История / 2. Общая история

Рукавишникова А. Є.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Церковна та світська вишивка бісером в українських

землях ХVІІІ–ХІХ ст.

Українці здавна були майстрами декоративно-прикладного мистецтва. Оздоблення одягу, побутових речей, церковного приладдя займає вагоме місце в історії культури України. Вироби церковного призначення, предмети одягу й хатнього начиння у ХVІІІ–ХІХ ст. досягають неабиякої краси.

Саме у ХVІІІ–ХІХ ст. найбільшої популярності досягло оздоблення речей бісером. Яскравим доказом цьому є широкий попит на бісер в Україні другої половини XVIII ст. Існують дані про неодноразові масові поставки цього товару з Польщі, торгового посередника між Заходом і Сходом [5, с. 694].

Тож мета роботи — виявити спільні риси та особливості прикрашання бісером церковних і світських речей ХVІІІ–ХІХ ст.

У світському житті бісер використовували для оздоблення інтер’єрів маєткових палаців та міських будинків, прикрашання одягу. Основна кількість бісерних робіт пов’язана з побутом заможних верств. Створювали їх майстрині-кріпачки в маєтках багатих поміщиків, тому вишивка бісером інколи надмірно декоративна під впливом народного мистецтва. Самі поміщиці теж вишивали бісером дуже багато виробів, щоб прикрасити побут. У ХІХ ст. до цього виду мистецтва долучились і чоловіки. «Образ губернатора, який вишиває, — то не лише творча фантазія Гоголя. Це був типовий факт того часу. За згадками сучасників, і сам Гоголь любив вишивати, але приховував це від сторонніх» [3].

Розглянемо одну з найбільш ранніх робіт ХVIII ст.: «чохольчик у вигляді зрізаного конуса, який прикрашав барботери курильних люльок. Виготовлений він із темно-червоного оксамиту, на якому молочно-білим та прозорим дуже дрібним бісером нерівної форми (характерна особливість бісеру цього часу) технікою у прикріп вишитий рослинний орнамент» [6, с. 41]. Найпоширенішою технікою вишивання бісером ХVIII ст. є здавна відома техніка «у прикріп»: зразки бісеру викладали безпосередньо на тканину й прикріплювали непомітними стібками шовкової нитки. Вишивальниці пристосовували новий матеріал до традиційних технік вишивання, імітуючи старовинне шитво золотими й срібними нитками. Вишивка ХVIII ст. найчастіше одноколірна і передає лише контури квітів, візерунків, подані ніби в розрізі. Попри це, загальна композиція надзвичайно пишна та святкова [6, с. 41–42].

Від початку ХІХ ст. широко стали оздоблюватись речі міщанської моди: гаманці, ридикюлі та сумочки, чоловічі перекидні гаманці та портмоне, жіночі віяла, футляри для окулярів, підв’язки для панчіх і подібне. В жіночому вбранні бісерне оформлення було помітним на накладному комірці, болеро чи платті. Бісер обирали такого кольору, щоб гармонував з тканиною одягу [5, с. 696]. Вціліла низка пам’яток, які нині зберігаються в музеях Львова, Києва, Чернігова та інших українських міст. Серед них є вишиті бісером картини, панно, чохли на меблі, вишиті й вив’язані з бісеру чохли для побутових речей, обкладинки записників та книжок, подушечки для голок тощо [5, с. 695]. Тож світська вишивка бісером і справді була популярною.

В цей час уже змінюється техніка. На зміну шиттю «у прикріп» приходить шиття паралельними рядами півхрестиковим стібом [5, с. 696]. Бісеринки підбирались відповідно до мальованого чи друкованого зразка, а потім рівними рядками пришивались до основи. Кожна бісеринка закріплювалась по діагоналі умовної клітинки з ниток полотна. Це давало змогу створити зображення з переходом відтінків [6, с. 43]. У виконанні об’ємних предметів (бісерні гаманці, чохли для різних дрібних речей) окрім вишивки застосовували також в’язання (на спицях або гачком) та нанизування. В XIX ст. стало поширюватись і бісерне ткання, яким виконували внутрішні кімнатні перегородки, що оглядалися з обох боків [5, с. 696]. Отже, майстрині вже могли створювати складні світлотіньові орнаментальні й сюжетні композиції.

