к.і.н. О. В. Лук’яненко

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

НАВЧИТИСЯ ВЧИТИ: ПРАКТИКА У ПОВОЄННИХ ПЕДІНСТИТУТАХ УРСР

Не останню роль у перетворенні звичайного студента на учителя відіграє практика у школі. Вона ламає старі уявлення про професію та народжує нові педагогічні ідеали. Повоєнна Україна у розорених педінститутах у таких самих розтерзаних війною школах почала відроджувати гартування педагогічного хисту молодих освітян. Та часто перебування студентів у школі породжувало більше запитань, ніж відповідей на виклики часу.

Одну з проблем організації педагогічної практики була сама структура вищої педагогічної освіти УРСР. У повоєнній країні існували як учительські інститути, так і педагогічні виші. Перші за два роки готували учителів лише для 5-7 класів, другі – за 4 роки випускали повноцінного учителя старшої школи. Така різниця впливала на специфіку викладання педагогіки у двох закладах. У вчительському інституті взагалі не вивчали історії педагогіки. А це утруднювало сприймання самої теорії педагогіки студентами.

Також при багатьох учительських інститутах не було базових шкіл, де б відбувалася апробація педагогічних навичок молоді. Тому практичні уроки в школах проводилися студентами лише під час практики. Заважало набуттю учительського хисту й те, що велика частина практичних занять з курсу педагогіки відбувалася саме під час практики студентів у школі у школі. Тому молодь, замість того, аби проводити уроки, готувалася до семінарів у стінах школи. «Практичність» заходів була нульовою. Студенти лише переказували теоретичні правила і обговорювали моделі побудови уроку, не вдаючись до проведення уроків як таких. Таким чином практичні заняття, що мали б підготувати майбутнього учителя до практики, замінювали її.

Та й це б не була велика втрата, якби багато викладачів інститутів не зловживали часом і становищем. Часто замість практичних занять вони вичитували лекції. Сама ж практика студента учительського інституту була виключно споглядальною [1].

Попри ці негаразди, у другій половині 1940-х рр. у країні почали замислюватися над гідною практичною підготовкою спеціалістів. Так, показовими стали заходи з підготовки професійного учителя географії. Для цього у країні розгорнули широку кампанію наскрізних практик. Наприклад, у Херсонському педінституті уже 1946 р. широко практикували виїзди студентів у навчальні екскурсії. Студенти ІІ курсу природничого факультету вишу в травні 1946 р. провели практику у заповіднику Асканія-Нова, а ботаніки займалися в околицях м. Херсон. Студенти географічного факультету під керівництвом проф. М. Катинського виїздили на р. Інгулець для географічних, гідрологічних та ботанічних досліджень. У червні того ж року до Криму виїхали уже студенти ІІІ курсу, де молоді люди розвивали навички малювання та фотографування, виготовлення моделей місцевості, конструювання елементарних шкільних приладів для проведення простих дослідів [2].

Уже скоро педагогічні виші почали вивозити студентську молодь на практичні заняття за межі республіки. Так, студенти-географи ІІІ курсу Ворошиловградського педінституту провели літню практику 1947 р. на Кавказі [3]. Схожими стежками пройшли їхні колеги з Київського педінституту. Протягом місяця 22 студенти побували на р. Терек, у субтропічному районні Закавказзя, у м.Батумі, вивчили флору субтропіків, дослідили роботу прибоїв у районі Сочі. Готувалися молоді люди і до роботи у школі. Для географічних класів вони збирали колекції гірських порід, рослин та ґрунтів [4].

Попри критику, учительські інститути не відставали від педагогічних вишів у розвитку практичних навичок майбутніх учителів. Цікавим і змістовним, наприклад, був план польової практики Київського учительського інституту. Протягом року майбутні освітяни вчилися готувати гербарії, зоологічні експонати та геологічні колекції, складали картосхеми. Головним здобутком літньої практики вважалася не сама екскурсія, а набуття уміння розробляти комплексний маршрут для шкільних екскурсій. Так, кожен студент мав повинен був самотужки описати пройдений маршрут, зібрати гербарій на 50 гербарних листів рослин з різних частин маршруту, знайти 50 зоологічних зразків, 15-20 зразків різних геологічних порід та мінералів.

