Економічні науки / Управління трудовими ресурсами

Боровицька Людмила Олександрівна

Науковий керівник: Пендюр В.В.

Буковинська державна фінансова академія, Україна

Проблеми забезпечення права на працю в Україні

З процесом еволюції людини, її світосприйняття і, безумовно, діяльності, як розумової, так і фізичної, з'явилася потреба у створенні норм, які б її координували. Соціальна необхідність праці людей - як чоловічої, так і жіночої, а в багатьох випадках і дитячої, - створила систему суспільних відносин - трудових, які стали вимагати регулювання за допомогою норм спочатку цивільного права, а пізніше створення самостійної галузі — трудового права. Воно зародилося внаслідок усвідомлення суспільством необхідності забезпечення соціальних прав людини у процесі наймання праці. Це дало можливість трудовому праву набути статус самостійної галузі права.

Трудове право завжди було публічно-приватним, хоча зміст кожної із засад, їх співвідношення у різні періоди історичного розвитку нашої держави були різними. У сучасному трудовому праві України поєднуються публічні й приватні засади. Починаючи з 90-х років набули подальшого розширення договірні засади регулювання трудових відносин, зросла роль колективного договору, почали укладатись угоди на різних рівнях. Публічні засади полягають в особливій ролі держави, яка на законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов'язкові соціальні стандарти у сфері праці, норми підвищеного соціального захисту для окремих категорій працівників (пільги для неповнолітніх, осіб зі зниженою працездатністю, у зв'язку з материнством); виступає гарантом дотримання соціальних прав людини у сфері праці, передбачених міжнародно-правовими актами, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, Конституцією України і трудовим законодавством України; а також у наявності і функціонуванні державних підприємств, установ і організацій, котрі діють, як роботодавці й забезпечують робочі місця; в обов'язку держави проводити діяльність щодо бронювання і створення робочих місць та фінансування програм щодо зайнятості і професійного навчання населення.

Держава повинна створювати умови для реалізації громадянами соціальних прав, забезпечувати їх гарантії. Відповідно до ч.2 ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізує програми професійного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Таким чином, держава гарантує кожному право на працю шляхом встановлення рівних можливостей до працевлаштування за вільним вибором. Проте, не все в житті так ідеально, як зазначено у нормативних актах, і не все, на жаль, виконується. Це, на мій непрофесійний погляд, найголовніша проблема. Сьогодні адміністративний апарат потрібно змусити навчитися не лише читати нормативні акти, а й дотримуватися їх вимогам. Перетворення, що здійснюються сьогодні в Україні, зачепили всі сфери суспільного життя,викликали кризові явища у всіх сферах суспільного життя, не стало особливим винятком і трудове право, проблеми,якого сьогодні активно обговорюються науковцями. Сучасні проблеми реалізації права на працю та його регулювання потребують усвідомлення нових соціальних і економічних питань, з метою розробки і застосування до їх вирішення новітніх правових регуляцій. Право на працю є одним із найбільш важливих соціально-економічних прав і визначає можливість людей займатися працею для забезпечення як свого матеріального добробуту, так і духовного розвитку в умовах свободи та гідності, економічної безпеки та рівних можливостей.

Забезпечення цього права набуває особливої гостроти в умовах економічної кризи, зростання рівня безробіття, масового порушення трудових, прав працівників, і особливо важливою тут видається роль держави, яка мас здійснити усіх можливих заходів щодо захисту і реалізації права на працю, і зробити усе від неї залежне щоб, була повага до цього права. Очевидно, що економічні можливості держави обумовлюють нереальність вимоги надання роботи усім бажаючим.

Слабкий захист трудових прав в окремих сферах економіки призвів до стрімкого збільшення кількості безробітних. Окрім того, поглиблення територіальних і галузевих диспропорцій серед незайнятого населення ускладнило проблему їх працевлаштування. Також слід звернути увагу, що розмір допомоги по безробіттю є дуже низьким і аж ніяк не забезпечує навіть мінімальної підтримки безробітних. Рівень зареєстрованого безробіття зріс у два рази з 1,8 % у липні 2008 року до 3,2% населення працездатного віку у кінці січня 2009 року. Більше того, у Державному центрі зайнятості прогнозують, що рівень безробіття до кінця 2009 року складе 9% від кількості працюючого населення й послугами служби зайнятості скористаються близько 3 млн. безробітних.

