Понікаровська Н. А.

Харківська державна академія культури, Україна

Образ чорта в українському фольклорі

Слово фольклор походить від англійських слів folk та lore, і дослівно перекладається як «народне знання», «народна мудрість» [5, с. 201]. У фольклорі, а саме в усній народній традиції, засобами мови збережено уявлення людей про навколишній світ, місце у ньому людини та інших істот. Фольклор виступає хранителем народної традиції, виразником самосвідомості, в ньому збережено міфо-поетичний спосіб осягнення нардом всесвіту.

Серед персонажів українського фольклору, які являють собою широку палітру образів, характерів, окремих рис, страхів, уявлень, ототожнень, помітне місце займає чорт. Дослідник українського фольклору, український письменник С. Плачинда, називає чорта «одним із найрозповсюдженіших негативних персонажів стародавньої української міфології та демонології християнської доби» [3, с. 51], та виводить його походження від Чорнобога, антиподу Білобога і «всього прекрасного на землі». На його думку, із встановленням християнства образ Чорнобога розділився на Пека, хазяїна Пекла, і власне Чорта.

Легенда, що ілюструє народні уявлення про чорта та появу інших надприродних істот у світі людей, по-різному переповідається по всій території України, та у різних варіантах часто зустрічається у працях фольклористів та етнографів, за однією версією «Чорт був уже перед створенням світла, коли панував загальний хаос, і Бог носився понад водами. Тоді побачив його Бог у піні і, довідавшись, що він чорт, узяв його із собою», за іншою: «Чорт сидів у скелі, де Бог відкрив його і взяв до себе за найстаршого ангела». У обох версіях легенди чітко помітне сприйняття чорта, як чогось, що «було завжди». У жодній легенді, що зустрічається на території України, Бог не творить чорта, а лише відкриває йому таємницю, як же йому здобути собі компанію: «Самому чорту нудилося одначе, і тому він забажав мати товариство. Бог порадив йому змочити палець у воді і стріпнути позаду себе. Чорт умочив одначе цілу руку і почав нею тріпати, то набралося стільки чортів, що з них повстало дванадцять хорів». По закінченню легенди чорти, що за різних обставин почали суперечити Богу, були скинуті їм на землю, і куди вони впали, там жити і залишились: хто у воду, той став водяником, хто у хату, той домовиком, хто у ліс – лісовиком тощо [1, с. 90-91]. Легенда, з одного боку, має яскраво визначене міфологічне коріння, а з іншого, зазнає християнського впливу: «Вони летіли до землі повних сорок діб, коли ж Бог сказав «Амінь», де котрий був, там і зостався». Природним чином виникає паралель між цією легендою та Біблійською історією: Бог бере собі чорта «за найстаршого ангела», якого потім за провину скидає з неба; Бог не просто бере собі чорта служити, він «Світ почав творити разом з чортом».

У фольклорі зовнішній вигляд чорта описується дуже по різному: антропоморфний, коли чорт виглядає звичайною людиною, в якій чорта можна пізнати тому, що в нього ратиці замість ніг [4], і зооморфний, коли його зображують вкритим густою шерстю, із маленькими, свинячими очима і свинячим же рилом замість лиця [3, с. 52]. В усній українській традиції, чорт не тільки виглядає по-різному, а й має багато імен, наприклад, дідько, біс, диявол, пек, його часто ототожнюють із такими міфологічними персонажами, як щезник, вій тощо.

В українському фольклорі чорт не постає всесильною істотою, він часто проявляє хитрість, вдається до сторонньої допомоги, його можна обманом затягнути собі на службу, купити тощо. В українській казці «Чорт і баба», жінка змогла посварити подружню пару, що чорт не міг посварити сім років, та обманула його із врожаєм. Наприкінці казки він каже: «Баба, будеш старшувати наді мною до кінця віку», тобто тут образ чорта взагалі використовується для ілюстрації людської підступності.

У деяких казках чорт ототожнюється із домовиком: «Заходить новій хазяїн до хати, і каже: Добрий день тому, хто живе у цьому домі! А голос з кутка відповідає йому: Доброго здоров’я! Ну, як будемо жити – в добрій злагоді? Чи ти не хочеш зі мною дружити? А чорт каже: Я не проти, але при одній умові. Відділи мені в хаті четвертий куток…» [4]. По ходу оповідання чоловік багатіє, а чорт йому допомагає та береже добробут. Ототожнення чорта із водяниками та русалками можна простежити у наступних народних заклинаннях: «Чотрок, чотрок, не ламай кісток! Ти з води, я в воду», або «Чотрок, чотрок, не полічи моїх кісток» [2, с. 67].

Отже, образ чорта простежується через усю історію української народної словесності, від слов’янських космогонічних міфів, до сучасних переказів, казок та народних оповідань. Чорт, як фольклорний персонаж, до української усної традиції потрапив із слов’янської міфології, і за думкою деяких вчених, його прототипом був Чорнобог. Із встановленням християнства образ чорта узагальнив в собі уявлення про різних надприродних істот, в українських казках та оповіданнях він постає у різному вигляді: як прояв потойбічних сил, капосник, помічник, як ілюстрація певної риси характеру людини тощо. Образ чорта трансформувався разом із змінами у народній картині світу, але не змінював свого головного амплуа – антагоніста, спокусника, уособлення «нечистої сили».

Література:

1. Гнатюк В. Нарис української міфології / В. Гнатюк. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. – 263 с.

2. Ефименко П. Сборник малоросійских заклинаній / П. Ефименко, М.: ИЗДАНІЕ Императорскаго Общества Исторіи и Древностей Россійских при Московскомъ Университетѣ, – 1874. – 70 с.

3. Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології / С. Плачинда. – Київ.: «Український письменник». – 1993. – 63 с.

4. Українські народні казки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://proridne.org/ 15.04.2013г.

5. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка в ІV т. Т 3 (Муза - Сят) / Пер. с нем. и доп. О.Н. Трубачева. – 2-е изд., стер. – М.:Прогресс, 1987. – 832 с.