Економічні науки/6. Маркетинг і менеджмент

Ніч О.Є.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, Україна

ОРГАНІЗАЦІЯ І САМООРГАНІЗАЦІЯ: СУТНІСТЬ І СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ

Кожна людина так чи інакше пов’язана з певними організаціями. В межах організаційних утворень повсюдно здійснюється цілеспрямована людська діяльність, адже не існує організацій без людей, так само, як і немає людей, яким не доводиться мати справу з організаціями. Організація – складний соціальний організм, у якому перетинаються та уживаються різні інтереси особистостей і груп, стимули та обмеження, жорстка технологія і інновації, безумовна дисципліна і вільна творчість, нормативні вимоги та неформальні ініціативи. У кожної організації є своя система цінностей і норм, а також певна модель самоорганізації.

У процесі розбудови демократичної держави в Україні особливої актуальності набуває вивчення і аналіз процесу організації та самоорганізації. Проблема вдосконалення управління складними соціальними системами в даний час стоїть дуже гостро. Навколишні умови стають все більш нестійкими, вони швидко змінюються, зростає прозорість соціальних систем, їх взаємозв’язки стають все більш різноманітними. В даний час виникає нагальна потреба в організаціях такого типу, які дозволили б швидко пристосовуватися до швидкозмінних умов, виникає необхідність шукати такі структури, за допомогою яких люди можуть організовуватися для новаторської, творчої, інноваційної діяльності. Отже, дослідження природи і сутності таких ключових категорій, як організація і самоорганізація, їх взаємодія та співвідношення, дозволить використовувати їх можливості для обґрунтування засад організаційної взаємодії в соціальному управління на етапі суспільних перетворень [4].

«Время «организованных организаций» прошло…, основная компетенция управленца заключается в осознании важности самоорганизации и всемерном стимулировании её». В цьому вислові обумовлена одна з проблем сучасності – взаємодія двох механізмів: організації та самоорганізації, співвідношення цілеспрямованої організуючої дії і самоорганізації. Отже, в сучасних умовах, на думку багатьох вчених, велике значення в суспільних процесах відіграють не тільки механізми організації, але й чинники самоорганізації, які є недостатньо дослідженими. Одним з основних питань у цьому контексті є співвідношення організації та самоорганізації в суспільних процесах.

В цілому, дослідники намагаються визначити, де закінчується організаційні процеси і починаються процеси самоорганізації, як можна впливати на процеси самоорганізації соціуму та прогнозувати наслідки даних процесів. Але якісний системний аналіз досліджуваної проблеми не можливий без розгляду сутності понять «організація» і «самоорганізація».

У філософському словнику за редакцією В.Шинкарука пропонується розуміння самоорганізації як здатності системи постійно підтримувати, відтворювати чи вдосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх і внутрішніх умов її існування, як діяльності з урахуванням минулого досвіду, спрямованої на збереження її цілісності, підвищення стійкості, забезпечення нормального функціонування або розвитку[5].

Організація ж у даному словнику визначається як форма усталеного взаємозв’язку елементів системи відповідно до законів її існування, або як процес упорядкування системи, її впорядкований стан чи тип функціонування.

Отже, організація виступає як форма і процес, на противагу самоорганізації, яка виступає лише як процес. Так, за визначенням Г.Сафарова «організація – це сукупність форм, явищ і процесів, які визначають утворення й удосконалення єдності різноманітних внутрішніх і зовнішніх властивостей та відносин об’єктів матеріального світу, їх стабільні функціонування й еволюцію»[3]. Цікавим, на нашу думку, є визначення організації як сукупності процесів, або дій, які ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв’язків між частинами цілого [6].

В класичній картині світу процеси організації тлумачаться як спрямовані на попередження, стримування й нівеляцію будь-яких дезорганізуючих систему чинників. За такого підходу організація протиставляється самоорганізації. На противагу, синергетичний підхід дещо по іншому обґрунтовує співвідношення самоорганізації та організації. За цим підходом самоорганізація розглядається як спонтанне утворення нових структур, в той час як організація як свідоме впорядкування даних структур. В той же час вони постають як взаємодоповнюючі форми соціального буття. Організація включається в процес самоорганізації і спрямовується на закріплення основних якісних характеристик соціальних перетворень. В той же час, самоорганізація забезпечує гнучкість і відповідну адаптивність як самої системи так і її окремих компонентів. Отже, процеси організації та самоорганізації спрямовані на впорядкування системи, але при цьому організуюча мета може бути нав’язана

суспільству, а самоорганізаційна випливає з внутрішньої логіки розвитку системи [2].

