Педагогические науки/ 3.Методические основы воспитательного процесса

К. пед. н. Борисова О.О.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», Україна

ДО ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО ДОШКІЛЬНИКА

Інтерес до проблеми соціалізації в сучасних умовах викликаний глобальними суспільно-політичними і соціально-економічними трансформаціями, що активно впливають на соціально-психологічну адаптацію дітей і молоді.

Сутність соціалізації зводиться до поєднання в її процесі адаптації (пристосування) й уособлення, збереження суб’єктності людини в умовах певного суспільства. Завданнями соціалізації в педагогіці є забезпечення рівних можливостей для всіх дітей в оволодінні надбаннями культури; створення умов для виявлення і розвитку творчої обдарованості дитини; захист прав та інтересів соціально неадаптованої молоді, попередження і подолання проявів бездоглядності й правопорушень; забезпечення системи гарантій для дітей і підлітків з особливими потребами; здійснення соціальної реабілітації дітей, які потрапили в складні життєві ситуації.

Соціалізація відбувається під впливом виховання і зовнішнього середовища, визначається специфікою соціально-економічної структури і спрямованістю суспільства, але здійснюється через індивідуальний світ особиcтості, шляхом спілкування та діяльності суб’єкта з метою набуття соціального досвіду. Соціалізація кожної людини має індивідуально-суб’єктний характер і залежить від її самоактивності, системи потреб, віку, що впливає на зміст і рівень її соціалізації. А отже, в навчально-виховному закладі соціалізація мусить бути педагогічно керованим процесом становлення особистості як суб’єкта суспільної життєдіяльності в певному соціумі й усвідомлення себе в ньому як особистості. Фактором соціалізації є мова як засіб спілкування, взаємодії з соціумом, оволодіння соціальним досвідом. Важливим аспектом і засобом соціалізації є оволодіння національною і загальнолюдською культурою й творчою практикою. Обов’язковим для соціалізації людини є освоєння соціальних ролей, тобто тих соціальних функцій, яких суспільство вимагає від суб’єкта, що займається певним видом діяльності. Процес соціалізації, за даними досліджень, можна представити як сукупність чотирьох складників: стихійна соціалізація, відносно спрямована соціалізація, відносно контрольована соціалізація і самозміни людини, що можуть мати просоціальний, асоціальний чи антисоціальний вектор. Г. Костюк наголошував, що «розвиток дитини – це не простий перехід від несоціального до соціального, а ряд послідовних ступенів соціальності» [4].

Cоціалізація здійснюється поетапно, на основі універсальних методів, прийомів, засобів і форм виховання. Вчені вводять поняття «стиль соціалізації». До особливостей українського стилю соціалізації вони відносять: прагнення зберегти свою самобутність і окремішність, поєднання індивідуалізму й колективізму, кордоцентризм, релігійність (православ’я), не войовничість тощо. Для працівників освіти доцільно знати характеристики особистості, які сприяють її активній соціалізації: здатність до змін ціннісних орієнтирів; уміння знаходити відповідність між власними цінностями і вимогами соціальних ролей; орієнтація не на певні конкретні вимоги, а на універсальні моральні людські цінності.

Соціалізація має мобільний характер і може перетворюватися із успішної на невдалу, тому особистість мусить уміти пристосовуватися до нових умов. У зв’язку з цим виникло поняття «соціалізація» як зміна цінностей людини відповідно до нових соціальних вимог. На кожному етапі розвитку суспільства соціалізація має певні тенденції тому, педагогіка покликана в процесі виховання якнайповніше використовувати позитивні емоції в них й нейтралізувати негативні та, деструктивні.

Зарубіжні дослідження базуються на розумінні соціалізації як частини процесу становлення особистості, в ході якого формується найбільш загальні й стійкі риси особистості. Специфічні підходи до розуміння соціалізації мають психоаналітики, біхевіористи, символісти, представники інших напрямів психології. В гуманістичній психології соціалізація трактується як само актуалізація «Я» – концепції, оскільки людина як істота соціальна не може розвиватися без взаємодії з суспільством.

