УДК 330.111.62

ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ: РОЛЬ ДЕРЖАВИ

В РИНКОВИХ УМОВАХ

Яновська Ольга Михайлівна

наук. керівник Малицький Віктор Васильович

Буковинська державна фінансова академія

У статті аналізуються фактори економічного зростання як складової економічного розвитку країни, роль держави в їх ефективному використанні у ринковому середовищі як суб'єкта господарської діяльності і як регулятора цього процесу. Дещо новим є методологічний підхід у дослідженні факторів економічного зростання з урахуванням переходу до постіндустріального (інформаційного) суспільства та інституціональної економіки. До аналізу залучено позиції інших авторів та статистичні дані.

Постановка проблеми. За сучасних умов розвитку України розгляд факторів економічного зростання є доречним, оскільки країна вийшла із соціально-економічної кризи 90-х pp. минулого століття і постає проблема створення підвалин стабілізації та зростання її економіки. Саме вони є основою подальших успіхів у досягненні таких сталих її складових, які б активно сприяли, по-перше, вирівнюванню показників життєдіяльності людини і суспільства відносно розвинутих країн світу, по-друге, нагромадженню необхідних умов переходу до нового формату розвитку за параметрами світової тенденції.

Постановка завдання. Метою статті є проведення аналізу економічного зростання в Україні і розробка на цій основі пропозицій щодо його вдосконалення.

Аналіз останніх досліджень. Проблеми економічного зростання є досить актуальним, оскільки воно є визначальними для розвитку економіки країни в цілому. Заради справедливості слід визнати, що методологію ЕЗ на макрорівні було закладено К.Марксом у "Капіталі" - теорією розширеного відтворення суспільного капіталу, схемами реалізації сукупного суспільного продукту, якими одночасно було доведено, що головним джерелом накопичення капіталу є додаткова вартість. За загальну методологічну основу дослідження проблем ЕЗ може бути взятий головний метод К. Денісова метод виробничої функції як сумірності результатів виробництва з витратами виробничих ресурсів, який надає можливості одержання показника загальної ефективності розвитку. Доречність цього підходу може диктуватися тим, що ще наприкінці 60-х років XX століття цей американський вчений як один з головних факторів ЕЗ досліджував рівень освіти і знання [2, с.167-218], які у наш час набирають ще більшої ваги та значення у суспільному розвитку людства. І, як відомо, цю саму ідею проводить у своїх роботах Дж. К. Гелбрейт [3]. Загальновідомими є й концепції ЕЗ за моделями Д. М. Кейнса і неокейнсіанців та неокласичними моделями Р. М. Солоу. Кейнсіанські макроекономічні чинники зростання (інвестиції, збереження, споживча функція, теорія мультиплікатора, ефективний сукупний попит та його забезпечення державними заходами тощо) суттєво доповнилися аналізом конкретних факторів ЕЗ у Дж. Робі: технічні, конкурентні і фінансові умови, ставки заробітної плати, початкові запаси товарів виробничого призначення та стан очікувань, що виходять із минулого досвіду [4]. Відома й диференціальна модель "витрати-випуск" В. Леонтьева. Щодо Солоу, то в нього класична модель виходить із спадної продуктивності капіталу, постійної віддачі від масштабу, незмінної норми амортизації та відсутності інвестиційних лагів у короткочасному періоді, а його поширена модель ураховує інвестиції у людський капітал як запас, що може бути джерелом більш високого доходу в майбутньому (зокрема рівень і якість освіти) [5, с. 137, 144].

Проте ці та інші відомі фундаментальні концепції ЕЗ мають значення класичної бази дослідження, і далеко не всі вони висвітлюють сучасні фактори ЕЗ та їх вилив на економічний розвиток країни. Українські вчені намагаються, по-перше, пристосувати їх до особливих умов національної економіки, по-друге, виявити ті особливості ЕЗ, що відрізняють її ринкову модель, по-третє, досліджувати традиційні і сучасні фактори ЕЗ згідно з загальносвітовими тенденціями. Такими є роботи Л. Чухна [6], В. Тарасевича [7], В. Гейця [8]. О. Гоша [9], М. Туріянської (як теорія динамічного розвитку економіки в умовах невизначеності ризику) [10, с. 24-40] та ін. Проблема участі держави і державного сектора економіки в ЕЗ як самостійна проблема Л. Дмитриченко досліджується разом з іншими. Спираючись на зазначені та інші роботи, спробуємо визначитися відносно місця і ролі державного сектору економіки і державного регулювання в цілому в економічному зростанні.

