Психология и
социология / 12. Социальная психология
К.пс.н. Буркало Н.І.
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна
Соціально-психологічні та
етнокультурні особливості спілкування
Спілкування відіграє важливу
роль у житті людини. Кожна людина має потребу у спілкуванні, налагодженні
соціальних контактів. Постає вона як необхідність у нових враженнях, почуттях,
знаннях, у бажанні поділитися з кимось своїми переживаннями й думками,
обмінятися певною інформацією, налагодити стосунки. Спілкування є невід'ємним
аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної
істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами, а також необхідною умовою
існування суспільства. У процесі
спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія
індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування
спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності.
Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну
основу соціального життя суспільства. Осмислення проблеми спілкування людей, які
належать до різних культур і розмовляють різними мовами, є необхідним в процесі
міжкультурних контактів та налагодженні гармонійних відносин в міжкультурній
комунікації [6; 8].
Спілкування є універсальною реальністю людського буття, яка
породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій
реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і
психологічні особливості окремої людини.
Враховуючи багатогранність природи спілкування важливо
розібратися в його структурі, в якій виділють три взаємопов’язані сторони, а
саме: комунікативну, інтерактивну та перцептивну [5].
Комунікативна сторона характеризується тим, що між партнерами спілкування відбувається
обмін інформацією. Людська комунікація
має свою специфіку, тому о в умовах спілкування інформація не лише передається,
але й формується,
уточнюється та розвивається. Обмін інформацією між двома особистостями
має суб'єкт-суб'єктний характер: посилаючи інформацію, ми орієнтуємось на
іншого суб'єкта, враховуємо його цілі, мотиви, установки, одержуємо нову
інформацію, тобто прагнемо виразити загальний смисл, а це можливо лише за умови, що
інформація не просто прийнята, а й зрозуміла та осмислена. Тому в кожному
комунікативному процесі реально представлені діяльність спілкування і пізнання. Взаєморозуміння можливе лише за
умови наявності єдиної системи значень для всіх членів групи. При цьому мають
на увазі не лише розуміння значення слів, а й розуміння значення ситуації [1].
Інтерактивна
сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто
обмін не тільки знаннями, думками, ідеями, а й діями, зокрема при побудові
спільної стратегії взаємодії. Спілкування як
міжособистісна взаємодія є
сукупністю зв'язків між людьми і взаємовпливів, які виникають і закріплюються в
процесі їхньої спільної життєдіяльності. Регулятором цих зв'язків є суспільні
соціальні норми. Порушення
цих норм приводить в дію механізми соціального контролю. Очікуваний
від людини спосіб поведінки залежно від її статусу чи позиції в суспільстві
називають роллю.
Кожна людина виконує набір різних ролей. Взаємодія людей регулюється
рольовими очікуваннями [1; 5].
Перцептивна сторона спілкування означає
процес сприймання і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і
встановлення на цій основі взаєморозуміння. Перцептивний компонент спілкування – це сприймання, розуміння і оцінення людини
людиною. Сприйняття іншої людини означає сприймання її зовнішніх ознак,
співвіднесення їх з її особистісними характеристиками та інтерпретація на цій
основі її вчинків. Процес переходу міжособистісного сприймання в розуміння і в оціненні іншої людини
є особистісним психологічним завданням. У процесі розуміння людини виокремлюють
два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов
іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти
цілі, мотиви, настанови іншої людини, як свої власні [1; 9].
Як ми бачимо, виникнення і успішний
розвиток міжособистісного спілкування можливе лише в тому випадку, якщо між
його учасниками існує взаєморозуміння. Те, якою мірою люди відображають почуття
і риси один одного, сприймають і розуміють інших, а через них – і самих себе,
здебільшого визначає і сам процес спілкування, і стосунки, які створюються між
партнерами, і способи взаємодії. Процес розуміння і пізнання людиною іншого в
ході спілкування є обов'язковою складовою спілкування.
Спілкування людини підтримується певними
засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і
жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому об'єднуються,
співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об'єктивний. Такими засобами,
які людина використовує в своєму спілкуванні, є вербальні (словесні) і
невербальні (міміка, пантоміміка, виражальні рухи тіла) засоби комунікації [9].
Вербальна
комунікація використовує як знакову систему мову найбільш універсальний засіб
людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і
взаєморозуміння в процесі спільної діяльності. Мова як засіб спілкування виникла і сформувалася історично, в ході
розвитку людського суспільства, з його потреб. Природа
мови є знаковою. Кожне слово – це знак, що має певну співвіднесеність з
предметами зовнішнього світу. За кожним словом як знаком історично закріпилося
певне значення, зрозуміле для спільності, яка користується цією мовою.
Вербальна комунікація за
допомогою слова – головна і найбільш досконала форма людського спілкування. Рівень
володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають
можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості [2].