До слова сказати, сам маршрут був доволі насиченим. Він тривав від Києва вниз по Дніпру пароплавом до Каховки, через південноукраїнські степи автомобілем до заповідника Асканія-Нова, далі на Перекоп і Сімферополь. Потім починалася піша частина: перехід до підніжжя Чатир-Дагу, підйом на Чатир-Даг, спуск до Алушти, перехід Алушта – Аюдаг – Нікітський ботанічний сад – Ялта – водоспад Учан-Су – Сімеїзька обсерваторія. Зворотній шлях тривав пароплавом з Ялти через Чорне море до Одеси і звідти потягом до Києва. Така практика зазвичай займала не більше 3-4 тижнів. Це дозволяло майбутнім географам наочно вивчити різноманітні географічні ландшафти, великі промислові центри на Дніпрі, побачити Дніпрогес, заповідник Асканія-Нова, унаочнити знання з перетворення степів, вертикальної зональність природних умов та дослідити карстові явища. Та й устаткування експедицій було не складне. Значну його частину студент виготовляли самі (планшети, гербарні набори, сачки, морилки). До того ж усі учасник експедиції складали норми на звання «турист СРСР». Такі походи дійсно допомагали у розвитку практичних навичок молодих учителів географії. Тим паче, побачити результати своєї праці вони могли одразу. Більшість зібраних матеріалі ставала робочими експонатами у школах Київщини. Наприклад, 1950 р. студенти Київського учительського інституту після чергового туру передали школам більше 400 експонатів [5].

Коли ж студент уперше переступав поріг школи у новій для нього іпостасі? Це було на IV курсі педінституту. Наслідки та перші почуття були різними. Наприклад, під час практика студентів Львівського педінституту 1950 р. виявилося, що молоді освітяни погано знали підручники і програми середньої школи, не вміли складати конспекти, працювати з книжками. Однієї з головних залишалася мовна проблема. Студенти не знали досконало ні російської, ні української. Частим були випадки, коли практикант давав урок російськомовній школі, вживаючи властиві своїй природі україномовні звороти [11].

Занадто помітним було й хвилювання студентів перед аудиторією. У багатьох сильно тремтіли руки. Причина була простою: молодих людей не навчили триматися перед аудиторією. У більшості був або ж повністю відсутній досвід прилюдного виступу, або ж він був занадто малий. Викладачі на практичних заняттях продовжували читати власні лекції, відверто не допускаючи студента за кафедру. Одна зі львівських студенток через подібне хвилювання навіть не змогла дати урок [6]. Не дивно, що педагогічні переживання юних освітян ставали темою літературної творчості. Так, в одному з чисел «Радянської освіти» за 1952 р. молодь змалювала свої почуття на першому занятті: «На урок іти їй в перший раз… / Що ж ти, Галю, стала блідолицею? / І вона у клас, / Вперше увійшла не ученицею. / Тільки мить… / І мова стала рівною – / Промовляє з твердістю слова: / Звуть мене Галиною… Петрівною, / Ваша я учителька нова» [7].

У багатьох студентів після нетривкого «культурного шоку» педагогічне покликання все ж брало гору і вони з успіхом пробували себе у новій ролі. Наприклад, для студентки Одеського педінституту М. Дербал на практиці 1947 р. десятикласниками одеської школи №3 спочатку було важко не те що говорити, а навіть набрати незвичну для неї позу вчительки. Та за якусь хвилину Марія так захопилась уроком, що навіть не помічала присутності колег-студентів та методистів з вишу на задніх партах [8].

Освічена молодь радо демонструвала своє знання та ділилася ними з дітьми. Так, студенти Лебединського учительського інституту під час практики 1950 р. у школах проводили численні семінари з додаткового вивчення дисциплін, разом із учнями виготовили 10 детекторних радіоприймачів у створеному ними радіо гуртку [14]. А їхні колеги фізики та природники з Бердичівського учительського вишу навіть перевозили апаратуру з кабінетів рідного вишу для показу цікавих дослідів школярам [15].

У багатьох молодих людей педагогічна практика лише посилювала бажання працювати в освіті. Так, студентка ІІІ курсу О.Чигир з Мелітополя 1948 р. зізнавалася: «Величезне відчуваєш задоволення, коли 30 зацікавлених дітей дивляться на тебе в надії одержати щось нове. Я думаю, що любов до школи і учнів у мене ніколи не згасне, а навпаки, ще збільшиться, коли я піду працювати в школу на самостійну роботу» [9]. Тотожна реакція була й у молоді Київського педінституту: «на педагогічній практиці ми більше полюбили школу» [10].

В останньому випадку, як і в більшості подібних, позитивному іміджу студента-практиканта слугувала система підготовки до практики. Наприклад, студенти-історики 4 курсу Кам’янець-Подільського педінституту до кожного уроку готувалися по 6-8 днів поспіль. Неабияке значення відводилося умінню студента зацікавити дітей. Молоді люди обов’язково приносили до класу картини, карти та альбоми, портрети історичних діячів, пожвавлювали урок наочністю. Значну допомогу надав відкритий 1947 р. кабінет методики історії педінституту, де для молоді були доступні шкільні підручники, програми, карти, альбоми, конспекти пробних уроків [11].

