Кравчук М.І.

студентка Навчально-науковий Юридичний інститут,

Національний авіаційний університет, м. Київ, Україна

Науковий керівник: Юринець Ю. Л., к.ю.н., доцент

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА І ВЕРХОВЕНСТВА ЗАКОНУ

Право – найвища цінність у володінні людини, яка уособлює здатність на власний розсуд створювати для себе матеріальні та нематеріальні блага, використовувати і змінювати їх за нагальної потреби й необхідності узгодити колізійні протиріччя, чи взагалі скасувати, якщо вони не відповідають або повністю йдуть усупереч із загальноприйнятими нормами моралі та уявленнями про людські чесноти. Право закономірно знаходить свій прояв у правилах поведінки – універсальних регуляторах суспільних відносин, що формувалися упродовж тривалого часу від самої появи людських об’єднань у світі. Кожен із нас є неповторною особистістю, яка самостійно визначає для себе принципові орієнтири, має свої погляди на життя, проте не завжди вчиняє правильно. Відкритим залишається питання з приводу того, що цьому більше спряє – незнання, безвідповідальність чи просто віра у безкарність. Очевидна істина лише в тому, що таке «розмаїття світів» породжує несхожості, а вони, в свою чергу – зіткнення різного роду інтересів між окремими групами. Звичайно, прогресивний розвиток цивілізації стимулював ускладнення стосунків усіх прошарків населення і, водночас, збільшував коло проблем, з якими їм доводилося стикатися. Контролю в особі авторитетного старійшини, веління якого було безсумнівним і таким, що підкоряло собі членів одного племені й роду, ставало недостатньо, адже сусідським громадам у первісному суспільстві міг бути зовсім невідомим поважний статус ватажка та, зрештою, не факт, що вони б із ним погодилися. Так виникав імперативний примус, який охоплював ширшу теритторію впливу. Нормативні стандарти, закладені правом, мали набути конкретизованого зовнішнього виразу – тобто, перевторитися на писані закони, укази чи розпорядження і стати надбанням загалу, аби всі бажаючі змогли ознайомитися з фіксованими положеннями й вирішувати, який шлях обрати далі.

Співвідношення фундаментальних категорій правової теорії становило інтерес для багатьох філософів і правознавців, починаючи з часів Античної Греції – осередку зародження правової думки. Однак, під впливом поширення течій юридичного позитивізму, тема не втратила своєї актуальності і у сучасній науці та практиці [1, с. 6]. Категорії права та закону нерозривно пов’язані один з одним, а тому дослідження потребує їх правильної систематизації та обґрунтованого зіставлення. Верховенство права – це правові та політичні принципи, що забезпечують підзвітність усіх осіб та інститутів, зокрема, й держави [2]. Втілити такий порядок здатна тільки правова держава, бо в сукупності із нею ця система складає гуманістичні ідеали розвитку суспільства [3, c. 191]. Основа створення і функціонування правової держави вбачається в існуванні громадянського суспільства – спільності вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина [4, c. 80]. Тоді організація державної влади можлива за неухильного дотримання принципу законності – відповідності підзаконних нормативних актів та актів правозастосування приписам найвищої юридичної сили. Так, пріоритетну роль серед джерел права відводять Конституції України, внаслідок чого інші нормативно-правові акти мають прийматися на її основі та відповідати їй [5, с. 39]. Аналогічне превалювання властиве й законам, чим і забезпечується принцип законності у правовій державі. Ст. 8 Конституції України закріплює верховенство права як принцип поряд із утвердженням вищої юридичної сили норм Конституції України [3, с. 192], а правову державу (разом з демократичною і соціальною) – як взірець держави, до якої має прагнути народ України.

Важливим є положення й про те, що норми Основного Закону є нормами прямої дії. Завядки цьому можливе звернення до суду для захистуконституційних прав та свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі Конституції, і воно належним чином гарантується, навіть якщо відсутні інші нормативно-правові акти. Натомість, під поняттям «верховенства закону» розуміють примат нормативного акту, який приймається вищим законодавчим органом держави, над іншими підзаконними актами. У власному розумінні свого поняття, принцип верховенства закону відіграє визначальну та провідну його роль у правовій системі, зокрема, в системі джерел права. Ним виключно передбачається співвідношення закону та інших нормативно-правових актів [5, с. 39].

Центральне місце у співставленні юридичних категорій займає позитивістське й природно-правове мислення щодо походження права як явища. Позитивісти вважають, що право може створюватися лише державою [1, с. 7], в той час, як прихильники природно-правової школи переконані, що всі норми права базуються на певних об’єктивних засадах й не залежать від волі людини, суспільства та установлень держави. На думку Корнієнка В.В., право співвідноситься із законом у широкому розумінні як первинна та похідна частини одного цілого (природне право стоїть вище за позитивне, тому його ще називають «надпозитивним»), а у вузькому – на рівні філософських категорій «змісту» і «форми». Змістом закону може бути як позитивне, так і природне право, але більшою мірою законодавча система представляє собою позитивну форму. Природне право втілене, в основному, в Конституції та інших актах, які регулюють найбільш важливі відносини у суспільстві. Не дивлячись на меншу «правову матерію» природного права, воно є первинним, а позитивне будується на його основі [1, с. 7]. Нерідко принцип верховенства права називають принципом верховенства закону. Це виправдано лише в тому разі, коли поняття «закон» вживається в широкому (образному) розумінні слова як будь-який нормативно-правовий акт – тобто, в нього вкладається той самий зміст, що і в поняття «право». Якщо ж термін «закон» сприймати у буквальному сенсі як акт, що приймається парламентом, то тоді таке тлумачення принципу верховенства права є обмеженим та спрощеним [5, с. 39].

Таким чином, право має матеріальне вираження у письмових конструкціях. Зміст зв’язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об’єктивно виникає в суспільстві. Коли говорять про відповідність закону праву, під останнім розуміється, передусім, так зване «природне право» – мораль, свобода, справедливість, рівність. Саме воно як ідеал і служить критерієм для оцінки діючого позитивного права та закону [3, с. 246-247]. Порівнюючи дані категорії, не варто протиставляти чи ототожнювати їх, у зв’язку з тим, що вони існують на різних рівнях правової реальності, хоча й формувалися на спільному історичному ґрунті.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Корнієнко В. В. Співвідношення права і закону у правотворчій та правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.01 "Теорія та історія держави і права" / Корнієнко Володимир Валерійович – Харків, 2009. – 19 с.

2. Верховенство права на порядку денному. [Електронний ресурс] // "Операції ООН з підтримання миру". – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://www.un.org/ru/peacekeeping/issues/ruleoflaw/.

3. Скакун О. Ф. Теорія права і держави. Підручник. / О.Ф. Скакун. – Київ: Алерта, 2014. – 524 с. – (допов. і перероб.). – ("Правова єдність"; кн. 4).

4. Копєйчиков В. В. Правознавство. Підручник / В. В. Копєйчиков, А. М. Колодій. – Київ: Юрінком-Інтер, 2006. – 748 с. – (ЗАТ «Київська книжкова фабрика»).

5. Авер'янов В. Б. Коментар до Конституції України / В.Б. Авер'янов. – Київ, 1998. – 412 с. – (Інститут законодавства Верховної Ради України).