Педагогічні науки / 2. Проблеми підготовки спеціалістів

К. філол.  н., доц. Л. Б. Шутак, к. філол.  н., доц. Г. В. Навчук

Буковинський державний медичний університет, Україна

Гуманітарне навчання та виховання як складова системи знань і кваліфікації лікаря

L. B. Shutak, H. V. Navchuk

Bukovinian State Medical University, Ukraine

Humanitarian training and education as a component of the knowledge and skills of doctors

Резюме: Визначено особливості викладання гуманітарних навчальних дисциплін, зокрема української мови за професійним спрямуванням, у контексті формування та виховання особистості майбутнього фахівця в галузі медицини і фармації. Наголошується на тому, що мова професійного спілкування – один із найважливіших способів оцінки інтелектуального рівня особистості, основа її сучасного буття та фахового зростання.

Summary: In this article the features of teaching humanities disciplines, including Ukrainian language for professional purposes in the context of the formation and training of future specialists in medicine and pharmacy. It is intended that professional communication – one of the most important ways to identify intellectual personality, the basis of modern life and professional growth.

Вступ. Національно-патріотичне виховання у системі вищої медичної освіти спрямоване на формування позитивних якостей громадянина України – висококваліфікованого фахівця в галузі медицини і фармації. Вища медична освіта має сприяти поширенню та втіленню вартостей відкритого суспільства, а саме: ідей самоцінності людського життя, особистої гідності, свободи, рівності перед законом. Збільшення годин на ту чи іншу суспільно-гуманітарну навчальну дисципліну або введення нової дисципліни гуманітарного циклу не розв’яже питання статусу української мови, поваги до історії України, її культури, проблеми усвідомленого громадянства України тощо, адже незрілість української національної ідеї на сучасному етапі розвитку нашого суспільства та її невідповідність реаліям призвела до відсутності її впливу на формування національної самосвідомості українця, що в свою чергу є парадоксальним з погляду формування державності.

Основна частина. У системі вищої медичної і фармацевтичної освіти спостерігається тенденція до зниження позитивної мотивації щодо вивчення гуманітарних дисциплін, оскільки студент, вступивши до вищого медичного навчального закладу, налаштований насамперед на здобуття професійних знань, умінь та навичок. У результаті тільки незначний відсоток майбутніх лікарів вільно володіють мовою конструктивного діалогу чи полілогу, вміють правильно й доступно формулювати професійну думку та суспільно-громадську позицію, а як результат – не можуть знайти себе у професії та в соціумі, натомість часто позиціонують себе і своє майбутнє поза межами України або взагалі не пов’язують своє майбутнє з медициною через те, що немає професійної мотивації. Отже, недостатнє уявлення про національну ідею та її реалізацію в системі вищих медичних, фармацевтичних закладів освіти, зокрема у викладанні гуманітарних дисциплін, впливає на формування світогляду майбутньої медичної еліти України. У цьому контексті не йдеться про кваліфікаційну відповідність, а насамперед про особистісне самовираження лікаря, клінічного провізора, фармацевта, медичної сестри.

У процесі навчання студентів рівень інтелектуального розвитку зростає і розвивається як у соціальному, так і в культурному й національному середовищі, проте можливі впливи негативних проявів на його розвиток чужоземних культурних, соціальних й інших елементів може призвести до відповідних порушень у формуванні світогляду особистості, її самооцінки, самореалізації, удосконалення знань, навичок, кваліфікаційної відповідності тощо.

Національні відмінності – це насамперед об’єктивність у психології мислення, що відображається у мові, розумовій діяльності, світосприйнятті й впливає на ментальність етносу. Брак і загальної, і комунікативної культури звужує можливості особистості щодо реалізації власних життєвих планів, намірів, проектів тощо. Мова професійного спрямування – один із найважливіших способів спілкування та інтелектуального виявлення особистості, основа її духовності, історичної пам’яті, сучасного буття та професіоналізму. Духовність виховується там, де виховується любов і шана до своєї мови, історії, культури. Бездуховність спричинює численні конфлікти, взаємні непорозуміння, неприязнь, відчуження. Загальний мовленнєвий розвиток студента визначається якісним рівнем його мовленнєвої культури, що виявляється як у професійній діяльності, так і в процесі його самореалізації у навчанні, досягненні поставленої мети, усвідомленої професійної діяльності.

