Студентка Бобошко І. Р., доцент Тепла О. М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Категорія суміжності у мові

Розвиток значення слова став одним з основних питань не тільки в межах семантики, а й в межах мовознавства в цілому в XIX – на початку XX століття. Ще у В. фон Гумбольдта можна знайти низку ідей, на які спиралися багато дослідників семантичної деривації. Було розроблено різні класифікації типів семантичних змін, велику увагу приділено їх причинам, основною з яких вважали психологічні чинники.

Суміжність і залученість до однієї ситуації припускають наявність різного роду логічних відношень (понятійних, синтагматичних, просторових, тимчасових, подієвих, причинно-наслідкових та ін.), які можуть виникати між предметами, особами, діями, процесами, явищами, соціальними інститутами та подіями, місцем, часом [1].

У 1862 році побачила світ робота О. О. Потебні «Думка і мова», у якій учений виклав теорію «внутрішньої форми слова», яка визначається і як «найближче етимологічне значення слова». За допомогою внутрішньої форми він намагався пояснити появу нових значень і єдність їх розуміння всіма, хто говорить цією мовою. При цьому внутрішня форма слова може зберігатися протягом століть, створюючи символізм або «поетичність» мовних засобів, а може забуватися, позбавляючи слова образності.

Ще одним ученим, якого цікавили проблеми зміни значення слова, був В. Вундт. Він так само користувався терміном «внутрішня форма слова». В. Вундт визначав внутрішню форму як психологічний процес, що впливає на зовнішню форму говоріння. Основна мета його дослідження змістовного аспекту мови – розкрити загальні закони, причини та умови семантичних змін, які вчений передусім пов'язує з психологічними механізмами асоціації та аперцепції.

Важливим етапом у вивченні семантичної деривації стала праця Г. Пауля «Принципи історії мови», в якій розглянуто загальні закономірності зміни значень і його причини, а також виділено основні типи змін залежно від логічних відношень, наявних між старим і новим значеннями. Сам процес семантичних змін Г. Пауль описував так: «Із кожним новим актом говоріння, слухання і думки до цього змісту додається щось нове. Врешті, внаслідок ослаблення і посилення старих елементів, як і появи нових, в організмі спостерігається зміщення відношень між асоціаціями» [2,с.32].

Питання семантичної деривації також зацікавило відомого російського вченого М. Крушевського, який розробив учення про асоціативні відношення. Він писав, що усяке слово здатне (наслідок особливого психічного закону), і породжувати в нашому розумі інші слова, з якими воно схоже, і породжуватися цими словами.

Дослідник виділяє два типи асоціативних відношень – за схожістю і за суміжністю: «Внаслідок закону асоціації за схожістю слова повинні будувати в нашому розумі системи або гнізда, а згідно із законом асоціації про суміжність ті ж слова повинні об’єднуватися в ряди» [3, с. 54]. При цьому асоціації за суміжністю були визнані найбільш важливим механізмом у формуванні значення слів.

Сьогодні значну увагу приділяють питанням семантичної деривації з погляду різних напрямів мовознавства, передусім у межах когнітивної лінгвістики. І це не випадково, оскільки когнітивний підхід до вивчення лексики передбачає насамперед семантичний аналіз лексичних одиниць.

Крім того, в контексті когнітивного підходу зміна значення слова розглядається як концептуально обґрунтований процес, в якому особливу роль відведено поняттю «концептуальна галузь» (conceptual domain). Американські мовознавці Дж. Лакофф і М. Джонсон описали механізми метафоричного і метонімічного перенесення, які вважають найбільш продуктивними видами семантичної деривації. Якщо з погляду структурної лінгвістики метафора є образним засобом, який пов'язує значення слова, то когнітивна лінгвістика трактує метафору як ментальну операцію. Розглядаючи метафору як бачення одного об'єкта через інший, можна стверджувати, що це один із способів представлення знання в мовній формі. Отже, згідно з їх теорією, метафора є використанням знака однієї концептуальної сфери на позначення складника іншої, притаманна повсякденному мовленню й мисленню людини, а не лише художньому дискурсу, і керується набутим у процесі спільної діяльності етносу досвідом.

Відомо, що метафоричне відображення нового поняття в мові відбувається через асоціації за подібністю, а метонімічні транспозиції реалізуються внаслідок асоціацій за суміжністю. Метонімічне зіставлення предметів відбувається за ознакою суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов’язаних часовими, просторовими, причинно-наслідковими та іншими відношеннями. Метонімія відображає постійні контакти між об’єктами й типізується, створюючи семантичні моделі багатозначних слів.

Мовознавці подають класифікації метонімічних транспозицій, але жодна з них не є повною, оскільки стосується того чи іншого аспекту метонімії. Як свідчать лінгвістичні праці, найчастіше метонімічні транспозиції відбуваються в одному напрямі, проте у багатьох випадках метонімія може відбуватися й у зворотному напрямі, напр.: процес↔результат процесу, процес↔предмет та ін. У когнітивній семантиці метонімія пояснюється рухом знака з одного елемента когнітивної моделі до іншого (Дж. Лакофф).

У європейській традиції першим, хто поставив питання про евристичні можливості метафори, був Аристотель. Розглядаючи цей мовний засіб передусім як атрибут ораторського і поетичного мистецтв, Аристотель аналізує і логічний механізм метафори, що обумовлює її здатність формулювати знання про світ.

Отже, унаслідок метонімічного перенесення одна реалія отримує назву іншої, отже, особливістю вторинної номінації через метонімічне перенесення є те, що метонімічне значення характеризує певний об’єкт через його співвіднесеність із базовим.

Дослідження дає змогу стверджувати, що основні положення ґештальттеорії (ґештальтпсихології) можуть слугувати поясненням варіативності, а саме таких її проявів, як полісемія, синонімія, тропіка, номінація, звукова альтернація тощо.

Література:

1. Большой энциклопедический словарь. Языкознание / Под ред. Н.Д. Арутюновой, В.А. Виноградова, В.Г. Гака; гл. ред. В.Н. Ярцева. – М., 2000.

2. Г. Пауль. Принципы истории язика / Г. Пауль. – М.: Издательство иностранной литературы, 1960. –501 с.

3. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.