Философия/4. Философия культуры
К.мист., доцент
Васильєва Л.Л.
Миколаївський
національний університет ім.В.О.Сухомлинського, Україна
"Virtus": динаміка змісту і обсягу поняття в історичній ретроспективі
В
другій половині ХХ століття в різних галузях науки для позначення особливих
умов та форм виникнення й існування певних об'єктів почало використовуватися
поняття "віртуальність". Вирази “віртуальна
реальність”, “віртуальна пам'ять”, “віртуальна особистість”, “віртуальна
організація”, “віртуальна комунікація” тощо останнім часом увійшли і в
повсякденний лексикон. Це свідчить, що віртуальність стала елементом культури.
Систематичні філософські та культурознавчі студії
віртуальності розпочалися на межі ХХ – ХХІ століть, але науковці зауважують, що
коренями поняття "virtus" сягає античності.
Як відомо, поняття – це форма мислення, яка відображає
істотні властивості, зв'язки, відношення предметів і явищ в їхній суперечності
і розвитку. Поняттям може бути названа думка або система думок, що узагальнює,
виділяє предмети деякого класу за визначеними загальними і в сукупності
специфічними для них ознаками. Розрізняють поняття в широкому
сенсі й наукові поняття. Перші формально виділяють загальні (схожі) ознаки
предметів і явищ і закріплюють їх у словах. Наукові поняття відображають
істотні й необхідні ознаки, а слова і знаки (формули), що їх виражають, є
науковими термінами. Сукупність узагальнених, відображених в понятті предметів
становить обсяг поняття, а сукупність істотних ознак, за якими узагальнюються і
виділяються предмети в понятті, — його зміст. В процесі розвитку поняття
відбувається зміна його обсягу та змісту [13].
Нашою метою є висвітлення динаміки змісту і обсягу поняття
"віртуальність" в історичній ретроспективі: від найдавніших проявів у
буддизмі, через твори античних мислителів, ранньовізантійських письменників,
праці середньовічних схоластів до наукових розробок Нового часу. Ми бачили своє
завдання в показі хронологічного розвитку поняття "virtus" на відміну
від існуючих досліджень, які або висвітлюють лише досягнення європейської
науки, або розташовують історичні відомості "блочно" (Захід – Схід).
Ми свідомо не торкаємося, також, питання дефіній та теоретичних розробок ХХ -
ХХІ століття.
На думку
О.П.Островської та В.І.Рудого в буддизмі (виник близько VI століття до н.е.) система понять з коренем "vrt" була однією з центральних:
"Друга сутра Патанджалі дає класичне визначення брахманічної йоги, не
тільки прийняте в логіко-дискурсивних трактатах релігійно-філософських систем,
а й таке, що увійшло в ряд доктринальних текстів. Тут "vrtti"
позначає розгортання або актуальні стани емпіричної свідомості, змістом яких
виступають конкретні pratyaya (санскрит:
"причини")" [9, 207].
В
буддизмі також знаходимо визнання існування декількох рівнів свідомості людини,
які не можуть бути зведені один до одного, тобто закони одного рівня свідомості
не зводяться до законів свідомості іншого рівня [4, 9]. Це дає можливість мати
справу з типами психологічних подій, які існують лише в актуальній
(віртуальній, потенційній) формі, здатних кардинально трансформуватися в своєму
розвитку.
Для
буддиста, який знаходиться на певному рівні реальності (свідомості), всі інші
реальності вищого ієрархічного рівня перебувають в "згорнутому"
(потенційному, virtus) виді, вони не подані йому у відчуттях, переживаннях,
розумінні, уявленні. Вони не входять до його життя, він знає про них лише за
розповідями інших людей. Коли ж він переходить на наступний рівень, то
реальність цього рівня "бачиться", стає відчутною, незаперечною в своєму
існуванні. Те, про що він лише чув, стає поданим у відчуттях і в уявленнях.
В
античній філософії поняття "virtus" представлене в творах Платона,
Аристотеля, Цицерона.
У
діалозі «Тімей» Платон (428 (427) до н. э. - 348 (347)
до н. э.) пише: «По-перше, є ідеї, ненароджені і невмирущі,
недоповнювані і недоповнюючі, незримі і ніяк інакше не відчутні, але віддані на
піклування думки. По-друге, є щось подібне цим ідеям, таке що носить те ж ім'я
- відчутне, народжене, вічно рухоме, таке що виникає в одному місці і знову з
нього зникає, і воно сприймається за допомогою думки, поєднаної з відчуттям...»
