Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Босенко А.В.

Національний університет державної податкової служби України

Стратегія державного управління АПК України:

роль держави, тенденції та перспективи

Сучасний етап в історії розвитку АПК України характеризується зміною стосунків власності й формуванням багатоукладної економіки, вступом країни до ВТО й посиленням унаслідок цього конкуренції на внутрішньому агропродовольчому| ринку. Причому, входження України на міжнародний ринок відбулося без належної попередньої підготовки, спрямованої на забезпечення конкурентоспроможності сільського господарства та інших секторів АПК, що пов'язане з|із| істотними|суттєвими| ризиками, здатними|здібними| привести до подальшого|дальшого| поглиблення кризи в аграрному секторі. Як свідчить|засвідчує| світова практика, головною умовою вирішення названих проблем, включаючи зниження ризиків, підвищення ефективності й конкурентоспроможності АПК є|з'являється| вдосконалення системи управління в галузі.

В аграрному секторі України було почато здійснення заходів, спрямованих|спрямованих| на адаптацію системи державного управління галуззю до ринкових умов. Зокрема, неодноразово уточнювалися функції та структура профільного міністерства, а також регіональних і районних органів управління АПК, посилювалася|підсилювалася| бюджетна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, проводилися інші перетворення, що позитивно вплинули на діяльність формувань галузі. Разом із тим|в той же час| ці заходи не дали бажаного результату. Більш того|більше того|, частина|частка| з|із| них негативно вплинула на стан|достаток| економіки аграрного сектора. До таких відносяться самоусунення держави від виконання багатьох об'єктивно необхідних адміністративно-економічних функцій регулюючого характеру|вдачі|, ліквідація вертикалі державного управління АПК, недостатня допомога сільськогосподарським товаровиробникам в реалізації продукції за прийнятними|допустимих| цінами та інші. Руйнування вертикалі державного управління АПК не сприяло зростанню|зросту| самостійності й ефективності регіональних і районних управлінь сільського господарства, як це передбачали організатори реформ, а дало зворотний ефект – стало помітною перешкодою в здійсненні єдиної державної агропродовольчої| політики. Відсутність ефективної системи маркетингової підтримки з боку органів державного управління АПК в умовах нерозвиненості ринкових механізмів часто|частенько| змушує|змушує| виробників продавати свою продукцію за заниженими цінами, у зв'язку з чим основна частина|частка| прибутку дістається посередникам, сприяючи тим самим зниженню рентабельності галузі.

Державне втручання в аграрну економіку є необхідним, що підтверджується узагальненням накопиченого досвіду перетворень у зарубіжних країнах і в Україні. Аналіз виявив, що складна ситуація в продовольчому комплексі регіонів України викликана не лише системною кризою в національній економіці, світовою фінансовою кризою, нестабільністю політичної ситуації в країні, але й ослабленням державного регулювання. У сучасних умовах актуалізується необхідність наукового пошуку шляхів|колій| підвищення ефективності управління АПК з метою дбайливого використання природних та інших ресурсів, розвитку галузі. На наше глибоке переконання, стан|достаток| економіки сільського господарства, передусім|передусім|, залежить від методів державного управління. Кожна реформа, заснована на економічних методах, супроводжувалася|супроводжувалася| зростанням|зростом| ефективності агропромислового виробництва. Тому в основі стратегії управління АПК повинні лежати переважно економічні та інші прогресивні методи стимулювання розвитку галузі.

У ході проведеного дослідження нами були виявлені та інтерпретовані основні перешкоди на шляху|колії| розробки й реалізації ефективної стратегії державного управління АПК України, найбільш значущі з|із| яких |з'являютнезадовільна фінансова, адміністративна, інноваційна, інформаційна та маркетингова підтримка аграрного виробництва з боку органів державного управління АПК; недостатній захист прав власності та внутрішнього агропродовольчого| ринку.

У сучасних умовах багато чинників|факторів|, включаючи розвиток процесів демократизації суспільно-економічного життя, поглиблення міждержавних зв'язків, зростання|зріст| екологічних та інших ризиків тощо сприяють постійному підвищенню ролі держави в економіці. Особливо це стосується АПК. У свою чергу|своєю чергою|, ефективність державного управління АПК залежить від того, наскільки відповідні органи правильно визначили стратегію своєї діяльності, під якою ми розуміємо базові принципи, покладені в основу вибору й досягнення мети. Стратегія державного управління розвитком АПК – це, по суті, принципові положення|становища| управлінської діяльності, спрямовані на забезпечення високої ефективності й конкурентоспроможності цієї галузі в довгостроковій перспективі.

