вимерли (чи хай – «згнили лодьї»). / Піти зберешся, та й подумаєш: «Не варто… / З тих, що пішли, ще жоден не воскрес!» / Нас можуть зрушити кудись (по Бонапарту) – / лайдацький страх та шкурний інтерес» [1, с. 36].

Цікаво, що при детальній увазі до внутрішніх – душевних – характеристик, в О. Гончаренка майже відсутні прикмети зовнішності, які найчастіше мають не демонстративний характер, а, швидше, експлікують приховану авторську оцінку: «Так буває нечасто нині – / пензлі зблискують мов на клич! / На перстах полічить в Україні / носіїв українських облич» (тут і далі виділено О. Гончаренком. – Н.А.) [1, с. 9].

Загалом можемо стверджувати, що, описуючи український національний характер, О. Гончаренко не претендує на об’єктивність, що, однак, не знижує значущості творів. Його оцінки є оригінальними (як, наприклад, означення українського менталітету «шаленим» [1, с. 20]), так само оригінальною є і його поетика (шаблонні «чорні брови» з’являються тільки один раз [див.: 1, с. 75]).

У збірці «Катрени…» «національний автопортрет» українця окреслюється за допомогою бінарної опозиції «свій / чужий», що реалізується прямо – шляхом вживання відповідних лексем або опосередковано – через звернення до природних чи культурних реалій певної країни («Юродствуєш тепер, сховавшись тут у келію. / Тютюнника відклав… Спитай себе – чому / ти слиниш чужину (хай – Паоло Коельйо!)?» [1, с. 382]). Зазначимо принагідно, що, незважаючи на наявність іронічних акцентів, автор залишається толерантним, намагаючись уникати конкретних порівняльних характеристик.

У межах вказаної антиномічної пари поет звертається і до просторової антитези «тут / там», що допомагає увиразнити патріотичне звучання віршів: «Є що порівнювать, осиливши дорогу, / свої й чужі стоптавши спориші, – / тут затишно, як під крилом у Бога, / там задушно для серця і душі […] Тепер чужого й дарма я не хочу / (і досі ще холодні сняться сни!) / тут в кожної хатини – Божі очі, / там вуха зрадницькі – у кожної стіни» [1, с. 38] і т. д.

Важливим є також питання про національну самооцінку, яка в О. Гончаренка проявляється через часові категорії. Так, ставлення автора до минулого перегукується із романтичною традицією, а тому, закономірно, героїзується образ предків, згадуються визначні історичні постаті та події. Ідея національної ідентифікації реалізується через мотив історичної пам’яті і пам’яті Роду як «шляху до себе» [1, с. 294]. Контрастною є оцінка митцем сучасності, яка позначена негативними тенденціями: «Українцю, реальність давив ти всяк – / переплутав життя і смерть. / Ну, скажи, як на тебе дивитися, / коли й сам ти і все шкереберть?» [1, с. 29].

Можливо, саме через нестабільність сьогодення перспективи майбутнього у збірці окреслено нечітко, однак не викликає сумнівів оптимізм поета: «Сонця насійте (чи хоч соняхи…) по межах. / Озвучте дзвони на руїнних вежах, / і повернуться, може, в мову солов’ї, / і ви оновитеся – рідні та первинні» [1, с. 56].

«Національний автопортрет» буде неповним без «образу аудиторії» (Ю. Лотман). Поезія О. Гончаренка розрахована на «свого» читача. У текстах міститься багато алюзій і цитат, добре відомих реципієнту. Знайомий культурний дискурс у віршах митця, стимулюючи інтелектуальну активність або емоційну реакцію, не лише виступає передумовою реалізації гедоністичної функції літератури, але й окреслює домінанти аксіологічної системи нації вцілому, довершує уявлення про національний портрет українця.

Література:

1. Гончаренко О. Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука) / Олег Гончаренко. – К. : Фенікс, 2011. – 511 с.

2. Проблема славянского «автопортрета». О принципах самоописания культуры : [от редколлегии] // Автопортрет славянина / редкол.: Л.А. Софронова, Т.И. Чепелевская. – М. : Индрик, 1999. – С. 7–11. – («Библиотека Института славяноведения РАН. 12»).