Полторацька Ю.І.

студентка,

Навчально-науковий юридичний інститут,

Національний авіаційний університет, м. Київ

Науковий керівник: Юринець Ю. Л., к.ю.н., доцент

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

Неодмінно законність є атрибутом та гарантією існування та розвитку демократичного суспільства. Вона є необхідною передумовою для забезпечення свободи і реалізації прав і свобод в державі, утворення та функціонування громадянського суспільства, а також є обов’язковою для усіх елементів державного механізму.

Необхідно звернути увагу на те, що, незважаючи на досить поширене використання категорії «законність» у назві й тексті законодавчих актів, у навчальній та науковій літературі, сьогодні відсутнє узгоджене її тлумачення, у зв'язку з чим єдине розуміння сутності цього явища так і не знайдено. Більше того, відсутня одностайність учених щодо меж цієї категорії, системи нормативних актів, які її передбачають.

Поняття «законність» в тлумачному словнику визначається як "загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки, що охороняється законами" [4, с 67].

У науковій літературі під законністю здебільшого розуміють "неухильне виконання законів та відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями" [2, с 157].

На думку О.Ф. Скакун, "термін "законність" є похідним від терміна "закон" і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства" [5, с 446].

Зміст законності, в свою чергу, складають такі три елементи: 1) наявність у суспільстві та державі правового законодавства (тобто діючі закони виражають право, правові принципи, правові ідеали вільного демократичного суспільства і правової держави); 2) здійснення, реалізація законів у діях посадових осіб органів держави та влади, місцевого самоврядування і громадських об’єднань – і тих, які за законом повинні забезпечувати громадян та інших осіб наданими їм правами і свободами, і тих, хто за законом повинен захищати права і свободи у випадку їх порушення; 3) ефективний юридичний захист дії законів, якому належать державний контроль і нагляд за дією законів, а також система індивідуального захисту з боку громадян та інших осіб своїх прав і свобод, законних інтересів. Нормативну основу законності становить право [1, c. 6].

Для того, щоб забезпечити режим законності в діяльності публічної адміністрації, держава має створити основу для цього, тобто передбачити систему гарантій забезпечення законності. Як правило, у навчальній літературі такі гарантії поділяються на дві групи, однак називаються по-різному: загальні та спеціальні; об'єктивні умови та спеціальні юридичні засоби; загально-соціальні та юридичні; об'єктивні умови існування суспільства та спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами.

На нашу думку, більш вдалим є розуміння двох груп гарантій законності, запропоноване В. К. Колпаковим та О. В. Кузьменко, відповідно до якого, перша група таких гарантій вважається умовами (передумовами) забезпечення режиму законності (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні тощо); друга - спеціальними засобами забезпечення режиму законності [3, с 332-333].

Особливість забезпечення режиму законності в державному управлінні полягає в тому, що, з одного боку, виконуючи свої функції та завдання, органи виконавчої влади тим самим послідовно забезпечують законність у державі. З іншої – сама діяльність органів виконавчої влади базується на суворому дотриманні Конституції України, законодавчих та підзаконних актів.

Таким чином, можна стверджувати, що зміст законності в державному управлінні полягає у наступному: 1) всі рішення, які приймаються органами виконавчої влади та їх працівниками, повинні відповідати чинному законодавству та підзаконним актам; 2) такі рішення не повинні виходити за межі їхніх повноважень, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до їхньої компетенції; 3) рішення органів виконавчої влади повинні прийматися у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Ануфрієв М. Процесам реформування в органах внутрішніх справ ніщо не може завадити / М. Ануфрієв // Міліція України. – 2001. – № 5. – С. 6

2. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. Общая часть / Д.Н. Бахрах. - М.: Издательство БЕК, 1993. - 724 с.

3. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко. -К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

4. Новий тлумачний словник з української мови. У чотирьох томах. / Уклад. В.Яременко. - Том 2. - К.: "Аконіт", 1998. - 910 с.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос / О.Ф. Скакун. - Харків: Консум, 2001. - 656 с