Виклад основного матеріалу. Не вдаючись до розгляду самої категорії економічного зростання (оскільки, з нашої точки зору, її розробка в економічній теорії досить стала), зазначимо між тим певну солідарність з тією думкою, що вона не с тотожною поняттю "економічний розвиток", а виступає визначальною складовою цього природного процесу [1].

Трудові ресурси (особистий фактор відтворення) являють собою за всіх часів найважливішу складову продуктивних сил суспільства. Нещодавно існували окремі думки відносно того, що з розвитком виробництва і зміною його структури значення цього фактора буде знижуватися, оскільки із впровадженням нових технологій питома вага робочої сили має спадну тенденцію. Насправді виявляється алогічність такої позиції. Справа в тому, що людина в подальшому більше активізує свою роль у виробництві чи у будь-якій іншій корисній діяльності, по-перше, тому що через накопичення знань стає більш творчою особистістю, по-друге, підвищенням продуктивності власної праці за допомогою творчих новацій створює значно більше продукту (вартості і додаткової вартості), по-третє, на шляху переходу до неекономічного суспільства стає центральною ланкою і метою суспільної діяльності. Не випадково ще в середині XX століття західні вчені, а згодом і вчені марксистського напрямку економічної науки створили теорію людського капіталу (людського фактора за часів соціалізму). Можна припустити, що й надалі роль людини в соціально-економічному розвитку буде не зменшуватися, а збільшуватися. На жаль, в Україні ринкові реформи негативно позначилися на цьому факторі ЕЗ. По-перше, кризові явища в економіці і соціальній сфері викликали майже масову еміграцію вчених, людей інтелектуальної праці взагалі, по-друге, всі 90-ті роки діяла і зараз діє тенденція суттєвого скорочення природного приросту населення (смертність значно перевищує народжуваність), по-третє, з'явилася і зростала незайнятість працеспроможного населення, що призвело до деградації значної його частини (втрата кваліфікації, праця не за фахом, заняття човниковим бізнесом тощо). [9, с. 51].

Навіть за таких умов ситуація може досить швидко змінитися, якщо регулювати цей фактор буде держава. Не слід забувати, що основний склад теперішніх трудових ресурсів України здобував знання, кваліфікацію, фах і досвід у 60-80-ті роки в державній мережі освіти, у тому числі вищої, за планом підготовки кадрів. На даний час ця система, на щастя, не зруйнована і діє - поряд із приватною мережею підготовки і перепідготовки кадрів. Отже, її сьогодні формування трудових ресурсів відбувається в державній системі освіти чи під контролем держави. Проте, чимало підготовлених цією системою фахівців працюють не в державному секторі економіки, що можна оцінювати двояко: з одного боку, за логікою державна підготовка трудових ресурсів (тим більше безплатна) потребує й державного їх використання, з іншого боку, використання їх у недержавному секторі економіки приносить користь всьому суспільству тому втрати цієї частини трудових ресурсів не відбувається (за винятком випадків еміграції та праці у "чорному" секторі тіньової економіки). І все ж слід визнати більшу доцільність формування і використання цього фактора ЕЗ державою через комплексні програми.

Перехід до постіндустріального суспільства відбувається за умови впровадження нових технології виробництва, які дозволяють суттєво змінити структуру економіки, співвідношення матеріального і нематеріального виробництва (сфери послуг). І хоч матеріальне виробництво "продовжує існувати, але завдяки високому науково-технічному рінню виробництва і продуктивності праці функціонування такого потужного промислового потенціалу, як, наприклад, американський, забезпечують всього лише 10 % зайнятих", а у сільському господарстві зайнято 2,5 % працюючих, які годують не лише Америку, майже 80 % зайнятих припадає на сферу послуг науку, освіту, охорону здоров'я, культуру, тобто галузі, що забезпечують всебічний розвиток людини. У новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий виробничий ресурс інформація і знання [6, с. 19; 8].

Для ефективного використання цього ресурсу вже сьогодні потрібна чітка державна стратегія, і досвід розвинутих країн свідчить, що найбільших успіхів на шляху до інформаційного суспільства досягають країни, де саме держава формує і активно проводить відповідну цілеспрямовану політику. Серед дій держави у цьому напрямку слід виділити такі, як залучення кадрових, фінансових, матеріальних ресурсів в інформаційне виробництво, правове і технічне регулювання інформаційних проектів і програм, розвиток міжнародного інформаційного обміну і співробітництва, а також розширення системи інвестування в інформацію і знання, забезпечення справедливих умов розподілу інформаційних і сітьових ресурсів, створення системи безперервного навчання щодо використання інформаційно-телекомунікаційних технологій на всіх рівнях освіти. Визначення ролі держави та пошук методів і шляхів удосконалення державної стратегії щодо формування інформаційного суспільства в Україні є складним і комплексним завданням, яке вирішувати слід вже сьогодні [16, с 194-196]. Українським вченим і владі слід визначитися відносно особливостей і доцільності втручання держави в інформаційній простір, оскільки необхідність контролю і моніторингу процесів, пов'язаних із поширенням необхідної, бажаної і забороненої інформації, зростає.