У сучасних умовах мають місце методологічні розбіжності, що стосуються як власне тлумачення терміну «соціалізація», так і його співвідношення з базовими поняттями педагогіки – «виховання» і «освіта». Деякі дослідники висловлюють занепокоєння щодо наявності протилежних тенденцій – підміни «соціалізацією» «виховання» чи «педагогізацією» «соціалізації». Має місце трактування соціалізації як контексту виховання (Л. Новикова, О. Мудрик). Водночас соціалізація розуміється як контекст освіти (В. Краєвський, А. Петровський).

Вчені А. Бойко, А. Фролов обґрунтовують протилежну точку зору. Вони розглядають виховання в його широкому розумінні як процес, що включає в себе соціалізація,але не зводиться до неї. Інші дослідники акцентують увагу на тому, що оскільки до виховання входить і самовиховання, що мусить опосередкуватися діяльністю педагога, яка полягає в координації процесів самовиховання і соціалізації особистості. Таким чином, соціалізація – поступове набуття особистістю соціального досвіду, розширення сфери її спілкування і діяльності, становлення самосвідомості, активної життєвої позиції, культури і багатства людських відносин. Подальше осмислення і використання поняття «соціалізація» відбувається не лише в педагогіці, а й у філософії, історії, психології, соціології.

Соціалізація особистості – двосторонній взаємозумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення до системи суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість (А. Капська) [2, с. 834]; процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого складаються різноманітні зв’язки особистості із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формуються активність та цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що нагромаджений людством за весь період розвитку (М. Лукашевич) [2, с. 834].

Поняття «соціалізація» застосовується у філософії, соціології, психології, політології, педагогіці, соціальній педагогіці та інших науках. Виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст.; в наукову систему понять введено американським соціологом Ф. Гіддінгсоном (1855-1931), який тлумачив його як процес розвитку соціальної природи людини. Значний внесок у розвиток уявлення про дефініцію зробили Ч. Кулі, Дж. Мід, Т. Парсонсб, Г. Тард. Дослідниками соціалізації у радянський період стали Н. Андрєєнкова, Л. Виготський, М. Іорданський, І. Кон, В. Ольшанський, Б. Пагирін.

Соціалізацію особистості слід розглядати як: багатофакторний процес набуття індивідом якостей, направленість яких визначається конкретною соціальною ситуацією; як явище, сутнісні характеристики якого забезпечують суб’єкт-суб’єктну єдність особистості, що виражається в одночасному засвоєнні і відтворенні соціальних цінностей і норм; як соціокультурний феномен, який має незмінність психологічних механізмів і їх неповторність у контексті становлення конкретної особистості; як рушійну силу, що активізує процеси самоперетворення, які відбуваються на фоні змін соціокультурного середовища; як соціально-педагогічне поняття, яке відображає хід соціального формування особистості в конкретному соціокультурному середовищі, тощо.

Водночас сутнісна сторона соціалізації особистості не може бути визнана цілком вивченою, скоріше вона перебуває на черговому оберті розвитку, викликаному процесом формування нових соціокультурних відносин у суспільно-історичних умовах, що змінилися.

Для оптимального здійснення соціалізації необхідно знати її основні принципи: «принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікросередовища, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємовпливають і взаємодетермінують одне одного; принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в яку індивід вступає в ході діяльності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об'єктивної дійсності завдяки включенню в діяльність; принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та інших зв'язків; принцип особистої активності та вибірковості дозволяє розглянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самостійно вибирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне «Я», виходячи з власного бачення ідеалів і переконань [3, с. 29].

У дошкільному віці формуються основи соціальної компетентності дитини: уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі люди; люди різної статі, віку, роду занять тощо); здатність зрозуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки; уміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідні ситуації спілкування та спільної діяльності. Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі відносин між людьми та адекватно поводитися.

Соціальна компетентність дозволяє особистості розуміти різний характер ставлення до неї дорослих і однолітків, обирати лінію поведінки, адекватну соціальній ситуації, попросити за потреби, про допомогу і надавати її самій, враховувати бажання інших людей, стримувати себе, висловлювати прохання, пропозиції, незгоду, використовуючи соціально схвалені способи.

Соціальна компетентність проявляється у чуттєвості дитини до оцінки своєї соціальної активності, у розширенні кола значущих для неї людей, в усвідомленні однолітка як важливої самодостатньої рівноправної цінності.

