Руднік Д. Г.

Аспірант Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ, Луганська обл.), Україна

Боярські верстви Чернігівського князівства ХІ–ХІІІ ст.

Чернігівське князівство є одним з найбільших князівств Київської Русі та входило до складу «Руської землі». У бурхливих подіях, пов’язаних із боротьбою князівських династій за столи і старійшинство, чернігівські князі не забували про місцеве боярство. Так, Олег Гориславич «...иде Ростову и Ростовци вдашася ему и прея всю землю Муромску и Ростовьску и посажа посадникы по городом и дани поча братии» [5, c. 237]. Зрозуміло, що посади в землях, які він намагався включити до своїх володінь, Олег бажав надати своїм боярам.

З ХІ ст. на чільне місце виходять земельні снеми. Дуже часто вони збирались у Чернігівщині, князі якої відрізнялися «одиначеством» династії. Чернігівські снеми збиралися у 1180, 1190, 1195, 1196, 1206 рр. С. В. Юшков підкреслює, що «феодальні з’їзди землі-князівства збирались для розв’язання найважливіших питань даного князівства» [12, с. 247, 274]. Це може свідчити про внутрішньополітичні інтереси чернігівської феодальної знаті, що намагається брати активну участь у житті землі.

Захищена від степу кордонами інших князівств Чернігівщина мала більш сприятливі умови для розвитку ремесел і сільського господарства. Швидко розвивалися ремесла, які теж мали давні традиції ще з додержавної доби. Чернігівщина характеризувалася інтенсивною місцевою торгівлею, головним чином по річках [1, с. 156].

Велике значення мала внутрішня політична консолідація, так зване «одиначество» династії. За умов придбання київського столу всі представники династії пересувались на один щабель угору, а їх уділи надавались молодшим князям. Тому агресивна зовнішня політика лише згуртовувала династію, а круговий оберт князів «зв’язував до купи всі волості землі і не давав їм відокремлюватися» [2, с. 327]. Щодо територіальних набутків, то нікому з могутніх володарів провідних князівств суттєво поширити свої володіння за рахунок волостей інших земель не вдалося. Така можливість практично існувала лише у випадку вигасання місцевої династії. Найбільш стійкими та потужними були територіальні утворення, в яких політичні кордони співпадали з етнографічними.

Активна зовнішня політика чернігівських князів була до вподоби всім верствам населення. М. С. Грушевський звертав увагу на значну солідарність чернігівської династії та її тісний союз з людністю, великою й сильною [2, с. 324]. На відміну від галицького, чернігівське боярство значною активністю не відзначалось, що свідчить про міцні позиції князівської влади в регіоні.

І. Я. Фроянов і О. Ю. Дворниченко дійшли висновку, що волосний побут у Чернігівській землі досягає на початку ХІІ ст. високого рівня розвитку. Причому, «сама ворожнеча між містами-державами, а головне, ворожнеча з Києвом були гальмом у процесі волосного розпаду. Необхідність боротьби з ворожими ратями згуртовувала волость» [11, с. 92, 97]. Княжа династія, яка б за таких умов розвитку землі не проводила активну зовнішню політику, не мала б авторитету серед боярства та провідних верств купецтва.

Закріпитись у Києві князі мали змогу значною мірою за умов підтримки їх династії з боку київського боярства, яке використовувало свою надзвичайну роль у власних політичних інтересах. Так, київські бояри переступили присягу, що оберуть на велике княжіння Ігора Ольговича. Вони запросили до столу Ізяслава Мстиславича. Його навіть підступно вбили, хоча й перед цим дозволили піти в ченці. Літопис подає: «И повѣргоша поруганью, бѣззаконии несмыслении, ослѣплєнии оцима своима» [3, Стб. 353].

Період ХІІ ст. позначився появою окреми уділів у Чернігівському князівстві: Путивльський, Новосильський, Карачевський, Таруський уділи. В. М. Коган пов’язує появу уділів з розподілом «отчини» вбитого в Орді Михайла Всеволодовича Чернігівського [4, с. 77–86]. При формуванні нових уділів значно підвищувалась роль місцевого боярства як в системі управління, так і при проведенні колонізаційних процесів. Останнє приводило до збагачення тих, хто проводив колонізацію. За загальними європейськими нормами, землі, що колонізуються, на певний час звільнялись від податків.

