Економіка. Макроекономіка

Стеблянко І.О.

кандидат економічних наук, доцент

доцент кафедри економіки та управління національним господарством Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, м. Дніпро, Україна

Дефініція, складові механізмів структурного розвитку національної економіки та їх гармонізація

Усі сектори національної економіки взаємопов’язані між собою, а структурна модель ураховує ці зв’язки, оцінює різноманітні стратегії розвитку та можливості їх взаємного впливу. Метою структурної перебудови вітчизняної економіки є підвищення її конкурентоспроможності, створення зовнішніх і внутрішніх умов для здійснення структурних і технологічних реформ у базових, орієнтованих на експорт галузях.

У національній економіці як макроекономічній системі існує певне різноманіття структурних пропорції, які визначають векторну спрямованість її розвитку [1, c. 53]. Галузева структура ВВП формується у сфері виробництва, але вона залежить і від попиту, який формується у сфері споживання, де у порівнянні з попитом на засоби виробництва найбільш значимою структурною складовою є кінцевий споживчий попит на предмети особистого споживання. Саме їх виробництво безпосередньо відповідає головній меті розвитку будь-якої національної економіки.

Для характеристики секторальної структури економіки виокремлюється модель «цілого» та модель «функціонування», застосування яких до України вказує на різні цивілізаційні тенденції [2, c. 28]. Згідно з моделлю «цілого» (кількісне співвідношення між секторами) Україна демонструє рух до постіндустріального суспільства, а за моделлю «функціонування» (виділення кількісних та якісних, ендогенних та екзогенних чинників у межах певного середовища) вона показує індустріальний тип розвитку. Суттєвий вплив на секторальну структуру національної економіки робить інституціональне середовище. Нова концепція інституціоналізму полягає в погляді на економіку як систему кооперативних зв’язків між окремими організаціями, компаніями, органами влади, неурядовими організаціями та іншими групами, які не лише керуються принципом раціональних переваг, але й орієнтуються на певні соціально-культурні традиції в країні. Модель цілого позбавлена впливу інститутів, у той час як модель функціонування його враховує.

Економічний механізм – це спосіб здійснення певного виду діяльності, система, сукупність елементів та взаємозв’язків між ними, що забезпечують її розвиток внаслідок певних причинно-наслідкових зв’язків. За характером динаміки доцільно розділити механізми функціонування та розвитку. Механізм функціонування системи характеризує цілеорієнтовану поведінку, відображає її відносно статичний стан, а також економічні процеси у межах незмінних характеристик. Механізм розвитку системи – багатовекторне поняття, яке залежно від цілей аналізу може бути представлене різними варіантами. Згідно зі структурним підходом, це спосіб змін елементів системи та зв’язків між ними, що відображають зникнення старих і появу нових рис, властивостей та відносин. Охарактеризувати структурні особливості механізму розвитку економічної системи дозволяє одночасне використання системного та синергетичного підходів.

Системний підхід надає можливість представити структуру економіки та механізм її розвитку як систему, що формується з окремих відносно самостійних елементів, взаємодія яких між собою зумовлює виникнення загальних якостей та властивостей цілісної органічної єдності, не притаманних його окремим елементам. Принципи синергетичного підходу надають можливість виявити універсальні закономірності самоорганізації та спонтанного порядкоутворення систем. Синергетичний підхід дозволяє представити механізм розвитку системи як перехід від одного стану динамічної рівноваги до іншого, який відбувається в результаті змін у самій системі, у навколишньому середовищі на основі адаптації та біфуркації. Механізми структурного розвитку національної економіки представлено єдністю механізму її самоорганізаційного розвитку та механізму її державного регулювання [3, c. 10].

За визначенням Світової комісії ООН з розвитку і навколишнього середовища, стійкий розвиток (англ. sustainable development) - це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутніх поколінь забезпечувати свої власні потреби. Тут ідеться про розвиток у межах господарської (екологічної) ємності природного середовища, що не вносить незворотних змін у природу і не створює загрози для тривалого існування людини як біологічного виду. Стійкий розвиток має 4 ключові мети: суспільний прогрес та рівність; захист навколишнього середовища; збереження природних ресурсів; стабільне економічне зростання.

Також слід наголосити на відмінності понять «зростання» та «розвиток». Якщо зростання передбачає збільшення за кількісними параметрами, то розвиток робить наголос на покращенні або зміні якості, а також на розширенні або реалізації потенційних можливостей.