[14]. Очевидно, що під ідеями Платон розуміє не просто поняття про речі, але
причину і мету їх існування.
Учень Платона Аристотель (384 до н.е. –
322 до н.е.) у «Метафізиці» та інших працях розвиває вчення про причини та
першооснову всього сущого. Причини ці: матерія, форма, дія (створююча причина),
мета. Стосовно діючої, або створюючої причини Аристотель пише, що діюча причина
- це енергійна сила, що породжує щось у спокої універсальної взаємодії явищ
сущого, не тільки матерії і форми, акту і потенції (virtus), а й породжуючої
енергії - причини, що має поряд з діючим початком і цільовий сенс.
Своїм аналізом потенції (virtus, можливість) і
акту (дійсність) Аристотель ввів у філософію принцип розвитку: потенція - сила,
здатна до такого здійснення (virtus), акт - діяльнісне здійснення чого-небудь [1].
Отже, характеристика
поняття "virtus" за Платоном і Аристотелем наступна: у вищій
реальності (за Платоном, в світі ейдосів - ідей) віртуально присутня енергія,
що дає силу (virtus) для розгортання дії (джерело дії - Деміург), в ній також
відбувається синтез простого в складне, точніше – існує віртуальна форма, що
поєднує вихідні елементи (за Платоном – Світовий Дух). Існує дуалізм і певний
зв'язок (за допомогою virtus – енергії та сили Деміурга) між вищою (ейдос -
ідея) і нижчою (хора - матерія) реальностями. Лінійна категоріальна структура,
розроблена Аристотелем (потенція - акт), застосовується лише до однієї з двох
реальностей: (нижчої, матеріальної, за Платоном) субстанціональної, пасивної,
статичної в абсолютному (власному, не пов'язаному з вищою реальністю (ідей))
часі і просторі [8, 24].
Викладене
вище, яким не парадоксальним це може здатися на перший погляд, допомогає
зрозуміти причини неприйняття новоєвропейською філософією відомого твердження
Платона про те, що ідеї є "зримими". Для новоєвропейської філософії
ідеї – це розумові поняття. Платон же, на нашу думку, мав на увазі реальність
наступного рівня, об'єкти якої для людей, що знаходяться поза нею, дійсно лише
інтелектуально "знані", але для людей, що в ній знаходяться, є
реальними, "речовими" предметами. Однак, філософські ідеї Платона і
положення буддизму ніколи не розглядалися як рядоположні.
Для
римлян "virtus" – позначення однієї з найвищих чеснот, властивої
наймудрішим. Зокрема, Цицерон (106 до н.е. - 43 до н.е.) зазначав, що якщо
розум культивований, гострий, він стає досконалим духом, непідвладним помилкам
абсолютним розумом, а це й є чеснота (virtus) [цит.по: 6, 378-379].
Оратор вважав, що ця доброчинність (virtus) може бути зведена до трьох речей:
розуміння істиної сутності кожного явища, їх взаємозв'язку, результатів,
генетичного зв'язку і причин кожного явища; вміння стримувати душевні
хвилювання і підпорядковувати розуму інстинкти; розумного і тактовного
поводження з оточуючими, щоб з їхньою допомогою в достатній кількості мати те,
в чому ми відчуваємо потребу [цит.по: 6, 374].
Римляни
терміном "virtus" позначали також певний стан душевного піднесення
воїна, військову доблесть, що її виявляють в битві ("Доброчесність для
римлянина - мужність, те, що пристойно мужу (virtus)" [6, 32]) та
усвідомлення цієї своєї сили ("conscia virtus") [6, 107].
Цицерон
також відмічав, що для справжнього римлянина немає нічого вищого за військову
доблесть (virtus): "міць духу і якась незвичайна його велич, яка з
особливою силою проявляється в презирстві до страждання, - це найпрекрасніше з
усього, что існує на світі, і тим прекрасніше, якщо не шукає публічного
схвалення і отримує насолоду в самому собі" [цит по: 6, 377].
Ранньовізантійська
духовна література, не застосовуючи дефініцію "virtus", також
зверталася до проблематики співвідношення реальностей, Божественної дії, сили
та енергії, розглядаючи за їх допомогою акт творення світу та самовдосконалення
людини.
