Студент Лисий Владислав Олександрович,

к.філол. н., доц. Сидорук Галина Іванівна,

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Способи перекладу власних назв (на матеріалі географічних назв)

Для того щоб правильно писати іноземні власні назви українською мовою, необхідне знання відповідних принципів та правил. З розвитком суспільства міняються правила, норми, інструкції тощо. Слід знати, що робити в ситуації, в якій існуючі правила не слід застосувати (ймовірність таких випадків доволі істотна). Важливим в цьому відношенні є засвоєння основ транскрипції, розуміння природи та походження назви і володіння різноманітними способами перекладу іншомовних назв, які запозичуються українською мовою.

Власні імена та назви завжди відігравали значну роль у житті кожної людини. Адже з імені починається знайомство між людьми, власні назви допомагають у спілкуванні, стосунках та взаєморозумінні людей.

Транслітерація, один із найбільш популярних методів перекладу власних назв, що використовується найчастіше. Це формальне побуквене відтворення лексичної одиниці за допомогою алфавіту мови, на яку перекладають; буквена імітація форми слова. Транслітерація відрізняється від практичної транскрипції своєю простотою та можливістю введення додаткових знаків.

Вона часто використовується при складенні бібліографічних вказівників чи організації каталогів, наприклад, коли треба зібрати в одному каталозі опис всіх творів автора іноземною мовою. Як спосіб включення іноземного слова в український текст транслітерація використовується не так часто, оскільки при транслітерації спотворюється звуковий образ іноземного імені чи назви.

Про транслітерацію говорять тоді, коли мови використовують різні графічні системи (англійська, українська, грецька), але літери можна так чи інакше співставити, і відповідно до цих співвідношень відбувається міжмовна передача власних назв. Оскільки латиниця, кирилиця та грецький алфавіт мають спільну основу, то більшість літер цих алфавітів можна поставити у відповідності один з одним з урахуванням тих звуків, які вони позначають.

Транслітерація має як переваги, так і недоліки. Переваги, звичайно ж, очевидні – письмовий варіант назви не деформується, його носій має універсальну та незалежну від мови ідентифікацію. Інколи складно відновити першу форму іноземного імені чи прізвища, дану їм в українській транскрипції, тобто з орієнтацією на звучання, а не написання (Юнг - Young чи Jung? Лі - Leigh, Lee чи Lie?).

Нині транслітерація в повноцінному вигляді в українській мові практично не використовується. Це пов’язано з тим, що в англійській, французькій, німецькій та інших мовах багато літер латинського алфавіту або змінили своє звукове значення, або сприймаються нестандартно в певних словах. Тому їхня транслітерація, якщо її проводити не послідовно, буде створювати варіанти назв, які мало або зовсім не схожі на оригінальні.

Допустимою і цілком реальною вважається практика прямого перенесення назви, тобто написання її латинськими літерами. Пряме перенесення практикувалося не часто, але інколи й воно дозволялося в спеціальних наукових текстах, в тому числі медичних. З кінця 80-х, початку 90-х практика прямого перенесення стала поширюватися більш стрімко і на глобальному рівні.

При запозиченні власних назв їхня передача може орієнтуватися і на письмову форму. Можливе просте перенесення графічної форми імені без змін з оригінального тексту в текст перекладу. Таке перенесення частіше за все практикується, коли мови користуються спільною графічною основою писемності. Такої практики дотримуються в більшості країн, які користуються латинською графікою. В західноєвропейських мовах власні назви, запозичені з одної мови в іншу, зазвичай, не змінюють орфографію: так зручніше читачам, які завдяки цьому підходу можуть легко орієнтуватися в будь-яких писемних джерелах

Наприклад, при використанні в англомовному тексті імені тієї мови, писемність якої заснована на латиниці, власна назва не змінюється. При цьому краще відтворювати ті літери, які відсутні в англійському алфавіті. Недолік практики прямого перенесення полягає в тому, що носії іншої мови іноді не можуть визначити за написанням, як вимовляється іншомовна власна назва. В процесі переносу імені в незмінній формі, носії мови-реципієнта нерідко нав’язують імені вимову, яка відповідає правилам читання їхньою рідною мовою. Наприклад, французи вимовляють ім’я Моцарта (Mozart) так, неначе це ім’я французького походження, - [mozar]. В англійській мові широко розповсюджене прочитання німецького імені Munchhausen (Мюнхгаузен) як [mn’to:zn].

