Запорізький національний університет,
Україна
Природно-заповідний фонд України як обєкт
еколого-правового регулювання
Одним
з ефективних заходів охорони довкілля є заповідання. Більш як 100 років минуло
з часу започаткування активної форми збереження й відтворення незайманих
ландшафтів в Україні.
У науковій літературі
питання заповідної справи, її структури та принципів організації знайшли
відображенні в роботах В. Шевчука, М. Голубця, Ф. Гамора, М. Стеценка, В.
Комендара, В. Парпана, В. Покиньчереди, В. Гетьмана, у підсумкових
документах багатьох міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних
конференцій. У них розглядаються окремі управлінські питання заповідної справи,
вивчається негативний досвід управлінських рішень щодо структури
природно-заповідного фонду, внутрішня організація роботи адміністрації заповідних
установ, проведення екоосвітніх заходів тощо. Однак питання структури
державного управління природно-заповідним фондом України, розмежування функцій
владної вертикалі та специфіка горизонтальних управлінських зв’язків,
порівняльне зіставлення з кращим зарубіжним досвідом ще не знайшли повного
відображення. [1]
З розбудовою незалежної
України активізується увага до заповідної справи з боку законодавців, про що
свідчать відповідні документи - Закон України «Про природно-заповідний фонд
України», укази Президента України «Про резервування з метою наступного
заповідання природних територій», «Про заходи щодо подальшого розвитку
природно-заповідного фонду», «Про невідкладні заходи щодо забезпечення
додержання законодавства в межах територій та об'єктів природно-заповідного
фонду України», а також «Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні».
Але, на жаль,
природоохоронне законодавство недосконале, через що багато природних
заповідників, не кажучи вже про інші об’єкти природно-заповідного фонду,
існують лише на папері.
Окрему увагу варто
приділити генезису правового регулювання заповідної справи. Перші паростки
заповідання - природні заповідники - (резервати), досягнувши максимального
розквіту в 1951 p. (функціонувало 12 заповідників загальною площею 54 383, 4
га), в подальшому стали жертвою політичного вандалізму та екологічного
нігілізму - надовго втратили (Асканія-Нова), а окремі і назавжди (Прохорівський
заповідник, Український парк природи та ін.) свій природоохоронний статус.
[2,12]
За роки незалежності
площа природно-заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі. До його складу входять більш як 7600 територій та
об’єктів загальною площею 3,2 млн га, що становить 5,4% загальної площі країни,
та 402,5 тис. га у межах акваторії чорного моря. Серед зазначених територій 19
природних заповідників та 4 біосферних заповідники, 35 національних природних
парків, 45 регіональних ландшафтних парків, 793 заповідних урочища, 3078
пам’яток природи, 2779 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів, дендрологічних
парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Незважаючи на те, що
території природно-заповідного фонду мають тенденцію до збільшення, їх частка в
Україні є недостатньою і продовжує залишатись меншою, ніж у більшості країн
Європи, де площі, зайняті природно-заповідними територіями становлять у
середньому 15% території.
Відповідно до Закону
України «Про природно-заповідний фонд України» природно-заповідний фонд
становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких
мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу
цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів,
генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного
балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного
середовища. Цей же Закон виділяє таке поняття, як землі природно-заповідного
фонду. Відповідно до ст.7, землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші і
водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну,
наукову, естетичну, рекреаційну
та іншу цінність, яким відповідно до
закону надано статус територій та
об'єктів природно-заповідного фонду.
В еколого-правовій науці
існують різні концепції щодо класифікації об’єктів природно-заповідного фонду.
1. Залежно від способу
створення до природно-заповідного фонду України відносять:
а) природні території та об'єкти - природні та біосферні
заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заказники,
пам'ятники природи, заповідні урочища;
б) штучно створені
об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, парки-пам'ятники
садово-паркового мистецтва. [3]
2. Залежно від
екологічної і наукової, історико-культурної
цінності заказники, пам'ятки
природи, ботанічні сади,
дендрологічні парки, зоологічні
парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва
можуть бути:
а) загальнодержавного значення;
б) місцевого значення. [3]
3. Залежно
від походження, інших
особливостей природних
комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками
природи, мети і необхідного режиму охорони:
а) заказники поділяються на ландшафтні,
лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні,
іхтіологічні, гідрологічні,
загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;
б) пам'ятки природи поділяються на
комплексні, ботанічні,
зоологічні, гідрологічні та геологічні. [3]
4. За
соціально-екологічним значенням:
а) природні території та
об’єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні
парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні
урочища;
б) освітньо-виховні -
природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки,
регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища. [4]
5. Залежно від наявності статусу юридичної
особи:
а) території та об’єкти
природно-заповідного фонду, які мають статус юридичної особи - природні
заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні
ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки
загальнодержавного значення.
б) території та об’єкти
природно-заповідного фонду, які можуть мати або не мати статусу юридичної особи
- ботанічні сади, зоологічні парки місцевого значення та парки - пам'ятки
садово-паркового мистецтва;
в) території та об’єкти
природно-заповідного фонду, які не мають статусу юридичної особи - заповідні
урочища, заказники та пам'ятки природи.
Території природних
заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним
паркам, є власністю народу України. Регіональні ландшафтні парки, заказники,
пам'ятники природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні,
зоологічні парки та парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва можуть
перебувати як у власності народу, так і в інших формах власності, передбачених
законодавством України.
Території
та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися в
природоохоронних, науково-дослідних, освітньо-виховних, оздоровчих та інших
рекреаційних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Кожна
із зазначених територій має свої певні особливості, обумовлені їх природними
властивостями, що впливають на мету й порядок їх використання і охорони. У той
же час усі зазначені території та об'єкти у своїй сукупності становлять
природно-заповідний фонд України, правовий режим якого ґрунтується на єдиних
правових принципах та засадах щодо використання, збереження, охорони та
розвитку біологічного та ландшафтного різноманіття. Відповідно до ст. 8 Закону
України "Про природно-заповідний фонд України" збереження територій та об'єктів
природно-заповідного фонду забезпечується такими заходами:
-
встановленням заповідного режиму;
-
організацією систематичних спостережень за станом заповідних природних
комплексів;
-
проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх
збереження та ефективного використання;
-
додержанням вимог щодо охорони зазначених територій під час здійснення
господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної та
проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування,
проведення екологічних експертиз;
-
встановленням підвищеної відповідальності у разі порушення діючого режиму
використання та охорони природно-заповідного фонду;
-
проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері.
З
огляду на вище сказане, можна дійти висновку, що природні утворення, які
зберігаються в заповідних територіях, мають багато цінностей, тому ми повинні
берегти природу. Разом з тим, необхідним є вдосконалення законодавчої бази, що
має відношення до природно-заповідного фонду.
Література:
1.
Удосконалення державного управління природно-заповідним фондом України /
Ю.І. Павлун. — 2011. — 14 с.
2.
Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у
навколишньому природному середовищі : Спец. вид. до 5-ї Всеєвр. конф. міністрів
навколишнього середовища «Довкілля для Європи». — К., 2003. — 128 с.
3.
Закон
України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року (з
наступними змінами та доповненнями).
4.
Гетьман А.П. Екологічне право України : підручник / А.П. Гетьман, М.В.
Шульга. — Х. : Право, 2005. — 382 с.
5.
Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 року.
6.
Закон
України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 року.