Соціальна компетентність дошкільника є однією з важливих домінуючих складових, що суттєво впливає на процес формування міжособистісних взаємин. Підкреслюючи важливість емоційного переживання дошкільника при взаємодії з соціумом для його особистісного становлення, акцентується увага на тому, що ранні неблагополучні афективні відносини з близькими дорослими й однолітками створюють небезпеку порушень подальшого формування особистості.

Найпершим і найважливішим соціальним інститутом, який відповідає за соціальну та емоційну компетентність дошкільника і його нормальну адаптацію до життя, вважають сім'ю. Виникнення в дитини емоційних розладів і порушень соціальної поведінки великою мірою пов'язане з особливостями її сімейного виховання.

Учені виділяють три основні чинники впливу сім'ї на розвиток дитини: емоційний характер сімейного виховання, широту діапазону сімейного впливу, його тривалість. Кожний окремо і всі разом вони визначають особливість і незамінність сім'ї для соціально-емоційного розвитку дитини.

Негативні впливи суспільного виховання на особистість дошкільника здійснюються насамперед через дефіцит індивідуального спілкування дитини з дорослим, жорстку регламентацію буття, перенасичення колективним життям, орієнтацію на єдину для всіх дітей програму розвитку, зловживання оцінювальним підходом і порівнянням дитини з однолітками, домінування типізованих моделей і стандартизованих зразків поведінки.

Відповідно, наступним важливим фактором формування особистості є виховання, тому, що наявність певних об'єктивних і суб'єктивних умов само по собі не забезпечує формування і розвиток людини як особистості. Необхідна цілеспрямована, планомірна, наукова організація процесу виховання, який, з одного боку, побудований на знанні і врахуванні цих об'єктивних і суб'єктивних умов формування і розвитку особистості, а з іншого – є необхідною і загальною формою цього формування і розвитку.

Система виховання, яка ґрунтується на певних методологічних засадах, наприклад нині – на гуманістичних, виступає ніби «диспетчером» виховних зусиль щодо особистості вихованця та забезпечує засвоєння нею певних цінностей, норм і правил поведінки, формування активної життєвої настанови, надання конкретного змісту і вибір ефективних методів і форм виховання, активне засвоєння та відтворення вихованцем соціального досвіду.

Вчені, які досліджували процес соціалізації дітей в дитячому садку (Н.Д. Ватутіна, Т.Г. Жаровцева, Н.М. Захарова, І.П. Печенко, та інші), з’ясували, що дотримання певних педагогічних умов в адаптаційний період забезпечує успішне прилаштування новачків до життя в ньому.

А саме: розширення кола соціальних контактів, спілкування; урахування органічних потреб та поступове привчання до режиму дошкільного закладу, активної участі в них; забезпечення єдності родинного та суспільного виховання, вимог, які ставляться дитині; організація різноманітної і змістовної діяльності у відповідності до інтересів та потреб дитини; своєчасне засвоєння дитиною соціального досвіду нового середовища; збереження та розвиток повноцінного фізичного, психічного та соціального «Я» дошкільника; забезпечення емоційного комфорту, задоволення від перебування в дошкільному закладі; підготовка вихователів до педагогічного керування процесом адаптації дітей.

Експериментальні дослідження (Н.Д. Ватутіна, Н.М. Захарова, О.Л. Кононко, С.П. Нечая) свідчать про те, що пристосування до дошкільного навчального закладу відбувається значно легше за умови включення дитини в різні види діяльності: спілкування, музично-театралізовану, предметно-практичну, ігрову. З огляду на це, слід сповна використовувати адаптаційно-розвивальні можливості ігрової діяльності. Головною силою, яка рухає розвиток стосунків між дітьми – дошкільниками, є спільна гра.

Установлено, що ігрова діяльність є провідним засобом соціальної адаптації дітей – дошкільників, що впливає на такі дезадаптуючі психічні стани, як тривожність, емоційна напруженість, депресія, психічна й соматична втомлюваність. Впливаючи на мотиваційно-потребну сферу, ігрова діяльність задовольняє потреби в самовираженні, у виході з напруженої соціальної ситуації, у підтриманні соціальних зв'язків .

Свята – важливий складник освіти й розвитку дітей, формування їхньої загальної культури. Воно є невід’ємною частиною навчально-виховного процесу діяльності, що сприяє розвитку й ставленню дитини, засвоєнню національної культури.