При перекладі назв та імен нерідко застосовують метод транскрипції. Загалом, більшість назва та імен передаються з допомогою графіки, тобто способом транскрипції. Хоч власна назва має ідентифікувати предмет в будь-якій ситуації і в будь-якому мовному колективі, вона в більшості випадків має національно-мовну прив’язку. В кожному мовному колективі існує особа іншої національності. При передачі іншою мовою виникає питання: в якій мірі ці імена зберегли своєрідність тої мови, з якої прийшли. Англійський лікар та лексикограф Peter Mark Roget, все своє життя провів в Англії, але успадкував від батьків-французів прізвище, яке вимовляється як Роже. Англійці також вимовляють це прізвище на французький лад, але з характерними їхній вимові особливостями: [roujei]. Якби ми так вирішили відновити фонетичний образ цього прізвища так, як воно вимовляється в англомовних країнах, то потрібно було б писати Роужей. Оскільки навіть в англомовному середовищі це прізвище сприймається як французьке, то українською мовою це прізвище слід передавати за правилами практичної транскрипції з французької мови, тобто Роже. Власна назва – це завжди реалія. В мові вона називає насправді існуючий об’єкт чи вигаданий об’єкт думки, особу чи місце, свого роду єдині та неповторні. В кожному такому імені зазвичай є інформація про локальну і національну приналежність.

Транскрибовані назви поруч з іншими реаліями є тими елементами перекладу, які зберігають певну національну своєрідність у своїй словесній звуковій формі. Іспанське слово, навіть якщо його записати кирилицею, залишається іспанським словом і не втрачає свого національного колориту. Іспанські імена Nicolas, Andres чи Ana, зовсім схожі на Миколу, Андрія та Ганну, але не стають українізованими при перекладі, а залишаються у формі Ніколас, Андрес і Ана. При перекладі з української необхідно особливо уважно ставитися до імен іноземного походження, транскрибованих українською. В цьому випадку слід намагатися відновити орфографію імені тією мовою, яка є мовою його походження.

Проблема національної мовної приналежності також пов’язана з античною і біблійною етимологією імен. Носії сучасних імен можуть асоціативно порівнюватись зі своїми тезками в історії та міфології. Виникає дилема: чи орієнтуватися на сучасну форму даного імені у вихідній мові (Ілайджа, Рут, Хейгар) чи на його історичний та міфологічний прототип в тому виді, в якому його було зафіксовано мовою перекладу (Ілія, Руф, Агар). Дуже відповідально слід ставитися до англійських текстів, в яких присутні європейські власні назви неанглійського походження. В цьому випадку при передачі імен не діють правила англо-української транскрипції. В цьому випадку слід враховувати правила практичної транскрипції з мови оригіналу. Отже, при перекладі англійського тексту виникає проблема правильної передачі власних назв українською мовою. В процесі дослідження нами було вивчено різноманітні методи перекладу англійських власних назв. Також було встановлено деякі вихідні положення, якими міг би керуватися перекладач при письмовому перекладі авторських власних назв в англійському тексті.

Необхідно підкреслити, що не всі перекладачі були послідовними при виборі способу перекладу, орієнтуючись в більшості на власні погляди, а не на перевірені способи. Наприклад, в перекладі «Володаря Перстнів» перекладач Муравйов–Кистяковський додав від себе те, що не відповідало оригіналу, оскільки він вважав, що необхідно надати сенсу абсолютно кожній власній назві, не зважаючи на те, наскільки вона є суттєвим елементом для розуміння тексту. В результаті така власна назва витісняла з тексту красу ельфійських імен та назв, їхні національні особливості. Порівнюючи різні переклади, ми помітили використання різноманітних способів перекладу, деякі з яких нам здалися дещо не обґрунтованими.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в процесі перекладу будь-якого тексту чи твору слід дослухатися до думки та порад самого автора. Також слід пам’ятати, що не можна сліпо йти за всіма порадами, оскільки необхідно зважати на норми української мови, як граматичні так і фонетичні. Не слід нехтувати таким важливим фактором як милозвучність. Адже застосовуючи перекладацьку транскрипцію можна отримати текст, який доволі важко прочитати швидко і без помилок. Подібних моментів перекладачу варто уникати і приймати правильні, іноді дещо суб’єктивні рішення, які суперечать встановленим правилам, але завдяки чому результат перекладу звучить природно і не викликає жодних труднощів під час відтворення вголос.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Казакова Т.А. Практические основы перевода. EnglishóRussia.-Серия: Изучаем иностранные языки. – СПб.:"Издательство Союз", - 2000, - 320с.

2. Комиссаров В.Н. Лингвистика перевода – М.: Международные отношения – 1980 – 167с.

3. Латышев Л.К. Курс перевода: Эквивалентность перевода и способы ее достижения. – М.: Международные отношения, 1981 – 248с.

4. Латышев Л.К. Перевод: проблемы теории, практики и методики преподавания: Книга для учителя школ с углубленным изучением немецкого языка. – М.: Просвещение – 1988. – 159с.