Положення Чернігівської землі як найпотужнішої землі у південно-західному краю Русі, що проводила дуже активну експансіоністську політику майже в усіх напрямках, суттєво змінилося після монгольської навали. У підсумку навали дуже постраждала її провідна верства населення. Найбільші втрати понесли князі з династії Ольговичів. Немає сумнівів, що бояри, які брали участь у військових операціях, теж мали чисельні втрати.

Ще у 1238 р. монголи зайняли Подесення. Никифоровський літопис подає, що Чернігову спробував допомогти князь Мстислав Глібович. Літопис розповідає: «...и Чернигов прияша оружием, бившимся с князем Мъстиславом Глебевичем... и побежден бысть Мстислав, и множество вои его избиша, и град запалиша огнем, а епископа оставишя жива и ведоша и в Глухов» [6, c. 25].

За планами завойовників, Чернігівщина знаходилась під прямим монгольським правлінням. Було знищено кілька чернігвських князів. Так, ми маємо звістку про знищення в Орді Михайла Всеволодовича, який поїхав до Батия. Спонукали князя їхати до хана династичні зобов’язання. Гордий Ольгович відмовився виконувати принизливі язичницькі обряди. Представники ханської адміністрації попереджували князя, що відмова виконувати вказані звичаї може привести до загибелі. Михайло Всеволодович відповів, що краще вмерти, ніж загубити душу. За наказом Бату 1246 р. його разом із боярином Федором було страчено [8, с. 29].

Чернігівський князь Михайло Всеволодович був канонізований православною церквою як мученик за віру. Цей вчинок без перебільшення слід розцінювати як мужній виклик смерті, поневолювачам, політичний протест загарбнику. Мученицька загибель чернігівського князя стала для православ’я тієї доби рятівним символом нескореності віри, цементуючої духовної єдності русичів [7, с. 4].

Чернігівські князі переходили до більш безпечних районів, де створювали нові удільні князівства. Про це свідчить родовід Одинцовичів [6]. За князями зі своїм майном рухалось боярство. Відбувалась колонізація нових земель, їхнє господарське освоєння [9; 10].

Взагалі доля новостворених князівств була різною. Також різнилася й доля місцевих бояр. Так, боярські верстви тих князівств, що перейшли до Московського князівства, завдяки зменшенню політичної ролі удільних князів у підсумку поступової централізації країни впали на щабель нижче.

Та частка чернігівського боярства, що підпала під владу литовських князів, відігравала роль провінційних урядовців, оскільки різні частки південно-руських земель опинились у розпорядженні осіб великокнязівського походження Великого князівства Литовського (ВКЛ). Справді, не має єдиної думки відносно часу входження чернігівських і новгород-сіверських земель до складу ВКЛ.

Отже, можна стверджувати, що чернігівське боярство було заможним, брало активну участь у торгівлі, завжди підтримувало князівську владу щодо внутрішніх справ землі-князівства. За монгольських часів чернігівське й сіверське боярство брало участь у колонізації віддалених від завойовників земель і переходило під владу новостворених князівств.

Література

1. Бойко М. З історії Чернігівщини VІІ - ХІІІ ст./М. Бойко, В. Євстратов // Сіверянський літопис. – 1997. – № 3. – С. 152–161.

2. Грушевський М. С. Історія України-Руси / М. С. Грушевський. –Т.2. – К.: Наук. думка, 1992. – 633 с.

3. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі- ПСРЛ). – Т. 2. – М.:Языки русской культуры, 1998. – 648 с.

4. Коган В. М. История дома Рюриковичей (опыт историко-генеалогического исследования) / В. М. Коган.. – СПб.: Бельведер, 1993. – 283 с.

5. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку // ПСРЛ – Т.1. – М.:Языки русской культуры, 1997. – 497 с.

6. Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ – Т.35.– М.: Наука,1980.—306 с.

7. Павленко С. О. Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді / С. О. Павленко. – Чернігів: Деснянська правда, 1996. – 79 с.

8. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М.: Гос. изд. Географической литературы, 1957. – 270 с.

9. Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського / О. Русина. - К., 1998. - 242 с.

10. Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина // Україна крізь віки: У 15-ти т. – Т. 6. - К. : Альтернатива, 1996. – 329 с.

11. Фроянов И. Я. Города-государства Древней Руси / И. Я. Фроянов, А. Ю. Дворниченко. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1988. – 269 с.

12. Юшков С. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі / С. В. Юшков. – К.: Наук. думка, 1992.– 352 с.