Суть стратегії управління в АПК України до недавнього часу в основному зводилася до формування в галузі надліберальних ринкових стосунків, при яких держава майже відмовлялася від регулюючої ролі, що призвело до поглиблення кризи в галузі. Очевидно, що важливою|поважною| умовою розробки обґрунтованої та ефективної стратегії державного управління АПК є|з'являється| виявлення найбільш значущих перешкод на шляху|колії| розвитку аграрного сектора. До таких належать недостатній захист внутрішнього агропродовольчого| ринку; неефективність заходів з розвитку внутрішньої конкуренції на агропродовольчих| ринках; часта зміна й нестабільність правил гри в економіці; відсутність правил гри, розрахованих на ефективну діяльність формувань, очолюваних керівниками середніх здібностей; недостатній захист прав власності, породжений незадовільним виконанням державою своїх функцій у цій галузі; виникнення великих земельних латифундій, які ведуть до монополізації галузі, що становить небезпеку для суспільства|товариства| як в економічному, так і в соціальному плані; монополізація ринків збуту, перш за все|передусім|, продовольчих ринків у великих містах України; міжгалузеві диспропорції, що ведуть до диспаритету| цін; слабка|слаба| фінансова, адміністративна, правова, маркетингова та інша підтримка формувань галузі з боку органів державного управління АПК; відсутність у|біля| багатьох підприємств доступу до необхідних ресурсів. Практично всі названі проблеми належать до категорії «застарілих», проте|однак| вони не лише не вирішуються|розв'язуються|, але і, як показує практика, постійно посилюються.

Нездатність ринкових механізмів забезпечувати постійну рівновагу в економіці, монополізація, невирішеність|нерозв'язаний| багатьох соціальних проблем суспільства|товариства| викликає|спричиняє| необхідність втручання держави в регулювання ринку. Завдання|задача| це непросте, оскільки|тому що| сучасним агропромисловим комплексом АПК є сукупність численних|багаточисельних| підгалузей (комплексів, промисловостей|), що забезпечують або беруть участь у виробництві сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства, а також у реалізації їх споживачам.

Негативна ситуація склалась і на районному рівні, на якому спостерігається істотне|суттєве| ослаблення|ослабіння| ролі райсільгоспуправлінь. Причому, в ряді|в ряді| регіонів України вони ліквідовані або майже повністю|цілком| виведені з|із| системи державного управління АПК. При цьому чисельність персоналу райсільгоспуправлінь або сільськогосподарських відділів, створених при районних адміністраціях, як правило, в кілька разів нижча, ніж це було на початку реформ. У результаті, в багатьох муніципальних районах через малу чисельність персоналу органи управління АПК в основному перестають брати участь не лише у вирішенні актуальних економічних і соціальних проблем підвідомчих територій, але й у плануванні|планеруванні| власної діяльності, оскільки|тому що| змушені|змушені| працювати переважно в режимі виконання вказівок вищих органів влади. Це істотно|суттєвий| звужує поле діяльності районної ланки управління АПК, зменшує можливості|спроможності| для прояву|вияву| ініціативи, знижує його ділову активність і відповідальність, що негативно позначається на показниках роботи галузі. Це дає нам підставу|основу| стверджувати, що органи управління АПК на регіональному й районному рівнях потребують оптимізації, а також об'єднання в одну систему (вертикаль).

Слід зазначити також, що ми поділяємо думку відомих фахівців|спеціалістів| у галузі управління, що ринкові механізми регулювання діяльності господарчих суб'єктів, що базуються в основному на економічних методах, за своїм інструментарієм значно складніші, ніж адміністративні методи управління, які використовувалися в радянський період. Унаслідок цього потрібна вища кваліфікація тих, хто|КТО| працює в органах державного управління АПК.

Проведене нами дослідження свідчить|засвідчує| про те, що в ринкових умовах роль держави в управлінні агропромисловим комплексом не знижується, а навпаки, підвищується.