Мова виступає однією із
основних ознак етносу. Динаміка етномовних процесів віддзеркалює особливості
етногенезу. Мова є сховищем знань, здобутих упродовж історії розвитку етносу, надбань
культури та виступає засобом передачі соціального досвіду від покоління до
покоління. Мова є не лише засобом спілкування, а й природним джерелом
інформації про світ і передусім про власний народ.
Ідею про існування
взаємозв'язку між мовою та етносом вперше було висловлено у XIX ст. В.
Гумбольдтом. Ця ідея полягає у нерозривності мови і людського способу життя,
мови та світогляду. Головним надбанням лінгвістичної концепції В. Гумбольдта є
розуміння діалектичного співвідношення між соціальним та індивідуальним у
мовленнєвій діяльності. В основу його вчення про мову було покладено поняття «мовної форми», що
означає особливий для певної мови спосіб об'єднання звукового матеріалу та
психологічного змісту, а точніше – спосіб пристосування звуків для вираження
психологічного змісту [8].
Ф. Боас у своїх наукових працях
порушував
питання про «глибоке вивичення психології народів світу» засобами
лінгвістичного аналізу. Дослідник зазначав, що мови різняться не тільки за
характером складників їх фонетичних елементів та звуковими групами, а й за групами ідей, тобто особливості мови
відображаються в поглядах і звичаях народів. Ці ідеї були розвинуті в працях Е. Сепіра та Б. Ворфа.
Е.
Сепір вважав модель соціальної поведінки залежною від специфіки відображення і
позначення в знаках мови. На думку, Б. Ворфа світ постає перед нами як
калейдоскопічний потік вражень, який має організувати наша свідомість, а це означає
переважно мовна система, що зберігається в нашій свідомості [4; 7].
Г. Штейнталь розглянув мову як
складову психіки. Існування племінних, національних мов він пояснив за допомогою
єдності фізичної організації, тобто завдяки
єдності походження і єдності середовища. А вплив тілесних чинників на душу призводить до появи схожих в усіх індивідів
властивостей і схильностей, у результаті чого всі вони характеризуються
однаковим народним духом. Тому, всі загальні риси в мові та у психіці в цілому
в представників однієї нації зумовлено спадковістю [8].
Мова
є засобом матеріалізації різноманітних картин світу, які створює свідомість. Основою
мовної картина світу є відображені в категоріях і формах мови уявлення певної
національної спільноти про дійсність. Кожна мовна картина світу неповторна і певним
чином впливає на мислення носіїв конкретної мови і культури. Існування мовної
картини світу зумовлене гносеологічним чинником – процесом пізнання, яке є
невід’ємною частиною сутності людини [4].
Кожна
мова має свій національний дух і відображає національну діяльність, буття, вона
твориться в процесі спілкування і життєдіяльності. Мова є віддзеркаленням світогляду народу та його
вдачі, становлення яких відбувається у повсякденних умовах. Уся специфіка
народного буття виявляється в мові народу. Мова є шляхом усвідомлення моральних
й естетичних ідеалів. Вона фіксує історичні етапи розвитку етносу та особливості
особистого буття індивідів [8].
Слід зазначити, що культура
впливає на вербальні форми і стилі спілкування: особистісний
– ситуативний, інструментальний – афективний, прямий – непрямий. Так, особистісний вербальний стиль передбачає в центрі спілкування
індивіда, який користується мовними засобами для посилення «Я-ідентичності» і
віддзеркалює соціальну рівність рольових позицій. Ситуативний стиль вербального
спілкування, навпаки, використовує мову, в якій віддзеркалюється ієрархічний
соціальний порядок і асиметричні рольові позиції. Інструментальний стиль
орієнтується на того, хто говорить, і на мету комунікації, афективний – на
слухачів у процесі комунікації.
Всі ці стилі вкорінені у глибинні морально-філософські
основи взаємодії людини зі світом. Іншими словами, стиль спілкування
віддзеркалює домінуючі цінності культури. Скажімо, колективістським культурам
притаманний непрямий стиль спілкування, який допомагає співрозмовникові
приховувати бажання, потреби, мету в ситуації спілкування. В індивідуалістичних
культурах переважає прямий стиль, який відображає істинні наміри співрозмовника
[3].
Невербальна комунікація доповнює, підсилює мовленнєве
висловлювання, допомагає розкрити змістовий бік інформації. Невербальне
спілкування цінне тим, що воно проявляється, зазвичай, несвідомо й
самодостатньо. Тому, хоча люди зважують свої слова, справжні
почуття можна прочитати через міміку, жести, інтонацію і тембр голосу. Кожен з
цих невербальних елементів спілкування може допомогти нам переконатися в
правильності сказаного або ж навпаки, поставити сказане під сумнів.
Невербальні знаки в різних народів мають різне
значення. Наприклад, хитання головою з боку на бік для українця означає «ні», а для болгарина –
«так». Зазвичай у спілкуванні люди досягають точного розуміння невербальних
знаків, коли пов'язують його з конкретною ситуацією, а також із соціальним
станом і культурним рівнем конкретного співрозмовника [1].
