Бессараб Т.В.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Лівий поворот – нова парадигма розвитку Латинської Америки

Латинська Америка у 1990-рр. отримала загальносвітову підтримку, визнання та схвалення, завдяки тому що континент позбувся військових режимів. Як наслідок з 1998 р. по 2009 р. на політичній арені Латинської Америки зароджуються сили лівого спрямування, які приходять до влади не революційним, а конституційним – демократичним. Особливу увагу варто звернути на той факт, що на новому етапі розвитку світової історії – на рубежі XX і XXI ст. – відбулось не стільки відродження лівих сил на латиноамериканському континенті, а й їхнє якісно-нове переосмислення, що призвело до радикальних змін у політичній конфігурації цих держав.  Щоб проаналізувати масштабність успіху лівих, варто детальніше розібратись, що ж означає “лівизна” в латиноамериканських реаліях та виявити причини їхнього “лівого повороту” в чотирнадцяти країнах континенту. Чимале значення для лівих рухів у Латинській Америці закладене традиціями лівої політичної культури, лівої політології, що займають провідні позиції в суспільній думці країн даного континенту. Причини цього ховаються в специфіці соціальної конфігурації, в глибоких соціальних диспропорціях, в бідності та злиднях латиноамериканців, що супроводжують їх практично увесь історичний шлях. На жаль, їх поки що не вдалося перемогти, так як вони чинять глибокий тиск на суспільство, перетворюючись на особливий різновид політичної культури.

Важливо зазначити, що що ті сили, які сьогодні “рухають вліво” континент, – це “сучасні ліві”,”нові ліві”, що дивляться вперед, а не назад. Ліва альтернатива в Латинській Америці реалізує себе як”лівий дрейф в широкому діапазоні”. Загалом латиноамериканські політологи поділяють їх на три категорії: “ліві фундаменталісти” – вони асоціюють глобалізацію з імперіалізмом, та висувають гасла “фронтального зіткнення”; “ліві популісти” – для них важливі клієнтелістські відносини з електоратом і керівна роль верховної влади – як приклад такими режимами були “радикально-націоналістичний популізм” У. Чавеса, Е.Моралеса в Болівії та раніше Е. Гутьєреса в Еквадорі, до цієї групи доцільно додати переможця президентських виборів 2006р. в Перу – О.Умалу, який заснував лівопопулістський рух, що бореться за сильну державу і націоналізацію; ”ліві реформатори” або ”помірні ліві” – вони приймають виклики глобалізації і вважають, що боротьба проти “виключності” не повинна означати “фронтального розриву” з правими консерваторами, приймають економічний неолібералізм, хоча і визнають його обмеженість в соціальній сфері, і, не виходячи за дані рамки, роблять кроки на шляху викорінення бідності та соціальної нерівності. Прикладами цього різновиду лівих є уряди в Бразилії – Л.Сілви, в Аргентині – Н. Кіршнера, в Уругваї – Т. Васкеса, в Чилі – Р. Лагоса і М. Бачелета. Вважають, що ”ліві реформатори” це – “націоналістичний популізм лівого спрямування”, який проводить політику “економічного націоналізму”. Кількість і синхронність “лівих поворотів” дають змогу стверджувати про певні тенденції, природу (і політичну долю) яких потрібно далі досліджувати. Складність інтерпретації достовірного змісту і перспектив “лівої хвилі” пов’язана з відмінностями між самими лівоорієнтованими режимами і конкретними ситуаціями в окремо взятих країнах. Так, чилійська влада істотно відрізняється від венесуельського режиму, а уругвайська – від влади Нікарагуа. Різним є й становище в Аргентині і Болівії. У першому випадку очевидним є соціально-економічний прогрес і підтримка політичної стабільності, у другому – спостерігається небезпечне загострення ситуації, відбувається фрагментація сил, які від самого початку підтримували ліворадикальний проект. Всі режими “лівої хвилі” мають різний запас міцності. Зрештою успіх залежить від того, чи зуміють “нові ліві” на практиці довести, що в руслі лівонаціональної моделі можливе забезпечення органічного поєднання економічного зростання та соціального прогресу. У цьому полягає головний історичний виклик Латинської Америки, який дає глобальну, всезагальну значимість і закладає основи нової самостійної Латинської Америки.