Очевидним ресурсом ЕЗ є фактори попиту як віддзеркалення співвідношення потреб і платоспроможності населення. Можна погодитися з тими, хто вбачає в цьому найголовнішу роль ринку та його законів і принципів адже саме ринок регулює і корегує це співвідношення. Проте, така роль ринку є неминучою і виправданою за умови його конкурентного (чистого) типу. Оскільки такого типу ринку немає на цей день ні в одній країні світу, тим більше в Україні, то визнаним є факт потреби в особливому механізмі, що поєднує ринкові і планові методи регулювання. О.Попов звертає увагу на те, що в західній літературі усвідомлення вже діючої тенденції господарської системи свободи дій (laissez faire) до державного регулювання оформлюється у поняття "економічний порядок" як рамкові умови функціонування ринкового господарства. Теорія економічного порядку розглядає економічну систему як сукупність різних інститутів, що забезпечують можливість використання переваг планових методів господарювання у поєднанні з ринковими. Вони мають спільні риси, оскільки ті й інші регулюють економіку: планові прямими, а ринкові непрямими методами. Проблемою залишається їх сумісність з погляду останнього. Попов пропонує створення трьохрівневої системи інституціональної перебудови суспільного розвитку: мікро-, мезо- і макрорівні із загальною координацією економічних процесів. Усвідомлення потреби в новому механізмі регулювання попиту, як фактора ЕЗ, є і в Україні. До речі, це усвідомлення будується на кейнсіанській концепції ефективного сукупного попиту, про що вже йшлося. Приділяючи увагу цьому факторові ЕЗ, В.Тарасович стимулювання сукупного попиту вбачає в зниженні відсотка за інноваційно-інвестиційні кредити, в розвитку споживчого кредиту, державної закупівлі тільки вітчизняних товарів, поступового повернення боргів по заробітній платі та соціальних виплатах з використанням неінфляційних механізмів грошової емісії.

Безсумнівним є той факт, що мотивом, двигуном суспільного відтворення на всіх його рівнях с потреби, які за умови ринкових принципів господарювання виявляються через платоспроможний попит. Отже, державне регулювання попиту і пропозиції у цій їх іпостасі є пріоритетом економічного розвитку в ринкових умовах господарювання.

Збільшення регулюючої функції держави в умовах дії суто ринкових законів може привести до небажаних, а інколи й руйнівних результатів: замість ЕЗ відбувається скорочення обсягів виробництва та спад економічного розвитку. Тут набуває чинності інше співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів ЕЗ. Досить умовно можна вважати, що у ринковому середовищі об'єктивним є стихійний ринковий механізм регулювання відтворення, а регулюючі дії держави слід віднести до суб'єктивних факторів ЕЗ. Їх взаємодія і взаємозв'язок не є прецедентом. Як відомо, чимало законів природи і суспільних процесів відбувається саме шляхом переплетення тих й інших (подолання руйнівних сил природи корисними захисними діями людей, чи приборкання негативних явищ ринкової економіки, наприклад, інфляції анти інфляційними заходами державних органів влади).

Нарешті, вилив на ЕЗ неекономічних факторів. Перш за все цей вплив відбувається через соціальну сферу. Відомо, що відтворення робочої сили здійснюється не тільки споживанням матеріальних благ, а й задоволенням таких потреб, як відшкодування тимчасово втраченого здоров'я, набуттям більш високої кваліфікації, вихованням дітей, підвищенням культурного рівня і т. ін. Інституціоналізм включає у коло досліджень і ці проблеми, що відображає тенденцію до розширення і підвищення таких потреб сучасної людини. Особливе місце серед них посідає потреба набуття знань тому система освіти, її організація, якість і доступність є, по суті, основою відтворення спроможності людини до праці в нових умовах її життєдіяльності. Українські вчені надають цін проблемі особливої уваги [6, 8, 9].

Найбільш ефективними засобами використання соціальних факторів КЗ, як виявляється, є наукова розробка та поетапна реалізація спеціальних державних програм поточних і довгострокових - таких, наприклад, як програма зайнятості, програма освіти і знань, програма гарантованих заходів відносно здоров'я населення, особливо дітей, програма боротьби з бідністю, молодіжна програма, житлова програма та їв. Справа в тому, що окремі з названих в Україні і її регіонах існують, але їх виконання не перебуває під контролем державних органів влади, а отже може бути зігнорована.

