Історія/1. Вітчизняна історія

Ткаченко Тетяна

студентка І курсу

(науковий керівник – к.і.н. Лановюк Л.П.)

Національний університет біоресурсів і природокористування України,

Україна (м.Київ)

КОРЮКІВСЬКА ЗАБУТА ТРАГЕДІЯ

У сталінському союзі життя людини нічого не вартувало, людина була лише гвинтиком, яку могли пустити в «расход» «во імя вялікой целі» - збереження кривавого совка та Сталіна при владі.

Питання історичної правди, хоч би якою вона була, завжди актуальне для суспільства. Важливо зазначити, що Корюківська трагедія — не «буденна», а особлива трагедія воєнної пори. Знищення карателями декількох тисяч людей 1-2 березня 1943 р. стало найбільшим злочином серед йому подібних у Європі під час Другої світової війни. Окупаційна влада вперше провела жорстоку масштабну каральну акцію, внаслідок якої було знищено чимале містечко з усіма його жителями.

Отож, автор хоче ще раз нагадати і закарбувати у людській пам’яті страшні сліди, що залишив після себе жорстокий німецький окупаційний режим на Україні, зокрема, у містечку Корюківка.

1-2 березня 1943 р. нацисти знищили майже сім тисяч мирних жителів і повністю спалили селище міського типу Корюківка. Як стверджують історики, карателі зробили це свідомо. Корюківська страта цивільного населення разом із знищенням їхнього міста – одна з найбільших каральних операцій під час Другої світової війни в Європі. І така каральна операція нацистів – це була помста за дії партизанів. Проте вона була дивна з точки зору здорового глузду. Помста була направлена не на партизан – знищувалось цивільне населення. Виконавці для себе з’ясували, що легше вбити немовлят, немічних людей і звинуватити їх в тому, що вони такі ж небезпечні, як і партизани [1].

Зі спогадів очевидців:

«Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню... Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам’ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх  не довелося... спалили їх кляті кати, і не залишилося від моїх діточок нічого, навіть могилки», - згадував Євген Римар, учасник тих трагічних подій.

Зі спогадів очевидця Анатолія Скрипки:

«Нас вишикували в шеренгу і почали стріляти з автомата. Ми з матір’ю кинулися бігти… мене поранили в ногу, я впав. Мати, поранена в груди, впала на мене. Гітлерівець добив маму з пістолета. Коли прийшов до пам’яті, то поповз у підвал. Там сидів Микита Стельмах. Побачивши свою дружину і двох малих дітей мертвими, закричав не своїм голосом. Гітлерівець повернувся. Стельмах кинувся на нього і схопив вбивцю за горло. На крик прибігли німці, застрелили Стельмаха і підпалили хату. Я бачив, як у вогні билася жінка з дитиною. Вона закутала хлопчика і кинула його у сніг. Гітлерівець підхопив його на багнет і кинув у вогонь. Мати закричала, як божевільна і кинулася за дитиною у полум’я» [2].

І ще безліч таких кошмарних спогадів тих, кому пощастило вижити після цієї трагедії, але забути її так ніколи і не вдалося.

Схиляємося до думки тих вітчизняних істориків, які стверджують, що ми, українці, здобули в тій страшній війні не так велику перемогу, як стали великою жертвою, зазнали катастрофічних втрат. Причому, почасти це було холоднокровне масове вбивство, якому не може бути жодного виправдання. І трагедія Корюківки ще раз нагадує про те, що нам потрібні не так фанфари і салюти перемоги, як достойне і чесне вшанування пам’яті тих безневинних мучеників, яких поглинув смерч воєнного лихоліття.

Сьогодні важливо знати про Корюківську трагедію. Це питання нашої безпеки, цінності життя кожної людини. Якщо ми недооцінимо сторінки минулого, такі трагічні, як Корюківська трагедія – вони можуть повернутись…

Література:

1. Сидоренко О. 70 років Корюківській трагедії: вбивство тисяч невинних людей. – К., 2004.

2. Спогади очевидців масового винищення мирного населення у селищі Корюково під час Другої світової війни // За архівними матеріалами Корюківського історичного музею.