Так,
церковний письменник, богослов, філософ Василь Великий (бл.330-379) в своїй
праці "Бесіди на шостиднів" стверджував, що певна реальність може
породити іншу реальність, закони існування якої не будуть зводитися до законів
існовання першої реальності. На основі цієї ідеї він інтерпретував акт
створення світу і побудував модель породження світу і актуального його
існування. Зокрема філософ стверджував, що акт творення світу триває вічно і
полягає не тім, що Бог власноруч і послідовно створив усі частини та елементи
світу, а у Його велінні та забезпеченні здатності (virtus) одним елементам світу
постійно породжувати інші. [3, 94].
Інший
візантієць – Ісаак Сірін (VII ст.) стверджував, що співвідношення реальностей
визначається не їхнім абсолютним статусом, а тими зусиллями (virtus), які
людина застосовує для того, щоб розкрити себе, точніше – породити в собі
реальність наступного рівня [5]. При цьому кожна наступна реальність
енергетично живить об'єкти нижчого рівня, забезпечуючи загальну цілісність .
Західноєвропейські
середньовічні схоласти трактували "virtus" як "силу" або
"душу" і за її допомогою доводили існування Бога. Використання цього
поняття знаходимо в працях Фоми Аквінського (1225-1274), Сігера Брабантського
(1240-1284), Іоана (Джона) Дунса Скота (1265-1308) та Миколи Кузанського
(1401-1464).
Фома
Аквінський за допомогою категорії "virtus" пояснював механізми
формування складних утворень з простіших елементів, зокрема, існування душі, що
мислить, душі тваринної та душі рослинної [11, 850-851]. Розвиваючи вчення про
утворення складних "суб'єктів", автор зауважував, що кожному такому
виникненню передує альтерація (підвищення, загострення) матерії і повне
знищення елементарних субстанціональних форм, що перебували в ній до того
моменту. Крайні елементарні якості утворюють середні, проміжні, подібно до
того, як світло і темрява можуть утворювати різноманіття проміжних кольорів. Ця
нова якість – власна якість суміші – реально не містить у собі крайніх якостей,
але за характером своєї дієвості має певну подобу (similitudo) до кожної з
крайніх якостей. Відповідно, субстанціальні форми елементів присутні в суміші
не субстанціально, а віртуально (virtualiter), тобто за своєю дієвою силою:
немов би вони реально були присутні. [цит. по: 8, 19].
Сігер
Брабантський застосовував термін "virtus", пояснюючи співвідношення
душі і тіла: "Мислення є, безсумніву, дія, властива людині, і в цьому її
щастя ... Розум, від якого виходить мислення, є найвища здібність (virtus)
людини і притаманний людині" [10, 819]. На думку філософа, розумна душа,
що діє всередині тіла і по відношенню до нього, наповнює сутністю,
("осутнює") тіло, олюднює його.
Середньовічний
логік Іоан (Джон) Дунс Скот використовував поняття virtus в його
найпоширенішому сучасному значенні. "Латинське virtualier було головним
пунктом його (Скота) теорії реальності. Вчений вважав, що поняття
"річ" містить в собі емпіричні атрибути не формально (так, мов би річ
існує незалежно від емпіричних спостережень), але "virtualier",
віртуально. Хоча для розуміння властивостей речі нам може знадобитися
заглибитися в наш досвід, сама реальна річ вже містить безліч емпіричних
якостей в своїй єдності, але містить віртуально – в протилежному випадку всі
вони не закріпилися б як якості цієї речі. І.Скот використовував термін
"віртуальний" для того, щоб подолати прірву між формально єдиною
реальністю (яку визначають наші концептуальні очікування) і нашим різнорідним
досвідом [12, 29-30].
Микола
Кузанський застосовує дефініцію "virtus" в трактаті "Про бачення
Бога" викладаючи власне розуміння проблеми актуальності існування і
проблеми енергії (діяльності, актуалізації дії). Викладена в трактаті точка
зору ілюструє принципову особливість середньовічної філософії – намагання
пояснити певні складні явища не з боку їхньої внутрішньої структури (цей спосіб
пояснення можна назвати традиційним для античності та сучасності), а з боку
"вищих" сил, застосовуючи щодо цього категорію "virtus" [7,
46-47].