На розвиток національної економіки виливає й політичний клімат, в чому виявляється дія суб'єктивного фактора. Цей кон'юнктурний фактор спроможний суттєво вилинути на ЕЗ його спрямування, темпи, структуру, якісні показники тощо. Закони, що ухвалює Парламент, укази Президента, постанови Уряду та їх виконання підлеглими структурами влади і суб'єктами реального сектору економіки можуть спричинити як стимулювальний поштовх економічному зростанню, так і запровадити гальмуючі важелі, які мають його сповільнити або припинити. Історія, у тому числі українська, надає такі приклади. Позбавитися впливу на ЕЗ політичного фактора не можна, оскільки поки що політична (і економічна, до речі) влада має чимале значення, особливо під світовим гаслом впровадження і поширення ідей демократії.

Таким чином, розглянуті фактори ЕЗ свідчать про зростаючу роль держави за ринкових умов господарювання і саме у цьому напрямку реалізуються її функції.

Висновки. Економічне зростання є головною складовою економічного розвитку країни. Воно здійснюється під впливом чималої кількості факторів об'єктивних (природні ресурси), напівоб’єктивних (трудові ресурси, технології, співвідношення попиту і пропозиції) і суб'єктивних (оновлення основних фондів, інвестиції та інновації), взаємодія яких може мати позитивні і негативні наслідки щодо соціально-економічного розвитку країни.

Існуючі моделі ЕЗ (теоретичні і реалізовані) не можна екстраполювати на українську економіку. З урахуванням особливостей історичного і сучасного розвитку повинна бути створеною власна модель, у тому числі науково обґрунтована схема економічного зростання залежно від зазначених факторів, їх наявності, взаємодії і оптимального впровадження.

Аналіз цих факторів ЕЗ доводить, що їх використання не можна віддати стихійним ринковим регуляторам закону вартості, закону попиту і пропозиції, закону конкуренції, закону диференціації товаровиробників. За сучасної тенденції активізації економічних функцій держави (яку визнають і неокласики) слід не тільки посилити державний контроль, а й поширити її участь у регулюванні факторів ЕЗ, їх доречного і оптимального поєднання з метою прискорення соціально-економічного розвитку країни, виходячи із інтересів вітчизняного бізнесу, загальнонаціональних інтересів і згідно з світовою тенденцією переходу до постіндустріального суспільства.

З погляду на зазначені положення і висновки, слід створити в Україні науково обґрунтовану систему державного регулювання процесом економічного розвитку на основі наявних, потенційних і поширення неекономічних факторів економічного зростання - за запропонованою структурно-логічною схемою.

Література:

1. Ревчун В. "Ккономічне зростання" чи "економічний розвиток"? // Економіка України. 2008. - № 6. – С. 85-88.

2. Денисом Э. Исследование различий в темпах экономического роста. М-: Прогресс, 2008. – 645 с.

3. Гэлбрейт Дж.К. Экономические теории и цели общества. М-: Прогресс, 2009. – 406 с.

4. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции. М.: Прогресс, 2009. – 472 с.

5. Нуреев Р. Теории развития: новые модели экономического роста (вклад человеческого капитала) // Вопросы экономики. 2009. - № 9. – С. 136-157.

6. Чухно А. Актуальні проблеми стратегії економічного і соціального розвитку на сучасному етані // Економіка України. 2008. № 4. – С 15-23; С. 14-23.

7. Тарасевич В. До проблем економічного зростання в Україні // Економіка України. 2008. - № 8. – С 11-18.

8. Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань // Економіка України. 2008. № 4. – С. 4-14.

9. Гош О. Визначальний фактор відродження продуктивних сил України // Економіка України. 2003. № 6. – С 49-56.

10. Туріянська М. М. Інвестиційні джерела: Монографія. Донецьк: Юго-Восток, 2007. – 317 с

11. Дмитриченко Л.И. Государственное регулирование экономики: методология и теория: Монография. - Донецк: УкрИТЭК, 2008. – 330 с.

12. Головінов О. Державна власність: ретроспективний аспект та сучасні концептуальні підходи // СХІД – Аналітичио-інформаційний журнал. 2009. – № 1 (67). – С. 9-14.

13. Камишанська М.О. Державна власність на сучасному етані розвитку економіки України: Монографія. – Донецьк.: Інститут економіки ПАН України, 2009. – 143 с.