Далеко не всі заходи, які здійснювалися державою для збільшення зайнятості, були адекватними і правильними. Особливо потрібно відмітити віднесення багатьох селян, які мають земельні ділянки, до категорії зайнятих, що можна розцінювати як певну дискримінацію цієї категорії населення, оскільки вони фактично позбавляються права на державну підтримку в складній ситуації. Також є проблемою позбавлення права працівників, яких "звільнено" нібито "за згодою сторін" чи "за власним бажанням", на отримання допомоги по безробіттю протягом перших трьох місяців.Залишається незадовільною ситуація щодо гарантування державою мінімальних умов оплати праці. До сьогодні мінімальна заробітна плата є меншою за прожитковий мінімум і частка працівників, які отримують таку заробітну плату, є досить значною. Існують проблеми щодо оплати праці працівників бюджетних установ на основі Єдиної тарифної сітки, коли фактично порушуються базові принципи формування такої системи оплати праці, нівелюється залежність цієї системи від мінімальних нормативів оплати праці.

Ще одним важливим моментом, на який потрібно звернути увагу, є існування в органах державної влади України великої різниці у розмірах заробітних плат. Ця різниця ще збільшується внаслідок існування системи премій і доплат, які залежать від волі керівництва державного органу і є по суті прихованою оплатою праці державних службовців. Наявність і розмір доплат більше залежить не від ефективності роботи, а від лояльності до керівництва.

Крім того, знову актуальною стає проблема із заборгованостями по виплаті заробітної плати, особливо у виробничій сфері. Все більше і більше підприємств та організацій мають значні заборгованості перед своїми працівниками, що приводить до зростання соціальної напруженості у суспільстві.

Розмір допомоги по безробіттю не може забезпечити мінімальні умови виживання. Так мінімальний розмір соціальної допомоги по безробіттю для застрахованих людей становить 500 гри. для незастрахованих - 360 гри. Нагадаємо, що ці цифри менше навіть за прожитковий мінімум, розмір якого є явно недостатнім, щоб хоч якимось чином підтримати людину у складний для неї час.

Не менш важливим аспектом дотримання права на працю є забезпечення безпечних умов праці. На жаль, рівень виробничого травматизму залишається досить високим, особливо це стосується великої кількості професійних захворювань. Поглиблює ситуацію наявність законодавчих прогалин і застарілість багатьох нормативних документів у сфері охорони праці. Також на сьогодні відсутній цілісний документ програмного характеру з питань охорони праці.

У цьому контексті варто згадати, що на сьогодні діють правові норми, які, по суті, суперечать одна одній. Закон України "Про загальнообов' язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначає, що допомога по безробіттю не може бути нижчою за прожитковий мінімум, установлений законом. Водночас, Закон України "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" зазначає, що, "виходячи з можливостей Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, виплати по безробіттю встановлюються в розмірі не нижче ніж 23 % прожиткового мінімуму для працездатної особи". І, звісно, державні органи керуються другим законом, ігноруючи перший.

Незважаючи на зростання номінальної заробітної плати, рівень оплати праці в сфері освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, культури та спорту залишається стабільно низьким. Середня заробітна плата працівників освіти в січні-вересні 2008 року склала всього 1 393 гри., охорони здоров'я та надання соціальної допомоги - 1 123 грн., культури та спорту - 1 483 грн. При цьому в промисловості вона становила 2 011 гривні, а в середньому в економіці - 1773 грн. Слід ураховувати, що темпи зростання реальної заробітної плати, яка характеризує купівельну спроможність номінальної заробітної плати, значно повільніші в зв'язку з високим рівнем індексу споживчих цін.

Тож сьогодні в Україні забезпечення права на працю має безліч проблем і пробілів у реалізації. Порушується гарантування зайнятості: спостерігається підвищення рівня безробіття. Розмір допомоги по безробіттю не може забезпечити мінімальні умови проживання. Залишається досить високою частка працівників, яким нарахували заробітну плату нижче за прожитковий мінімум. Існують великі законодавчі прогалини в регулюванні питань з охорони праці: сьогодні в державі відсутній цілісний документ програмного характеру з питань охорони праці. Досить гостро стоїть питання додержання роботодавцями Законодавства про працю жінок та неповнолітніх.

А найголовніше, що цей перелік "недоліків" збільшується з кожним роком, і тому вирішувати ці проблеми стає ще важче, але, гадаю, вже потрібно розпочинати.