А.В.Ахутін
зауважує, що специфічне для схоластики розуміння потенції і акту пояснюється
найкраще при аналізі такої пари схоластичних категорій як віртуальність і
субстанціальність. "Елементарна субстанціальна форма не існує як річ, і
навпавпаки, в речі вона не існує субстанціально, а лише віртуально, як основа
певної сили, здантості, дієвості (virtus) речі. Це значить, що дійсну
актуальність має дія, спосіб продукування, творчий акт, а певна форма є лише
потенцією, можливістю даного способу дії. Вона тим актуальніша, чим більше в
ній, мов би в прихованій (віртуальній) формі, присутня таємниця (адже, згідно
середньовічних уявлень, створення нової субстанціальної форми є кожного разу
божественний акт) її створення, чим вона досконаліша, чим ближча до
шедевру" [2, 126-129].
В
схоластичній парадигмі, на відміну від платонівської, в якості другої, вищої
реальності постає божественна реальність (а не реальність ідей - ейдосів), завдяки
чому в кожній події вбачається "промисел Божий".
Філософи
Нового часу не так активно, як їхні попередники застосовували поняття virtus,
адже розвиток ранньомодерної філософії багато в чому визначався позицією
дослідників щодо існування різних рівнів реальності (або реальностей різних
рівнів), пов'язаних між собою за допомогою "virtus".
Протягом
означеного періоду, зокрема, співіснували: номіналізм (прибічники якого
вважали, що загальне має місце лише після конкретного); реалізм (існує
реальність, в тому числі ідеальна, незалежна від людської свідомості, людських
думок і теоретичних побудов, отже: конкретне поступається місцем загальному);
преформізм (усі майбутні особливості закладені в зародку з моменту творення);
епігенез (уявлення про зародковий розвиток організмів, що відбувається шляхом
виникнення послідовних новоутворень в самому зародку вже після творення);
ідеалізм (в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а
ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін.).
Наукова
картина світу, що сформувалася в Новий час, виключила Божественну реальність,
переназвавши божествені закони законами природи, отже – перевівши план аналізу
властивостей об'єктів із зовнішнього у внутрішній (структурний). За науковим світоглядом,
усі події відбуваються тільки в одній реальності (природній), але ідея сили
(virtus) залишається і набуває космічних масштабів (аналогічних божественій
силі). Філософія Нового часу, відокремившись від теології і розробляючи
приватні напрямки вивчення природи, вже не цікавилася, яким чином абсолютна
реальність реалізується в приватних подіях, a priori визнавши, що абсолютні
сили існують, але не втручаються повсячас в події природної реальності та
діяльність людей (деїзм). Косвено це може бути підтверджено тим, що переважна
більшість європейських вчених Нового часу були віруючими, незважаючи на все
більший антагонізм науки і релігії.
Література:
1. Аристотель Метафизика. / Пер. П. Первова и
В. Розанова. Вып. 1. Кн. 1-5. Спб., 1895. 193 стр. (перевод не завершен),
переизд.: М., 2006.
2. Ахутин А.В. История принципов физического эксперимента
(от античности до XVIIв). - М.: Наука, 1976.
3. Василий Великий. Творения иже во святых отца нашего
Василия Великого архиепископа Кесарии Каппадокийской, ч.1. - М., 1991.
4. Васубандху. Абхидхармакоша. Главы 1, 2. - Улан-Удэ:
Бурятское книжное издательство, 1980.
5. Исаак Сирин. Творения иже со святых отца нашего Аввы
Исаака Сирианина, подвижника и отшельника, бывшего епископом христолюбивого
града Ниневии. Слова подвижнические.- М., 1993.
6. Лосев А.Ф. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ
вв.н.э. - М.: Изд-во МГУ, 1979.
7. Николай Кузанский . О видении Бога, 22-24; Сочинения,
1980.
8. Носов Н.А. Виртуальная психология. - М.:
"Аграф", 2000.
9. Островская Е.П., Рудой В.И. Комментарий //
Классическая йога («Йога-сутры» Патанджали и «Вьяса-бхашья»). М., 1992.
10.
Сигер Брабантский. О
разумной душе // Антология мировой философии. - Т.1, ч.2, М., 1969.
11.
Фома Аквинский. Сумма
теологии, І, q76, 4; Антология мировой философии, 1969.
12.
Heim M. The metaphysics
of virtual reality // Hesel S.K., Roth J.P (eds). Virtual reality: theory,
practice, and promise. Westport-London, 1991.
13. vk.wikipedia.org/wiki/поняття