Суспільство стійкого розвитку - це якісно нова фаза постіндустріального суспільства. Поняття цього суспільства означає і новий соціальний порядок, який відрізняється від попередніх форм першочерговим значенням і роллю особистості в соціальній структурі. При переході до суспільства стійкого розвитку соціально-економічний прогрес має втілюватися не стільки у нарощуванні обсягу вироблених матеріальних благ, скільки в зміні ставлення людини до самої себе і свого місця в навколишньому світі.

Стійкий структурний розвиток національної економіки залежить від збалансованого просторового розвитку країни. Надмірні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів мають негативний вплив на макроекономічні та соціальні тренди.

Регіональний розвиток - це динамічний процес, зміна внутрішньої соціально-економічної структури регіону в напрямку її вдосконалення та раціоналізації. Він повинен носити поступальний характер, характеризуватися прогресивними змінами і забезпечити формування регіону як стійкої просторової системи, що раціонально використовує свій внутрішній потенціал і гармонійно співіснує з оточуючим середовищем.

Традиційно регіональний розвиток мав тенденцію «прив’язки» до галузевого розвитку. Це означало, що інструменти стимулювання розвитку певних територій мали тісно координуватися з певними секторальними політиками, які є більш значними за масштабами та мають суттєвий вплив на комплексний розвиток територій: промислова політика, агрополітика та соціальна політика. Відповідно до еволюції рівня розвитку країни, структури економіки та типу суспільно-економічної формації координація регіонального та галузевого змінюється. Пріоритетними секторами регіонального розвитку урядів розвинених країн стали: транспортна або інфраструктурна політика (в т. ч. телекомунікації); політика у сфері підтримки бізнесу; політика у сфері зайнятості та підвищення кваліфікації трудових ресурсів; науково-дослідницька та інноваційна політика; екологічна політика.

У розвинутих країнах, і зокрема в країнах ЄС, національна політика має менш галузевий характер, але залишається дуже важливою в тих сферах, де ринок системно не готовий до здійснення інвестицій (фізична суспільна інфраструктура, освіта, медицина тощо). Втручання в функціонування ринку було радикально обмежене та зводиться до схем заохочення суб’єктів підприємницької діяльності у нових галузях, пріоритетних напрямків інноваційної діяльності тощо. Водночас, галузеві політики залишаються важливим напрямком державного втручання в економічний розвиток і майже в усіх (унітарних) державах саме держава, а не її регіони, планує, фінансує й навіть реалізовує ці програми. Політика регіонального розвитку існує поруч із масштабними загальнонаціональними інвестиційними програмами «національного розвитку» і має носити інтегрований характер.

Таким чином, механізми структурного розвитку національної економіки - багатовекторне поняття, спосіб змін елементів національної економіки та зв’язків між ними, що відображають зникнення старих і появу нових рис, властивостей та відносин, в основі якого лежить єдність системного та синергетичного підходів. Це синтез механізму самоорганізаційного розвитку національної економіки та механізму її державного регулювання, сутнісною зміною якого є покращення або зміна якості інституціонального середовища, а також розширення або реалізація потенційних можливостей інститутів національної економіки.

Стійкий структурний розвиток національної економіки здатна забезпечити гармонізація екзогенних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) факторів, регіональної та галузевої політики. В інституціональних умовах України потребам забезпечення сталого розвитку національної економіки краще відповідає комплексний (інтегрований) підхід регіонального розвитку. При цьому інтегрованість регіонального розвитку має два виміри: горизонтальна інтегрованість - міжгалузевий підхід замість галузевого підходу; вертикальна інтегрованість ‐ узгодження регіональних планів розвитку з ієрархічно вищим системами.

Література

1. Бєлєнцов В. М. Методичний підхід до дослідження розвитку національної економіки на основі структурних пропорцій / В. М. Бєлєнцов // Економічний вісник Донбасу. - 2014. - № 2. - С. 50-55.

2. Бодров В. Г. Інституційні чинники розвитку національної економіки України в контексті структурних перетворень / В. Г. Бодров, Е. В. Прушківська // Економічний простір. - 2015. - № 100. - С. 24-33.

3. Чайка Ю. М. Структурний розвиток національної економіки. Структурний розвиток національної економіки: автореф. дис ... канд. екон. наук / Ю. М. Чайка . – Дніпропетровськ : Державний вищий навчальний заклад «Національний гірничий університет», 2012. – 20 с.