І.Запека, студентка V курсу історичного факультету

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА ТА ПРАВИТЕЛЬ У ПОГЛЯДАХ М. Т. ЦИЦЕРОНА

Цицерон —представник епохи занепаду республіканського устрою, яка характеризувалася напруженими класовими протиріччями. У таких умовах формується ідеал досконалого оратора — образ ідеального керівника держави, філософа-політика, здатного поєднувати в собі мудрість, справедливість, поміркованість та красномовство. Такого ідеального керівника Цицерон називає то “проповідником”, то “замирювачем”, то “охоронцем”, то “опікуном” держави, інтереси якої для нього мають стояти вище від особистих, а також від інтересів як його власної, так і будь-якої політичної партії.

Мудрець ставить перед державним правителем одне головне завдання —займатися самоосвітою і самовдосконалюватися, закликати інших до наслідування керівника та поставити чистоту своєї душі і життя як дзеркало перед співгромадянами. Мислитель наголошує на тому, що шлях самовдосконалення і постійна самоосвіта нерозривно пов'язаний з філософською освітою. Не можна змусити людину бути законослухняною і благородною. Якщо громадянина до здійснення благородних учинків підштовхує зовнішнє спонукання, а не примушує внутрішня здатність, то він стане благородним рівно стільки, скільки це спонукання буде діяти. Благородна людина — та, яка залишається такою, коли її ніхто не бачить, яка обрала благородне добровільно, що це її самостійний вибір і назавжди. У правлячих верствах своєї держави Цицерон хотів бачити лише освічених керівників, коли кожен правитель приходив до влади тим шляхом, що і він сам — через бібліотеку. І лише на такого правителя він міг покладатися, та довіряти. Мислитель рекомендував правителю діяти на благо щодо підкорених народів, бути їм корисним, турбуватися про їхнє благополуччя.

З цієї точки зору мислитель запропонував два види примусу — це закон і філософія. У першому випадку держава утримує людину поблизу себе на відстані «витягнутої руки», тобто чіткої регламентації та контрольованості, котрих вона може швидко й позбутися. Другий спосіб — встановлення зв’язків з державою не через відповідні судові інстанції, не через державний примус, а покладатися на совість самої людини. Такий метод Цицерон називав найефективнішим, оскільки у державі буде рівно стільки наглядачів, стільки потенційних злочинців та порушників, адже кожен буде ретельно слідкувати за собою. На його думку, стільки суддів, скільки і підсудних, оскільки всі без винятку для себе будуть найвимогливішими суддями; стільки законів, стільки й законослухняних громадян, адже будь-хто із жителів держави стане дотримуватися закону, закладеного природою у кожній людині, єдиного та обов`язкового для всіх. Саме за допомогою інтелекту, розуміння та освіти досягається, уважав мислитель, ідеальний механізм примусу — дотримання природного закону.

Цицерон роздумував над тим, як підпорядкувати і реалізувати запропонований ним ідеальний механізм примусу в державі. Він починає обґрунтовувати з огляду на це принцип влади. На його думку, від дотримання моральності керівництвом держави залежить благополуччя суспільства. Загроза полягає не лише у порочності перших осіб держави, а перш за все в їх послідовниках. Як досягти моральної чистоти? Римський мислитель відмічає, що це складно, і можливо лише через виховання та навчання. Мудрець ставить вже питання не тільки про ідеального громадянина, а й про того, хто повинен управляти такими громадянами — про ідеального правителя.

На думку мислителя головною ознакою ідеального правителя повинна стати мудрість. Якщо людина вирішила свої природні задатки поєднати з освітою, то людину потрібно вважати вищою за інших. Мислитель ставив перед правителем одне головне завдання — займатися самоосвітою, закликати інших до наслідування такому прикладу та показати чистоту своєї душі та життя перед громадянами. Таким чином, в правлячих верствах своєї держави Цицерон хотів бачити лише освічених керівників, що кожен правитель приходив до влади тим шляхом, що і він сам — через бібліотеку. І лише на такого правителя він міг покладатися, та довіряти. Мислитель рекомендував правителю діяти на благо щодо підкорених народів, бути їм корисним, турбуватися про їхнє благополуччя.

Великому правителю, здібному від природи та освіченому науками, потрібно себе присвятити такій владі, щоб його піддані не бажали жодної іншої влади. Виходячи із запропонованих Цицероном принципів влади та примусу, громадяни визначають картину влади. За умови добровільного підпорядкування, страх і сила перестають бути діючими механізмами. Якщо громадяни добровільно дотримуються законів, а влада застосовує силові важелі примусу, то останній не уникнути фатальних наслідків.

Основу стабільності керованої таким правителем держави він убачав у політичному ладі, який би поєднував у собі елементи всіх відомих на той час форм правління, зокрема елементи монархії, аристократії та демократії, оскільки таке поєднання забезпечує основу справедливості, на якій ґрунтується держава, найбільш адекватно відповідає ідеалові взаємної згоди між суспільними станами. Вчення про змішану форму державного правління Цицерона було спрямоване проти політичного посилення згубної тенденції до відчуження (алієнації) державного апарату від керованого ним народу.

Мислитель вказує на небезпеки, які загрожують існуванню держави. На перше місце він ставить “несправедливу й неприпустиму причину”, зумовлену потоптанням тираном законів та особистої свободи громадян. Факт захоплення влади однією особою (хай і з найшляхетнішими намірами) Цицерон називає “вбивством батьківщини”, тобто державною зрадою. Захист “вільної держави”, держави, у якій відсутня будь-яка тиранія, будь-яке беззаконня, будь-яке відчуження влади від громадян, є прямим і святим обов’язком усіх “людей гідних”, “людей порядних”.

Звання порядної і гідної людини можна досягти лише за допомогою науки і філософії. На думку Цицерона, вони мають сенс тоді, коли завдяки їм громадяни стають морально кращими, щасливішими та кориснішими для своєї батьківщини. Тому основним завданням філософії мислитель уважає “вправляння” й “лікування” душі, звільнення індивіда від марних турбот та надмірних пристрастей, від страху, внутрішньому ошляхетнюванні людини, її “олюднюванні” (гуманізації).