Політологія/1.
Сучасні виборчі технології
Облап
Олена Юріївна
Миколаївська
філія Київського національного університету культури
і мистецтв, студентка І курсу, гр. ДХМс-34М
Науковий
керівник: к.і.н. Шпак Д. О.
(Миколаїв,
Україна)
Парламентські
вибори в незалежній Україні: підведення підсумків
Поняття виборів так само містке, як і
демократія, і може означати як форму здійснення народовладдя, так і спосіб
формування й оновлення органів урядування. Вибори були й залишаються найбільш
поширеним демократичним способом здобуття влади, оновлення її особового складу її органів та інституцій.
Конституцією України закріплено, що
виборча система – форма безпосередньої
або представницької демократії. Отже, вибори – це волевиявлення народу з метою
формування органів державної влади чи місцевого самоврядування шляхом
голосування. Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає
в тому, що волею народу здійснюється формування органів державної влади та
місцевого самоврядування.
Демократія – влада народу. Людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої
демократії.
Вибори – спосіб формування органів
держави і місцевого самоврядування, який здійснюється шляхом голосування [5, с.
376]. Вибори – це народовладдя, яке
закріплене в Конституції України: «Народне волевиявлення здійснюється через
вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (стаття 69).
Конституція України є визначальним політико-правовим актом у створенні
новітнього українського виборчого законодавства [7, с. 16].
Порядок виборів передбачений правовими
нормами, які в сукупності становлять виборче право. Виборче право в об’єктивному
розумінні становить систему правових норм, що регулюють порядок формування
виборних державних органів (виборчу систему), і є одним з важливих інститутів
конституційного права; у суб’єктивному розумінні – право громадянина обирати й бути обраним до державних органів
(виборче право відповідно активне й пасивне), яке є одним з основних
конституційних прав громадян і належить до політичних прав [4, с. 101].
Вибори – не одноактна дія, вони не
обмежуються тільки днем голосування. Це безперервний процес здійснення
політичної волі народу: від визнання за громадянином права голосувати до
оголошення офіційних результатів виборів. Однак вибори, будучи інститутом
демократії, ще не є її гарантією. У Радянському Союзі також проводилися вибори,
але вони не були демократичними. У тоталітарних політичних режимах вибори
завжди виконують функції політичної пропаганди, є демократичним фасадом,
декорацією, що прикриває монополію на владу вузької групи людей чи однієї
людини. Участь громадян у вільних і періодичних виборах уже давно визнана
міжнародним правом як одне з найважливіших прав людини. За допомогою народного
волевиявлення, прояву демократії, формується парламент [1, с. 112].
Практичне становлення нового українського
виборчого законодавства започатковано після схвалення ВР України 24 серпня 1991
року Акту про державну незалежність України. Саме в цей час постала нагальна
потреба у розбудові відкритого демократичного суспільства, забезпеченні прав і
свобод громадян на ґрунті нових політичних та юридичних реалій.
Перші вибори, які відбулися у незалежній
державі Україні – це вибори 1994 року. Відбувалися за пропорційною виборчою
системою. На їх проведення вплинула недосконалість виборчого закону
(Закон України «Про вибори народних депутатів» від 18 листопада 1993 року), що
ухвалювався поспіхом, оскільки народні депутати складали свої повноваження
достроково. Крім того, парламентарі орієнтувалися на досвід виборчої кампанії
1990 року. А нові реалії були іншими. Складні економічні проблеми, важкий
процес становлення політичної системи держави зумовили апатію і розчарування
значної частини виборців у демократичних інститутах. Марно було розраховувати
на активність громадян. Законодавці зберегли вимогу щодо обов’язкової
п’ятдесятивідсоткової явки виборців, наявності двох турів голосування та
необхідності отримання абсолютної більшості (більше ніж половини) голосів для
перемоги у виборах. Така система фактично унеможливлювала формування
конституційного складу Верховної Ради України [3, с. 86].
«Після виборів 1994 року можемо, нарешті,
переконатися в історичній істині, давно засвоєній країнами Заходу: без міцної
влади, без поділу її на законодавчу, виконавчу та судову, тобто без розбудови
повноцінної держави, при порушенні прав людини апелювати немає до кого. Без
верховенства закону гуманістичні пріоритети обертаються на мрії, на постійне
джерело розчарувань і роздратованості громадян, які опиняються в хаотичних
суспільних стосунках, украй небезпечних для людських прав і свобод» – вважає
Володимир Ковтун – керівник теоретичної групи Демократичного об’єднання
«Україна».
Вперше в історії України в березні 1998
року відбулися вибори за змішаною виборчою системою як наслідок побудови
демократичного режиму. Половину народних депутатів (225) було
обрано за партійними списками, решту – в одномандатних виборчих округах.
Важливою ознакою чинного на той час виборчого закону було те, що свою
кандидатуру претендент на посаду народного депутата міг виставляти як в окрузі,
так і у складі виборчого списку партії чи блоку. З 30 суб’єктів
виборчого процесу (21 політична партія і 9 блоків політичних партій) подолали
4-відсотковий бар’єр і потрапили до Верховної Ради України 8 політичних партій.