Невербальна комунікація включає різні знакові системи:
оптико- кінетичну, паралінгвістичну, екстралінгвістичну, просторово-часову, візуальний
контакт, які мають свої особливості [6; 9].
Оптико-кінетична
система знаків використовує жести, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему
можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла: рук – жестикуляція, обличчя – міміка, пози – пантоміміка. Ця загальна моторика
відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи
знаків до ситуації комунікації надає спілкуванню певних нюансів, що
сприймаються неоднозначно за умов використання одних і тих самих жестів у
різних національних культурах. Різний смисл і значення
надається і тактильній взаємодії. Члени колективістських культур, прагнучи до
вияву почуттів близькості, відчувають більшу потребу в тактильній взаємодії,
ніж представники індивідуалістичних культур, які значно стриманіші у вияві
своїх почуттів [3; 9].
Паралінгвістична система – це система вокалізації мовлення,
що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає
почуття та стани людини. Так, спокійний голос знімає напруженість, а
роздратований – сприймається як ознака агресивності.
Екстралінгвістична знакова
система – це включення у мові пауз, сміху, темп мовлення тощо. Гучність і
темп мовлення південних народів значно відрізняється від повільного і загалом
тихішого та
спокійнішого мовлення представників північних країн. Важливу роль відіграють також паузи
і комунікативне мовчання. У міжкультурній комунікації мовчання, паузи, їх
тривалість, наявність або відсутність є показниками національних комунікативних
стилів. У східних культурах, зокрема в Китаї та Японії, мовці схильні більше
слухати інших, ніж говорити самі, а паузи і мовчання – обов’язкові складники
їхнього спілкування. Загалом американці та більшість європейців відчувають
дискомфорт від мовчання та довгих пауз [4; 9].
У процесі спілкування люди займають різне
просторове розміщення відносно один одного. Наука, яка вивчає норми просторової
і часової організації спілкування називається проксемікою. Переважно, люди почувають себе зручно і
справляють приємне враження на співрозмовника, якщо сидять чи стоять на відстані, яка, на їхню
думку, відповідає дистанції діалогу. Надміру близьке, як і надто віддалене
розміщення негативно впливає на результат спілкування [1; 9]. Культурні, гендерні
та особистісні особливості впливають на відстань між партнерами під час
спілкування. Наприклад, представники індивідуалістичних культур у
випадках порушення їх особистісного простору виказують активну протидію, а
члени колективістських культур – пасивний опір. Звичайно жінки стоять чи
сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психічно врівноважені люди
підходять ближче один до одного, тим часом як тривожні намагаються триматися на
віддалі. Зацікавлені один в одному співрозмовники
скорочують дистанцію спілкування [1;
3].
Візуальний контакт є надзвичайно важливою частиною спілкування.
Погляд на співрозмовника означає не лише зацікавленість, а й зосередженість на
тому, що нам говорять. Під час спілкування з представниками різних культур слід враховувати
етнокультурні особливості зорового контакту. Так,
у західних культурах, прямий погляд є позитивним знаком довіри, поваги та
чесності. У культурі арабського світу довгий погляд під час бесіди – вияв
зацікавленості і поваги до співрозмовника. Людині, яка не витримує довгого
погляду, на думку мусульман, довіряти не
варто. Японці, карибці, латиноамериканці та багато африканських народів
уникають прямого контакту очей, оскільки в їхніх культурах це вважають не
ввічливим [1; 4].
Як ми бачимо, для покращення взаєморозуміння один
одного під час спілкування слід враховувати соціально-психологічні та
етнокультурні особливості, які дають нам можливість глибше зрозуміти внутрішній
світ іншої людини і тим самим краще пізнати себе, що сприятиме налагодженню більш
толерантних та дружніх відносин.
Література:
3.
Кузнєцова Т. В. Психологія культури: (Психол.-філос. аналіз):
Курс лекцій. – К.: МАУП, 2005. – 152 с.
4.
Манакін
В. М. Мова і міжкультурна комунікація: Навч. посіб. –
К.: ВЦ «Академія», 2012. – 288 с.
5.
Москаленко
В. В. Соціальна психологія. Підручник.
Видання 2-ге, виправл. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 688 с.
6.
Орбан-Лембрик Л. Е.
Соціальна психологія:
Навч. посіб. – К., 2005. –
448
с.
7. Подольська Є.А., Лихвар
В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології. Навчальний посібник. – К.: Фірма «Інкос», Центр
навчальної літератури, 2006. – 368 с.
8. Савицька О.
В., Співак Л. М. Етнопсихологія: Нав. посіб. – К., 2011. –
264 с.
9. Філоненко М.М. Психологія
спілкування. Підручник. – К., 2008. – 224 с.