Психология и социология / 12. Социальная психология

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Етновиховний вплив мистецьких традицій на формування особистості

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Духовну пам'ять поколінь суттєво збагачує народне мистецтво, яке становить невід'ємну складову національної культури. В народному мистецтві втілено світоглядні ідеї та художньо-естетичні вподобання наших предків [4; 8].

Мистецькі виховні традиції є скарбом народу і містять невичерпні можливості впливати на формування особистості, розвиток її естетичних, етичних, загалом, духовно-моральних цінностей. Оскільки народне мистецтво завжди було масовим явищем, то й сприяло вихованню значної кількості громадян. В ньому сконцентрована історична енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного духу [1; 5].

Оволодіваючи тонкощами різних мистецьких жанрів, молодь засвоює моральні та естетичні аспекти духовності народу. Серед мистецьких виховних традицій слід відзначити важливий вплив пісні, казки, іграшки, танцю та народних ігор на гармонійне становлення особистості [2; 4].

У народній пісні особливо яскраво закарбувалася мудрість народу, філософія його життя. За своїм походженням і суттю пісня є мистецтвом загальнонародним. Мета пісні – залучити слухача до співпереживання [6].

Пісня – серце народу, його душа. Витворена народом пісня пахне травневими дощами, синіми льонами, теплом маминих рук [2]. Пісня здатна торкатися найніжніших струн людської душі. Виховна сила народних пісень зумовлена передусім тим, що своїм змістом, мелодією вона спрямована на формування почуттів людини. А почуття – це багатюще джерело й основа благородних діянь особистості [6].

Серед різних видів пісень слід відзначити колискові пісні, які мають вагомий вплив на розвиток немовляти. Колискових пісень співали маляткам із перших днів їхньої появи на світ. Колискові пісні – ліричні пісенні твори, які виконуються матір’ю, іноді бабусею чи іншою близькою людиною над колискою дитини для того, щоб її приспати. Це один з найдавніших жанрів народної словесності, що сягає корінням міфологічного періоду творчості. В минулому подібні пісні виконувались не тільки, щоб приспати дитину, а й оберегти від зла, сприяти її здоров’ю і швидкому ростові [3; 4].

Колисання дитини має надзвичайно важливе значення в перші роки її виховання. Колиска в українській родині мала символічне значення, її не викидали навіть тоді, коли в хаті не було дітей. Найчастіше колиску виносили на горище, щоб не перевівся рід. Колиски робили зі «співучого дерева» – клена, ясена, калини, щоб діти були співучими, дужими та вродливими. В народі здавна помічено, що материнська пісня над колискою має велику магічну силу: вона заспокоює, дає позитивні емоції, оберігає від хвороб, нещасть та страху. Дитина після народження була біля матері два дні, а на третій відбувалося ритуальне вкладання у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота, як і першого впускати в нову хату. Вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон [4].

Важливе місце в пам’ятках народної педагогіки більшості народів світу займають казки. Казки є однією із культурних форм становлення духовності людини. За своїми жанровими особливостями вони, по суті, виступають першими вчителями життя в сім'ї. Саме казки є необхідною умовою виховання, морально-естетичного розвитку і соціалізації дітей [6; 8].

Казки – це творча уява наших пращурів у вигляді оповідання, вони передаються поколіннями протягом століть, вони увібрали у себе найхарактерніші риси нашого народу, його мрії, прагнення, уподобання. Казки мають великі потенційні можливості у гармонійному формуванні дитини. У казках яскраво виявляються висока духовність людей, їхне прагнення пізнати навколишній світ. У відстоюванні правди, добра, гармонійних стосунків у природі і суспільстві головним героям казок допомагають не тільки побратими, а й звірі, птахи, комахи, риби та стихія. Доброзичливе ставлення до природного довкілля оплачується сповна. Воно приходить людині на допомогу в найнебезпечнішу мить, довірливо відкриває свої сокровенні таємниці. Ця казкова екологічна етика сьогодні особливо актуальна і може з успіхом служити вихованню у дітей бережливого ставлення до всього живого та вчить відстоювати ідеали добра, справедливості, краси [2].

У східнослов'янському фольклорі за змістом розрізняють переважно три основні групи казок: про тварин, чарівні або фантастичні, соціально-побутові або новелістичні. Казки про тварин – генетично найдавніші. Вони виникають у давньому суспільстві на ступені розвитку мисливства і скотарства. В казках про тварин головні герої – це звірі або птахи. Персонажами українських казок про тварин переважно виступають хитра лисиця, полохливий заєць, ласун ведмідь, незграбний вовк. Тут діють і свійські тварини – помічники людини: собака, кіт, кізочка і кінь. Давні фантастичні казки органічно поєднують міфічне, фантастичне і героїчне начало. Яскрава образність української народної казки має особливий емоційний вплив на дітей. Завдяки казковим сюжетам діти усвідомлюють, що позитивним героям, добрим людям завжди допомагають вдячні звірі й птахи, чарівні предмети, сили фантастичні та космічні. Героїчні казки розвивають у дітей естетичне співпереживання, захоплення мужністю богатирів, котрі визволяють народ від ворожих і злих сил. Дещо пізніші за походженням казки соціально-побутового змісту, серед них виділяють казки на теми родинного життя. Вони осуджують лінивство, скупість, егоїзм та оспівують працьовитість, людяність, доброту, мудрість, щирість, привітність та повагу до старших [3; 8].

Іграшки – це галузь українського народного мистецтва, що об’єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, тканини. Першими іграшками були переважно копії предметів побуту і праці хліборобів. Такі іграшки розвивали у дітей навички духовно-практичного освоєння дійсності. Іграшки мають важливе соціокультурне значення як засіб національного виховання на грунті духовних традицій народу. У кожного народу побутують власні, історично вироблені іграшки, які втілюють традиції національної культури [7; 8].