Наголошуючи на протиставлені організаційних і самоорганізаційних процесів іноді їх розрізнюють таким чином: організація – це необхідні для стійкості мінімум різноманітності і максимум впорядкованості, а самоорганізація – необхідні для розвитку максимум різноманітності, мінімум впорядкованості. Але, це ще раз доводить, що самоорганнізаційні процеси - це процеси розвитку, без котрих неможливе організаційне вдосконалення. Крім протиставлення процесів організації та самоорганізації можливо підкреслити їх спільну функцію – обидва процеси спрямовані на впорядкування системи.

Однією з основних ознак організації є співвідношення соціальних дій з ролями і статусами учасників. Статусно-рольова структура – основа організації, вона повинна бути відносно незалежною від персон, які цим позиціям відповідають. Тобто організаційний порядок виникає тоді, коли поведінка диктується статусом і роллю. Будь-яка організація передбачає наявність певної керуючої інстанції, що має справу не з конкретними людьми, а з ролями і статусами, та здатної регулювати діяльність організації шляхом маніпуляції цими одиницями. Отже, це перед усім формальна структура, але, логічно передбачити, що неформальність, ірраціональність лежить в основі виникнення самоорганізаційних соціальних структур[1].

Таким чином, самоорганізація з одного боку, відштовхується від організації, придає людям енергетику і силу для висування нових лідерів, формування нових норм, з іншого вона зароджується в організації і є так би мовити її продовженням, але в іншій життєвій формі [7].

Отже, самоорганізацію можливо охарактеризувати як сильнішу форму супротиву системі, яка здатна еволюціонувати, а за рахунок цього вона може вижити майже при будь-яких змінах – для цього вона змінює саму себе. У випадку якщо досвід самоорганізації нормується і перетворюється в предмет правила, поваги і соціальної солідарності, тоді самоорганізація становиться організацією нової якості. Таким чином, самоорганізація – непереборний організаційний процес.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що проблеми організації і самоорганізації залишаються предметом розгляду наукового знання. Дослідження природи і сутності процесів організації та самоорганізації дозволяє використовувати їх можливості для обґрунтування засад організаційної взаємодії в соціальному управлінні на сучасному етапі суспільних перетворень. Відмічено, що процеси організації і самоорганізації мають спільну функцію – впорядкування. І найголовніше, на нашу думку, те, що самоорганізація і організація взаємопов’язані процеси і самоорганізація є невід’ємною запорукою організаційного розвитку. І це знаходить підтвердження у Г.Рузавина: «… самоорганизация дополняется организацией, поскольку в обществе действуют люди, одарённые сознанием, ставящие себе определённые цели, руководствующиеся мотивами своего поведения и ценностными ориентациями. Поэтому взаимодействие организации и самоорганизации, случайного и необходимого составляет основу развития социальных систем».

Література:

1. Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций. – К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. – 437с.

2. Нестеренко Г.О. Українська політична нація: самоорганізаційні засади становлення: Монографія. – К.: Вид-во НПУ М.П. Драгоманова, 2007. – 360с.

3. Сафонов Г.Ш. Некоторые аспекты и концепции теории организации // Вопросы философии. – 2004. - №4. – С.92-101.

4. Туленков М. Сутність і співвідношення понять „організація”, „самоорганізація” і „управління” // Політичний менеджмент — 2007. — № 1. — С. 24-35.

5. Філософський словник / За ред.. В.Ш. Шинкарука. – 2-ге вид., перероб. i доп. – К.: Голов.ред. УРЕ, 1986. – 800с.

6. Философский энциклопедический словарь / Ред.кол. С.С. Аверинцев, Э.А. Араб-Оглы и др.. – 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 815с.

7. Цой Л. Н. Социальная организация и самоорганизация: конфликты и развитие личности.// Мир психологии. Научно-методический журнал. № 2 (66) – Москва-Воронеж, 2011. С. 96-108.