Окремим напрямом українського мистецтва стали бісерні твори церковного призначення. Бісерні шати ікон, оздоблення фелонів, прекрасні літургійні ризи, які зберігаються у пам’ятках старовини Києва, Печерської Лаври чи Львова, були створені монахинями, але іноді ставали предметом зацікавлення й народних майстрів [5, с. 696]. Багато вишивали в монастирях на замовлення світських людей. Ці вишивки вирізнялися особливою досконалістю художнього й технічного виконання [3]. Цікаво, що українському православ’ю притаманна традиція так званої селянської ікони, тобто вишивання бісером на оксамитовому полотні окладів до ікон. При цій техніці святі мали намальовані обличчя, руки, а вбрані були у вишитий майстрами оклад [4]. Ікона з таким окладом могла стати головною окрасою храму. Яскраві приклади — шата ікони «Богородиця з дитям» кінця ХІХ ст., що зберігається в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, та шата тридільної ікони (верхня частина якої зображає Богородичні образи, нижня — образи Святих) з колекції В. Шура на Чернігівському Поліссі [5, с. 696]. Найбільше бісерні ікони розвинулись у Київській губ. й на Західній Україні, де католицький вплив позначився на предметах православного культу [2]. Отже, вишивка ікон і шат для них займала важливе місце в бісерному мистецтві ХVІІІ–ХІХ ст.

Втім, застосування бісеру в церковному вбранні не обмежувалося іконами. Цей матеріал також використовувався для оздоблення церковного начиння. Підставки для свіч були найкращими витворами з бісеру для церкви. «Масивні, високі, одягнені в бісерні чохли, вони вставлялися у великі церковні ставники, а на них уже ставилася свіча або лампада. На цих бісерних чохлах розцвітає цілий сад чудових квіткових гірлянд: вони в’ються навколо стовбура, або прямо піднімаються вверх або підвішені як ламбрекени драпірування. Зрідка зустрічаються датування, коротка молитва або присвята» [2].

Культові пам’ятки ХІХ ст. створювались як новою технікою — бісерне ткання, так і старими, традиційними для гаптування методами шиття у прикріп [5, с. 696]. Використовували також стеклярус. У стеклярусних окладах подовжені намистини, часто вкриваючи всю площину, створювали поверхню, яка особливо красиву в мерехтінні свічок. Ранні оклади, ретельніше виконані, відрізняються нечисленним набором кольорових намистин і нерідко доповнюються скляними блискітками [1].

Отже, мистецтво бісерного оздоблення народного одягу і речей можна розділити на дві сфери впливу: церковне та світське життя. Предмети церковного культу, прикрашені бісером, дуже відрізняються від світських виробів з того самого матеріалу. Способи виконання й візерунки наслідували традиційну манеру вишивки, що складалася протягом століть. Нові ж техніки спочатку з’являються у світських творах мистецтва, і вже згодом у церковних.

1. Бисер и стеклярус в культовых изделиях XVIII–XIX века в России. По материалам статей и книги Е. Ю. Моисеенко и В. А. Фалеевой «Бисер и стеклярус в России XVIII — начала XX века». (Л., 1990.) : [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://goodcoins.narod.ru/antic/keramica/risbiser.htm

2. Бісер в Україні та Русі : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://daonev.com/mir/prostranstvo_b/prostranstvo2_3_ua.htm#v_tserkvah

3. Вишивка XIX століття : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://udap.com.ua/information/263--xix-.html

4. Кочмар С. Вишивальниця Тетяна Балан поділилася із «Днем» рецептами пошуку рівноваги, 3.08.2011 : [Електронний ресурс] / Кочмар О. — Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/uk/article/den-ukrayini/istoriya-na-polotni

5. Федорчук О. Художні вироби з бісеру в Українському народному мистецтві: Походження та розвиток традиції / О. Федорчук // Народознавчі зошити. — № 4 (100). — 2011. — С. 691–703.

6. Штанкіна І. В. Традиції народного мистецтва у бісерних роботах кінця ХVIII — початку ХХ століть (за матеріалами колекції Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського) / І. В. Штанкіна // Скарбниця української культури: збірник наукових праць. — Чернігів : Сіверянська думка, 2004. — Вип. 4 — С. 41–46.