Безумовно, рівень грамотності студентів вимагає кращого: не належне знання мови й мовленнєвої культури, незнання правил хрестоматійного характеру, недостатнє знання загальномовних проблем призводить до виникнення окремих складнощів під час початкового рівня засвоєння основних елементів професійного спілкування, а також до труднощів в опануванні фахових знань, зокрема у сприйнятті текстів професійного характеру. Особливо важко переломити в собі усталені стереотипи мовлення, помилки, пов’язані з білінгвальними проблемами сучасного суспільства, наприклад: виздоровлювати – видужувати; прививка – щеплення; вдох – вдих; обширний інфаркт – широкий інфаркт; попередження – запобігання; алергія на ліки – алергія до ліків; стара хвороба – задавнена хвороба; область серця – ділянка серця; кардіограма (без слова серця); на протязі – протягом. Неправильний наголос: амнезíя, дистрофíя, але флюорогрáфія, логопéдія, ветеринáрія, рентгеногрáфія, сирóватка, ознáки, феномéн. Неправильне використання ступенів порівняння прикметників: більш хворий, більш оптимальний, більш економний, більш досвідчений, більш головний, більш поширений, більш розповсюджений тощо. Викладачі української мови за професійним спрямуванням не можуть брати на себе відповідальність за вивчення шкільного курсу української мови, проте мають докласти зусиль для подальшого опанування навчальної дисципліни „Українська мова професійного спрямування” як вищого рівня засвоєння мови. Патріотизм студента має розпочинатися з любові до родини, своєї мови й гордості за навчальний заклад, у якому він розпочинає шлях свого професійного становлення. Саме тому обов’язком будь-якого викладача вишу, а не тільки викладача української мови, є високий професіоналізм й бездоганне володіння державною мовою, мовою професійного спілкування, тобто мовна культура та мовленнєвий етикет будь-якого викладача вищого навчального закладу має бути взірцем для кожного студента. На жаль, аналіз висловлювань та ведення документації колег-викладачів свідчить про невисокий рівень їхньої мовленнєвої культури, зокрема у використанні елементів офіційного спілкування: “висвітлювати інтернаціональний характер науки”, “учбові кімнати”; “виховувати дбайливе ставлення до трудової дисципліни”; “проводити виховну роботу в дусі патріотизму”; “ширше пропагувати досягнення науково-технічного прогресу”; “приймати участь”; “прищеплювати почуття відповідальності за здоров’я людей України”; “участь студентів у захисті честі університету”; “здавати екзамен” тощо.

Тому всю увагу студентів при вивченні мови професійного спілкування необхідно зосередити на оволодінні відповідними даному фаху терміносистемами сучасної української мови, професійною фразеологією, науково-виробничими жанрами й текстами, на удосконаленні культури спілкування, культивуванні належного мовленнєвого етикету, труднощах у використанні фахових стереотипів мовлення, правилах професійного оформлення медичної документації тощо. Тобто пріоритетним є прикладний характер професійного мовлення, адже мова – це не сукупність правил, а насамперед система знань, культура співжиття в суспільстві, засіб самоформування й ствердження особистості. При цьому не можна забувати, що в українській державі знання української мови є необхідним елементом кар’єрного зростання, одним із чинників успішності майбутнього фахівця.

Проблеми формування професіоналізму майбутнього лікаря з чіткою орієнтацією на мовленнєву компетенцію не випадкові, адже лікар – це фахівець, діяльність якого передбачає безпосереднє спілкування у професійній, адміністративній, науковій сферах. Для цього треба спиратися на такі категорії: зміст мовлення (новизна, актуальність, конкретність, цільова спрямованість); структура мовлення (тривалість звучання, використання термінів, дублетів, знання терміноелементів тощо); комунікативна вправність (інформативність, правильність, логічність, точність, чистота, доречність, виразність); звукове оформлення (орфоепічні норми, морфологічний та синтаксичний аспекти); практична спрямованість (акцентування на потрібній інформації, переконливість, ясність викладу); імідж майбутнього медика як представника еліти медичної галузі сучасного суспільства (професіоналізм, ставлення до пацієнтів, колег, ерудованість, емоційність, стиль мовлення).

За результатами окремих досліджень мовленнєва діяльність – це об’єктивний процес, оскільки він стосується носіїв мови і водночас – це суб’єктивний процес, який реалізується завдяки мовленню суб’єкта [1; 65].

Не варто забувати, що будь-яке фахове мовлення, в тому числі й медичне, – це частина загальнонаціональної мови. Сама медична галузь – з усіма її формами, технологіями та методами застосування у суспільстві – це невід’ємна частина національної культури, а отже, вона вбирає в себе і мову, і численні традиції, у тому числі народної медицини, взаємодіє з іншими галузями науки.

Оскільки в Україні медичний працівник одна з найпоширеніших професій, то функціонування і вивчення фахового мовлення медиків – одна з актуальних проблем мовознавства.

Використання української мови як державної у навчально-виховній діяльності та професійно-науковій роботі забезпечує пропаганду і розвиток української мови серед студентів, науковців, збагачуючи словниковий склад майбутніх професіоналів, додає престижу її використанню як в Україні, так і поза її межами.

Застосування української мови у професійному мовленні лікарів забезпечує налагодження контакту з пацієнтом і може відігравати роль психотерапевтичного чинника, крім того пропагує мову, якою користуються медики.

Не останнє місце під час вивчення та користування мовою відіграє виховний момент: пропаганда власне українського, виховання майбутнього патріота-фахівця, здатного розвивати і примножувати здобутки української мови як національної мови світу. Тобто, студент має вивчати мову не як кодекс законів і правил, а як культурний феномен, продукт духовного поступу суспільства і власного розвитку.

Висновки. Отже, аналізуючи сучасний підхід до формування справжнього фахівця-медика, професіонала своєї справи, інтелігента, патріота своєї держави доцільно удосконалювати українознавчі методи та методики, активно впливати на формування особистості майбутнього лікаря у світлі нових державотворчих, національно-культурних та морально-виховних перетворень.

Література:

1. Винославська О. В. Розвиток практичної компоненти комунікативної компетентності студентів технічного університету / О. В. Винославська, Н. Г. Андрійченко // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 12. – С. 65-69.

2. Пасинок В. Г. Мовна підготовка студентів як загально педагогічна проблема : Монографія / В. Г. Пасинок. – Харків: Лівий берег, 1999. – 154 с.

3. Чмут Т. К. Культура спілкування / Т. К. Чмут. – Хмельницький, 1999. – 358 с.