Залучення дітей до підготовки свят, виховних заходів сприяє духовному, моральному, естетичному розвитку дітей у колі однолітків і дорослих. Свято через оновлення цінностей, нагадування важливих подій пов’язаних з ним виконує роль механізму передачі культурних традицій із покоління в покоління.

Організація свят, виховних заходів надає дітям можливості для самореалізації, якщо відповідає таким критеріям: спирається на минулий і сьогоднішній досвід дитини; участь у святі є добровільною; відповідає віковим особливостям, смакам дітей; має простір для вільної імпровізації; містить ігрові начала.

Свято буде ефективним засобом виховання дошкільників, якщо в процесі його підготовки дотримуватись таких педагогічних умов: врахування вікових особливостей дітей; здійснення чіткої методичної організації (складання плану підготовки і проведення, підготовки ведучих і учасників); використання комплексу різноманітних методів і прийомів емоціонально-морального впливу на учасників.

Свято розкриває багатющі можливості всебічного розвитку дитини. У будь-якому святі присутні різноманітні види мистецтва: література, музика, живопис, театр, пантоміма. У різноманітних видах діяльності проявляються нахили, формуються певні вміння та навички. На святі діти не тільки говорять, але танцюють, співають, малюють. Діти вчаться підкоряти свої рухи ритму музики, розрізняти музичні темпи, відображати їх у рухах, іграх, супроводжуючи промовою. Таким чином, свято є синтезом практично всіх видів мистецтв.

Учасники свята – дорослі і діти. За оцінкою фахівців дорослі учасники свята, і діти, виконуючи нескладні творчі завдання, виконуючи елементи ритуально-ігрових святкових дій спільно (в режимі співпраці) задовольняють потреби у спілкуванні. Такі відносини на святі реалізують функцію задоволення потреби учасників у колективних взаєминах, «розумно поблажливі» тому, що ніхто нікого не засуджує за неточність виконання завдань або за брак необхідних сил, тут не ставляться оцінки, а створюється поле взаємодопомоги, взаємопідтримки. Саме свято, на нашу думку, є оптимальним засобом включення батьків до співпраці з садком, а саме включення до підготовки свята. Свято, в такому випадку, виступає як підсумок спільної праці садка і сім’ї.

Сутність свята неможливо зрозуміти поза соціальною діяльністю. Як діяльність, найближче стоїть до інтересів дітей, що виражає зону їхнього найближчого розвитку, їх світовідчуття. Як предмет педагогічної діяльності свято виступає психологічним посередником у забезпеченні процесу співпраці. Виникнення і становлення свята як будь-якого виду духовного буття людини пов'язані не в меншій мірі із задоволенням такої потреби людини, як гра. Свято і гра виникають з необхідністю в певний період розвитку людини, і це безпосередньо пов'язано із завданнями виховання цілісної особистості. Таким чином, свято і гра – важливі складові діяльності дошкільників, практичне вдосконалення якої має базуватися на міцній науково-педагогічній основі.

Ефективність свята обумовлена взаємозв'язком його функцій: світоглядної, комунікативної, рекреаційної, творчої та іншими, які активно проявляються в ході художньо-педагогічного взаємодії дітей і дорослих; виділення будь-якої з них у якості домінуючої руйнує цілісність впливу даного феномена. Таким чином, поетапно дитяче свято цілісно впливає на моральний розвиток. І дійсно, діапазон завдань дитячих свят досить широкий: він враховує все різноманіття виховної роботи дитячого закладу, діяльності установ додаткової освіти, дитячих клубів, парків, центрів творчості, що створює певну педагогічну систему дитячих свят.

Література:

1. Артемова Л.В. Соціалізація дитини в родині / Л.В. Артемова // Дошкільне виховання. – 2004. – №3. – С. 3-5.

2. Енциклопедія освіти / гол. ред. В.Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1038 с.

3. Кононенко О.Л. Соціально-емоційний розвиток особистості (в дошкільному дитинстві) : навч. посіб. / О.Л. Кононенко. – К. : Освіта, 2004. – 255 с.

4. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / Г. С. Костюк. – К. : Рад. школа, 1989. – 608 с.

5. Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка. Практикум : навч. посіб. / Т.І. Поніманська, І.М. Дичківська. – К. : ВД «Слово», 2007. – 352 с.