Народна іграшка є своєрідним відзеркаленням прадавньої культури українців. Мистецтво іграшки – це виняткова людська мудрість. Спілкуючись із старшими серед природного довкілля, діти завжди прагнули мати іграшку, яка нагадувала б їм близьку людину. Бажання наслідувати старших настільки велике у дітей, що в усі часи батьки забезпечували їх іграшками, які є втіленням образного бачення довкілля, а тому подібні до навколишніх речей.

Різновидом народної іграшки є лялька. Лялька – дуже стародавня іграшка, адже відомо, що найдавнішим єгипетським лялькам – близько 4 тис. років. Упродовж тисячоліть лялька не втратила своєї актуальності. У дитинстві – це забавка, граючись з якою, малеча пізнає світ. Найперші уроки виховання через гру давала дитині материнська лялька, яка виконувала роль опікунки, коли маля саме засинало, а мати мусила йти до роботи. Лялька своєю німою присутністю дозволяла дитині вільно вправлятися у навичках мовлення. Для дівчинки лялька – не просто забавка. Граючись з нею, маленька виконує роль матері, бо в кожній дівчинці вже записана ця споконвічна програма материнства. Саморобна лялька з тканини була предметом, через який діти ознайомлювалися з життєвим устроєм, обрядами і традиціями свого народу. Саме тим зумовлене особливе місце цієї народної іграшки в культурі слов’ян [2; 9].

Народна лялька – це іграшка, творцем якої є народ. Вона з самого початку свого виникнення була пов’язана з народними обрядами та ритуалами, виготовлялася до певних дат і подій та з різних приводів, таких як весілля, народження тощо. Народні ляльки упродовж століть змінювалися, але в них зберігалися основні традиційні принципи декоративного силуетного зображення, простота і лаконізм, декоративність, святковість. Цінність такої ляльки полягає у залученні підростаючого покоління до відродження і збереження національних традицій, національної самобутності [9].

Як ми бачимо, мистецтво іграшки є дуже важливим в процесі формування дитини. Іграшка при всій своїй різноманітності та багатофункціональності є важливим засобом виховання дітей, прищеплення знань та норм поведінки в суспільстві. Саме через іграшки дитина пізнає світ, розвиває уяву та навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами [2; 7].

Танець – один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше – жестів, що відображали певні трудові процеси, наприклад, деякі хороводи. Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.

Фольклорні танці – це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. В українському народному танці досить часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною або танцюриста з музикантом. Найдавнішими з українських народних танців є насамперед обрядові, ритуальні хороводи, що сприяли розвитку згуртованості групи. Виконання хороводних танців, як правило, супроводжувалося обрядовими діями або діями, що ілюстрували текст хороводної пісні. Хороводи поділяють на кілька видів: веснянки та гаївки, в яких гармонійно поєднуються елементи співу і танцю [4].

Одним з різновидів гри є народна гра, де діти гуртом бігають, змагаються, спілкуються. Гра вносить радість, позитивні емоції та бадьорість у життя. Рухатися, бігати, гратися в природі – це значить жити та пізнавати себе і навколишній світ. Саме під час гри виховується свідома дисципліна, діти привчаються до засвоєння певних правил, відповідальності, справедливості, набувають вміння контролювати свої вчинки, правильно та об'єктивно їх оцінювати. У слов’ян стародавні ігри супроводжували обряди, звичаєві дійства, традиції. Народна гра включає всі види природних рухів: ходу, біг, стрибки, боротьбу, лазіння, метання. Саме тому народні рухові ігри та народні танці сприяють фізичному розвитку дитини, розвивають мислення, мову, поглиблюють знання, а також виховують дружні товариські стосунки, згуртованість, відчуття допомоги і почуття відповідальності [2].

Як ми бачимо, мистецькі традиції відіграють важливе значення в процесі формування та становлення особистості. Вони є засобом виховання, прищеплення знань та норм поведінки в суспільстві. Головна особливість мистецтва – викликати естетичні переживання, що пробуджують емоції та активізують уяву людини, а також в ньому зосереджено величезний потенціал для виховання морально-духовних цінностей молодого покоління.

Література:

1. Євтух В.Б., Марушкевич А.А., Дем'яненко Н.М., Чепак В.В. Етнопедагогіка. Ч. 1: Навч. посібник. – К., 2003. – 149 с.

2. Кононенко П.П., Сніжко В.В., Кононенко М.П. Україна: природа, людина, екологія: Методичний посібник. – К.: Міленіум, 2005. – 98 с.

3. Лановик М.Б., Лановик З.Б.Українська усна народна творчість: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2006. – 591 c.

4. Лозко Г.С. Українське народознавство. – 2-ге вид., доповнене та перероблене. – К., 2004. – 472 с.

5. Основи національного виховання: Концептуальні положення // За заг. ред. В.Г. Кузя, Ю.Д. Руденка, З.О. Сергійчук. – К., 1993. – 151 с.

6. Теорія і методика виховання: Навч. посіб. / Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І. – К., 2008. – 415 с.

7. Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С.П. Павлюка; Предмова М.Г. Жулинського. – 3-тє вид., випр. – К., 2006. – 568 с.

8. Черепанова С.О. Філософія родознавства / Передмова проф. В.Г. Скотного. – К., 2007. – 460 с.

9. Шушкевич А.Ф. Народна лялька. Технологія виготовлення: навчально-методичний посібник – Тернопіль, 2014. – 200 с.