Згідно зі змінами до Регламенту Верховної Ради України, що були ухвалені
відразу після початку роботи парламенту III скликання, лише блок Соціалістичної
та Селянської партії зміг утворити фракції у законодавчому органі (пізніше ця
норма була скасована рішенням Конституційного суду України). Станом на
1.06.1998 серед 438 депутатів було 37 позафракційних [5, с. 101-112].
31 березня 2002 року – нові парламентські вибори. Відбувалися на
основі змішаної виборчої системи. Половина депутатів
обиралася на пропорційній основі, іншу половину було обрано всенародним
голосуванням в одномандатному окрузі, тобто вибори відбувалися на основі
змішаної виборчої системи, але вже відповідно до нового ЗУ «Про вибори народних
депутатів України» від 18 жовтня 2001 року. Прохідний бар’єр для партій
становив 4% [6, с. 102].
26 березня 2006 року відбулися вибори за
пропорційною системою, запровадженою ЗУ «Про вибори народних депутатів» від 25
березня 2004 року. Виборча компанія розпочалася 7 липня 2005 року. Вибори
відбувалися за пропорційною виборчою системою, запровадженою ЗУ «Про вибори
народних депутатів» від 25 березня 2004 року. Він встановив, що вибори до ВРУ
здійснюються за пропорційною системою з обранням депутатів у загальнодержавному
багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати
від політичних партій та виборчих блоків партій. Виборчий бар’єр становив 3 %
голосів виборців.
Політичне протистояння законодавчої та виконавчої влади, з одного
боку, і голови держави, з іншого, призвело до підписання Віктором Ющенком Указу
«Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради». Вибори відбулися 27
травня 2007 року. Більшість депутатів ВРУ не визнали Указу Президента, вважаючи
його неконституційним. Цю кризу вважають найтяжчою після «Помаранчевої
революції». За офіційними даними Центрвиборчкому України на 30 серпня 2007 року
у виборчих перегонах взяли участь 20 політичних партій і блоків. Це найнижчий
показник за останні кілька виборів. Було зареєстровано 4864 кандидати [2,
c. 17].
Вибори до Верховної Ради України, згідно
з чинним законодавством, проходили 28 жовтня 2012 року на основі Закону України
«Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року. Цим
законом встановлено п’ятивідсотковий прохідний бар’єр і змішану
систему: 225 депутатів обираються в загальнодержавному багатомандатному окрузі
за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 – за мажоритарною
системою в одномандатних округах. Участь у виборах беруть тільки політичні
партії; участь блоків, які складаються з партій, не передбачено. Офіційна
виборча кампанія розпочалася 30 липня 2012 року. На цих парламентських виборах
вперше за історію України перемогла партія влади, а не опозиції.
Протягом періоду незалежності відбувалося
становлення виборчих систем в України і цей процес показав, що в Україні
виборчі системи розвивалися поступово і досі розвиток не завершився. Наприклад,
в 1994 році вибори відбувалися за пропорційною системою, проте вже у 1998 році,
на шляху до демократизації, вибори відбувалися за змішаною системою. У 2006 та
в 2007 роках знову спостерігаємо повернення до пропорційної системи. Це
відбулося тому, що, в умовах багатопартійності, хотіли надати більше
можливостей партії, яка формувала списки, а отже прописувала кандидатів і мала
б відповідати за них. Проте цього не відбулося і тому вже у 2012 році
повернулися знов до змішаної виборчої системи.
1. Бакка
Т. В. Громадянська освіта: основи демократії: навчальний посібник / Т. В. Бакка,
В. Ф. Дубровський, О. В. Желіба та ін. – Х. : Основа, 2009. – 207 с.
2. Бебик В. М.
Пропорційні вибори – 2007: уроки на майбутнє / В. М. Бебик // Віче. – 2008. – №
17. – С. 16-17.
3. Богашева Н. В.
Еволюція виборчого законодавства України (1989 – 2006): деякі аспекти / Н. В. Богашева.
– К. : Поліграфічний центр «Фоліант», 2006. – 146 с.
4. Годованець
В. Ф. Конституційне право України: конспект лекцій / В. Ф. Годованець. – К. :
МАУП, 2012. – 216 с.
5. Право вибору:
політичні партії та виборчі блоки: Вибори до Верховної Ради України: [Довідник]
/ Упорядник: В.Томенко та ін. – К. : Геопринт, 2002. – 160 с.
6. Ставнійчук М.
Вибори як ключовий інститут демократичного конституційного ладу сучасної
України / Ставнійчук М. // Право України. – 2013. – № 5. – С. 98-103.
7. Яцунська О. О.
Миколаїв від перебудови до незалежності / О. О. Яцунська. – Миколаїв: ВАРТ,
Шамрай, 2008. – 324 с.