Государственное управление / 3. Взаимодействие разных ветвей власти.

Волотко Е.В.

Класичний приватний університет, Україна

ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ Й ОРГАНІВ ВЛАДИ

Між засобами масової інформації й владою завжди були протиріччя. Вони зачіпали не тільки спроби влади підкорити собі засобу масової інформації, але й інші форми взаємодії. Характер взаємини уряду, інших владних структур із засобами масової інформації варіює від країни до країни. Немаловажне значення має й те, у якому ступені журналісти, репортери, оглядачі, редактори й видавці розділяють ті або інші суспільні цінності, ідеали, партійні орієнтації й установки. Більшість засобів масової інформації в розвинених країнах воліють підкреслювати свою незалежність від держави, державно-політичних інститутів і, насамперед, від урядів.

Через неоднозначність позицій засобів масової інформації взаємини між ними й владними структурами складається або «по конфліктної, або по консенсусної, або по консенсусно-конфликтної моделі». Перевага консенсусной моделі залежить від об'єктивного відбиття засобами масової інформації подій, що відбуваються, у суспільстві. За допомогою засобів масової інформації суспільна думка стає відомим органом державної влади, ураховується ними й у такий спосіб впливає на проведену політику. Конфліктна модель виникає в основному, або через необ'єктивну подачу інформації засобами масової інформації, або через обмежений доступ журналістів в органи державної влади [1].

У науковій літературі описані три моделі взаємодії засобів масової інформації й влади. Стосовно першої моделі, – засоби масової інформації повністю незалежні від держави. При цьому вони хотіли б одержати від влади інформації про кожний її крок, накопичувати, узагальнювати й розподіляти інформацію. Щодо другої моделі, – засоби масової інформації співробітничають із державою в тім ступені, у який держава дотує їх, але при цьому залишає за собою право на критичне відношення до діяльності владних структур. За третьою моделлю, – засоби масової інформації працюють під контролем держави, проводять у життя його політикові [1]. У різних політичних режимах проявляється одна із цих моделей, які мають свої риси й особливості.

Буде помилкове твердження, що владні структури й засоби масової інформації не прагнуть до консенсусу, до діалогу. Це підтверджується тим, що в органах влади, у різних відомствах існують відділи або керування по зв'язках із громадськістю (прес-служби). Було прийнято ряд нормативно-правових документів, завдяки яким здійснювалось правове регулювання діяльності прес-служб, як то: Положення „Про Прес-службу Кабінету Міністрів України” [2], Положення „Про Прес-службу Президента України” [3], Положення „Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади” [4].

Проте, у демократичній державі засоби масової інформації покликані виражати волю не властиво влади, а волю народу, цивільного суспільства. Сьогодні спостерігається фінансова залежність засобів масової інформації від засновників і капіталу. Основна маса засобів масової інформації видає ту інформацію, що погоджується з державними органами або із засновниками.

Крім того, сьогодні відбувається скорочення тиражів на всі місцеві, регіональні й центральні видання. Причина криється не тільки в росту могутності електронних засобів масової інформації, але й у зростаючій конкуренції видавничих корпорацій, поглинанні дрібних видавничих фірм великими фірмами. Для «виживання» засобам масової інформації доводиться шукати нові джерела інформації, а також удосконалювати форми взаємодії із владними структурами. Крім того, необхідний пошук нових форм взаємодії зі своєю аудиторією на тлі електронних конкурентів.

З розвитком ринкових механізмів, преса шукає нові форми свого існування, що нерідко приводить до конфліктів з органами влади. Справа не тільки у висвітленні інформації, але й у залежності засобів масової інформації від установ, видавців. Проблема тут, насамперед, у тім, що засобу масової інформації в життєдіяльності сучасного суспільства є елементом системи «політика - влада - суспільство». Але місце й роль цього елемента різними політиками й журналістами бачаться по-різному. Одні розглядають засоби масової інформації як орган влади, інших - як орган цивільного суспільства. Це викликає різні оцінки діяльності засобів масової інформації, в основі якої лежить реальне протиріччя між двома основними функціями.

З одного боку - вони покликані забезпечити інформаційне обслуговування процесу функціонування владних структур, з іншого боку - їхнім завданням є інформаційне забезпечення процесу реалізації потреб і інтересів соціальних верств і груп цивільного суспільства.

Вважаємо, що форми взаємодії органів влади й засобів масової інформації повинні будується, виходячи, і зі світового досвіду. Закордонні країни дуже довго йшли до моделі незалежності й співробітництва. Сьогодні, у розвинутих країнах існує чітке відділення засобів масової інформації від влади, не допускається підпорядкування засобів масової інформації державі, крім державних засобів масової інформації. Найбільш характерним прикладом конфліктної моделі є приклади Іспанії, Португалії, Греції в період їхнього переходу від диктатури до режиму демократії.

Проте, на сьогодні, існує такий широко розповсюджений спосіб підзвітності в засобах масової інформації, – як інститут «омбудсменів», що виник у Швеції. Омбудсмен - уповноважений по правах людини - людин, у чиї функції входить спостереження за точністю й невпинністю дотримання прав людини, у тому числі й право користування інформацією. Крім цього в обов'язку цієї посадової особи входить і роз'яснення громадськості особливостей інформаційної справи, також повідомлення точок зору читачів до керівництва. У цей час омбудсмени діють у багатьох країн. Конкретний набір обов'язків омбудсмена може сильно відрізнятися. Деякі омбудсмени пишуть пам'ятні записки керівництву, у яких аналізується робота репортерів і редакторів. Інші пишуть критичні розбори, що вивішуються на дошці оголошень у редакції. Треті пишуть критичні стовпчики, які регулярно друкуються в газеті. Майже всі омбудсмени одержують читацькі скарги. Омбудсмен розслідує ці скарги й вживає відповідних заходів. Ці міри укладаються у визнанні газетою помилки і її виправленні. Цей вид відносин був би більше ефективним, якби омбудсмени не були приватними особами, а представляли владні структури. У цих посадових осіб було б більше повноважень при виконанні своїх посадових обов'язків. Фактично вони б виконували роль посередників між урядом і засобами масової інформації, як прес-секретарі. З іншого боку, снивелировалось би їхнє незалежне положення від впливу владних структур [5].

Отже, засоби масової інформації й державні органи влади деякою мірою залежать друг від друга: журналісти мають потребу в органах влади як у джерелі інформації, а владним структурам необхідні журналісти для повідомлення громадськості своїх намірів і рішень.

Література:

1. Бортніков В. Особливості участі громадян в концептуальних моделях демократії / В. Бортніков // Науковий журнал «Політичний менеджмент». – 2007. – № 3. – С. 38-50

2. Положення „Про Прес-службу Кабінету Міністрів України” [Електронний ресурс]: розпорядження КМУ від 13 червня 1996 р., N 400-р Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/400-96-%D1%80

3. Положення „Про Прес-службу Президента України [Електронний ресурс]: розпорядження Президента України від 8 лютого 2005 р., N 48/2005-рп. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/606-2004-%D1%80

4. Положення „Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади” [Електронний ресурс]: розпорядження Президента України від 23.11.1995 № 419/95-рп. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/419/95- %D1%80%D0%BF

5. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. – М.: Юрист, 1995. - 352 с.