Право/2.Административное и финансовое право

к.ю.н., доцент Кондратенко В. М.

Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

Забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю як складова адміністративно-правового механізму реалізації

правозахисної функції держави

Адміністративно-правовий захист з боку органів публічної влади осіб з інвалідністю є невід’ємною частиною соціальної політики будь-якої цивілізованої держави. Не є виключенням із цього правила й наша держава. Проголосивши себе демократичною, соціальною та правовою державою Україна на конституційному рівні визначила право особи на забезпечення та належну реалізацію її прав і свобод [1].

Сучасну політику України зорієнтовано на відновлення соціального та правового статусу інвалідів, поліпшення їхньої життєдіяльності, самореалізації, самодостатності, досягнення матеріальної незалежності, всебічної інтеграції. Система державного забезпечення інвалідів охоплює не лише соціальну допомогу та пенсійне забезпечення, систему пільг і компенсацій та соціально-побутове обслуговування, але й включає охорону здоров’я, освіту та зайнятість осіб з інвалідністю, а також соціальну і професійну реабілітацію та соціальну інтеграцію в суспільство. Реабілітаційний процес залучає широке коло заходів, програм і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації і до дій спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад професійної реабілітації.

Для осіб з інвалідністю мають бути широко доступними різноманітні об’єкти загального користування: дороги, житлові будинки, комунальний транспорт, культурні, навчальні, медичні заклади, спортивні споруди. Таким чином, соціальний захист осіб з інвалідністю включає не лише матеріальні питання, а й весь спектр проблем і потреб людського життя. Ця теза зумовлена тим, що в сучасному суспільстві будь-яка людина потребує розширеного забезпечення прав і свобод, яке полягає не тільки в фінансово-матеріальній підтримці, а й у створенні різнобічних умов для повноцінного функціонування і розвитку особи, максимальної реалізації її потреб та інтересів [2, с. 212].

У Національній доповіді «Про становище інвалідів в Україні» окреслено низку проблем у сфері забезпечення прав і свобод інвалідів [3]. Слід відмітити, що і тепер зазначені проблеми суттєво не вирішилися і продовжують бути актуальними для українського суспільства. Постійна позитивна динаміка зростання пенсійних і соціальних виплат інвалідам є недостатньою для їх соціального захисту, адже особи з обмеженими можливостями продовжують залишатися найменш забезпеченими категоріями населення в Україні. Такий стан свідчить про необхідність не тільки підвищення соціальних виплат даної категорії осіб, але й про зміну технології їх розрахунку та надання.

Практично на самому початку становлення знаходиться формування доступного для осіб з інвалідністю середовища життєдіяльності. Практика показує, що залучення громадян з інвалідністю до сфери праці важливе як для них самих, так і для держави, оскільки підвищується життєвий рівень інвалідів, збільшується їх платоспроможність, а також можливість самореалізації. Політика держави полягає в максимальній активізації потенційних сил осіб з обмеженими можливостями у контексті професійної, трудової реабілітації та працевлаштування.

Україна першою з країн пострадянського простору шляхом створення державних інституцій та квотування робочих місць запровадила дієві законодавчі важелі відповідальності роботодавців за працевлаштування осіб з інвалідністю Так, норматив ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зобов’язує підприємства, установи, організації, фізичних осіб, які використовують найману працю, працевлаштувати 4% інвалідів від середньооблікової річної чисельності штатних працівників [4].

Аналіз судової практики свідчить про неоднозначне трактування судами вимог Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Так, при прийнятті судами рішень стосовно стягнення адміністративно-господарських санкцій береться до уваги виконання роботодавцем лише деяких обов’язків, зокрема подання роботодавцем щомісячних звітів до центру зайнятості. Відтак, суди фактично звільняють підприємства від сплати адміністративно-господарських санкцій, вважаючи, що роботодавець ужив усіх необхідних заходів для працевлаштування інвалідів. Отже, існує нагальна потреба в забезпеченні державного нагляду за дотриманням роботодавцями цієї квоти.

Виходячи з вищевикладеного слід зробити висновок, що система забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю в Україні перебуває у стадії становлення, триває активний пошук оптимальної структури, найважливіших напрямів діяльності та основних функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування на різних рівнях управлінської діяльності, спираючись на позитивній міжнародний досвід у цій сфері, накопичений за попередні роки, потребує законодавчої, фінансової, економічної, адміністративної, науково-технічної підтримки та удосконалення.

Література:

1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Соціальний захист населення України : навч. посіб. / за заг. ред. В. М. Вакуленка, М. К. Орлатого. – К. : Вид- во «Фенікс», 2010. – 212 с.

3. Національна доповідь «Про становище інвалідів в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.naiu.org.ua/2011-09- 02-11-27-56/710-natsionalna-dopovid-pro-stanovishche-invalidiv-v-ukrajini.

4. Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні : Закон України від 21.03.1991 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 21. – Ст. 252.