Подібних «методичних Мекк» у вишах УРСР було обмаль. Давався в знаки навіть простий дефіцит шкільних програм та підручників, що ускладнювало відкриття методичних кабінетів. Та подекуди викладачі вишів працювали «на власному ентузіазмові». Так, у Полтавському педінституті у1950 р. був взятий курс на педгогізацію лекційних курсів. Викладачі П. Кушка, В. Савельєв, В. Матвеєв окрім теорії, вимагали від студентів обов’язкового знання шкільних програм і підручників [12].

Покращити підготовку студентів до «оперення» на педагогічній практиці мали заходи педінститутів по вдосконаленню їхньої методичної підготовки. Так, полтавські освітяни посилювали стосунки із підшефною школа №3 скликали конференції випускників з методичних питань [12]. У Кам’янці-Подільському намагалися переформатувати роботу вишу так, аби всі – від декана до методиста – знали,чим жила підшефна школа кожного дня щороку (хоча і марно) [11]. В Уманському учительському запровадили листування з випускниками, аби виявити проблеми хиби у підготовці студента до практики в школі. Як наслідок, внесли зімни до лекційних та практичних курсів. Кафедри систематично стали доповідати молоді про новинки літератури, допомагали скласти власну фахову бібліотеку за роки навчання, бо молодим учителям було важко найти нову літературу за межами вишу [13].

Методичні наради з учителями й листування з випускниками виявило, що студентам важко було сконцентруватися на набутті педагогічних навичок, коли студента щороку кидали у нову школу до нового класу. Допоки молода людина звикала до колективу, практика добігала кінця [11]. Тому, наприклад, в Умані студенти вже ІІ курсу розподілялися на групи та прикріплювалися до одного навчального закладу, а не лише на практику. Збільшення практичного елементу в освіті викликало потребу запровадити для студентів нові факультативи з музики та співів, малювання та фізичної культури [13].

Такі факультативи видавалися найперспективнішими з огляду на нові реформи що Міносвіти запровадило у сфері практичної підготовки молоді. У 1951 р. урядовці постановили збільшити педагогічну практику у піонерських таборах для студентів педінститутів, аби посилити їхній рівень готовності до реальної роботи у школі. Звідтоді Усі студенти ІІ курсів, окрім природників, фізиків та дефектологів, мали відпрацювати у таборі упродовж не менше як 2 місяців, у тому числі місяць за рахунок літніх канікул [16]. Зазіхнувши на вільний час молоді, держава тісно переплела сферу роботи та дозвілля. Тому питання повсякдення студентів під час табірної роботи вимагає окремого дослідження.

Література

1. Школьний І. Думки про викладання педагогіки // Радянська освіта. – 26 грудня 1947. – №52.– С.3.

2. Навчальні екскурсії студентів// Радянська освіта. – 27 червня 1946. – №30.– С2.

3. Вивчають радянські субтропіки// Радянська освіта. – 1 серпня 1947. – №31.– С.1.

4. Виробнича практика студентів-географів // Радянська освіта. – 20 червня 1947. – №25.– С.1.

5. Прахов М., Кулик Ю., Заїздний Р. Польова практика студентів // Радянська освіта. – 4 серпня 1951. – №31.– С.4.

6. Бунелик О. Враження з педагогічної практики // Радянська освіта. – 13 травня 1950. – №19.– С.4.

7. Кругляк Ю. Молода вчителька // Радянська освіта. – 30 серпня 1952. – №35.– С.1.

8. Богуцький М. Практика майбутніх учителів // Радянська освіта. – 1 січня 1947. – №1.– С.1.

9. Дегтярюк М. Деякі питання педагогічної практики студентів // Радянська освіта. – 13 лютого 1948. – №7.– С.4.

10. Дегтярюк М. Більше уваги самостійній роботі студентів // Радянська освіта. – 27 січня 1949. – №4.– С.3.

11. Гуревич Т. Педагогічна практика студентів // Радянська освіта. – 7 березня 1947. – №10.– С.3.

12. Оплаканський І. Зміцнюємо зв'язок з школою // Радянська освіта. – 17 березня 1950. – №11.– С.3.

13. Шакало М. Робота інституту з своїми випускниками // Радянська освіта. – 17 березня 1950. – №11.– С.3.

14. Левант М. Учительський інститут - школі // Радянська освіта. – 11 листопада 1950. – №46.– С.4.

15. Прищепчук І. Під час педпрактики // Радянська освіта. – 15 березня 1952. – №11.– С.1.

16. У Міністерстві освіти УРСР // Радянська освіта. – 24 листопада 1951. – №47.– С.4.