Студентка Асадова Е.С.

Запорізький національний університет, Україна

Правове регулювання смертної кари як легального обмеження права людини на життя

Сьогодні найбільш актуальними стали питання про практику застосування смертної кари. Смертна кара - це вбивство, яке здійснюється державою в межах права його на легітимне насильство. Її можна назвати узаконеним убивством, яке здійснюється за вироком суду.

Розвиток суспільства йде шляхом гуманізації поглядів, нормотворчої бази, а особливо лояльного застосування міри покарання до підсудних.
Незважаючи на це, в ряді цивілізованих країн така міра покарання як смертна кара застосовується і до неповнолітніх осіб. В деяких мусульманських країнах така міра покарання підтримується і на духовно-релігійному рівні. Конституція України проголошує принцип верховенства права [1]. Це означає, що діяльність держави, її органів та посадових осіб має здійснюватись виключно у правових формах. Україна була однією з ініціаторів прийняття Генеральною Асамблеєю ООН в 1989 р. другого факультативного протоколу до міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, направленого на відміну смертної кари. Готовність України йти політичним шляхом реального виконання міжнародно-правових зобов’язань зумовила гостру необхідність приведення національного законодавства, і питання про смертну кару, у відповідність з нормами міжнародного права та міжнародних стандартів. Встановлюючи на своїй території смертну кару, держава не тільки відбирає життя у людини, вона при цьому заперечує честь та гідність, соціальну цінність людської істоти як мети існування держави та суспільства. А це вже порушення внутрішнього (внутрішньо-державного) зобов’язання держави перед своїм народом.

Фундаментальні розробки щодо проблеми смертної кари були закріплені в XIX – XX століттях російськими криміналістами та філософами: А.Ф. Кістяковським, Н.Д. Сєргєєвським, І.С. Джабадарі, Н.П. Загоскіним, Н.С. Таганцевим, С.В. Познишевим, М.Н. Гернетом, І.А. Фойницьким, О.Є. Лейстом, Д.А. Дрилем, Г. Спенсером та ін. Під час розвитку радянської правової науки проблеми покарання, а саме смертна кара, розглядались керівними діячами партії та юридичними кадрами з марксизькою підготовкою (М.Ю. Козловським, Д.І. Курським, Н.В. Криленко, П.І. Стучкою) [2].

Великий внесок щодо дослідження смертної кари також зробили і українські криміналісти та науковці: Бойко В., Іващенко О., Мельничук В. та багато інших. Авторами були використані міжнародно-правові документи щодо збереження прав людини, наукові роботи по загальній теорії і окремим галузям права. Починаючи з 1948 р., міжнародні організації розробили і прийняли низку міжнародно-правових норм, які не тільки обмежують застосування страти шляхом установлення мінімальних стандартних правил, але й передбачають її повне скасування.

Так у грудні 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Загальну декларацію прав людини. Окремих положень про страту вона не містить. Однак, в статтях 3 і 5 вказано, що «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність» та що «ніхто не повинен зазнавати катувань або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує його гідність, поводження і покарання». Тобто, Загальна декларація по суті своїй стала першим в історії міжнародних відносин актом, який проголосив широке коло основних свобод і прав людини, в тому числі, право на життя.

16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який набрав чинності 23 березня 1976 р. (і для України) [3]. Ч.1 ст.6 цього Пакту, вже не декларує, а гарантує право кожного на життя (“Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”). До моменту прийняття пакту Організація Об’єднаних Націй перейшла від позиції нейтрального спостерігача, хоча й стурбованого наявністю у світі страти, але не виступаючого з вимогами про її скасування, до підтримки ідеї про те, що це покарання повинне бути згодом скасовано.

Відповідно до ст. 6 пакту, страта допускалася тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (п. 2), причому цей вид покарання не міг бути застосований до осіб молодше вісімнадцяти років, а також до вагітних жінок (п. 5). Кожний засуджений до страти мав право на амністію, помилування або зм’якшення вироку (п. 4). З таких позицій усі держави-учасниці зобов’язувалися Пактом вчасно переглянути своє кримінальне законодавство й обмежити можливість винесення смертних вироків переліком лише найтяжчих злочинів [3]. Факультативний протокол до Пакту, що регулює механізм контролю за дотриманням державами-учасницями узятих на себе зобов'язань, набрав чинності 23 березня 1976 р., а для України - 25 жовтня 1991 р. Відомості, що зрідка подавала УРСР як держава-учасниця пакту, не містили конкретної інформації (“у країні вживаються всі заходи для зберігання і захисту людського життя... Питання про можливість скасування страти розглядається, однак превентивна спрямованість законодавства робить у даний час необхідним зберігання цієї міри покарання за особливо тяжкі злочини”) і не відбивали істинної практики скасувати застосування страти [4]. Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, направлений на скасування смертної кари, був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1989 році та є договором міжнародного рівня. Він передбачає повне скасування смертної кари, проте держави – учасниці при ратифікації або приєднанні до Протоколу можуть зробити застереження, яке допускає застосування смертної кари у військовий час.

У рамках Організації американських держав і Організації африканської єдності 22 листопада 1969 р. прийнято американську конвенцію про права людини, що набрала чинності в 1978 році. Стаття 4 конвенції закріпила положення, відповідно до якого будь-яка особа має право на життя. Воно повинне гарантуватися законом (п. 1). У країнах, де не скасовано страту, вона може призначатися лише у випадках учинення тяжких злочинів і на підставі вироків, винесених компетентним судом (п. 2); страта не може бути впроваджена знову в тих державах, де вона вже була скасована раніше (п. 3); смертні вироки не можуть виноситися особам, яким у момент учинення злочину було менше вісімнадцяти або більше сімдесяти років, а також стосовно вагітних жінок (п. 5).

Протокол №6 до Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [Європейська Конвенція про права людини] щодо скасування смертної кари, прийнята Радою Європи у 1982 році, передбачає скасування смертної кари у мирний час; держави – учасниці можуть зберегти смертну кару за злочини, вчинені «під час війни або при невідворотній загрозі війни». Учасником Протоколу може стати будь-яка держава – учасник Європейської Конвенції про права людини.

Протокол №13 до Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [Європейська Конвенція про права людини] щодо скасування смертної кари за будь-яких обставин, прийнятий Радою Європи у 2002 році, передбачає скасування смертної кари за будь-яких обставин, зокрема, і у військовий час та при невідворотній загрозі війни. Учасником Протоколу може стати будь-яка держава – учасник Європейської конвенції про права людини.

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй 18 грудня 2007 року прийняла резолюцію 62/149, яка закликає до введення всесвітнього мораторію на виконання смертних вироків. 18 грудня 2008 року Генеральна Асамблея ООН прийняла другу резолюцію про смертну кару та виконання резолюції 2007 року. Втретє у 2010 році Генеральна Асамблея ООН за найбільшої підтримки ніж будь-коли раніше прийняла резолюцію щодо мораторію на застосування смертної кари”[5].

Зрештою, ці, а також інші міжнародно-правові норми і стандарти формують фундаментальну правову доктрину інституту страти й утворюють діючий захисний механізм для осіб, які засуджуються до цієї міри покарання.

Проте можна стверджувати, що тенденція стосовно скасування страти в усьому світі в даний час є вираженою і стабільною. По-перше, скорочується кількість страт у високо цивілізованих країнах. Це пояснюється обмеженим використанням смертного вироку судовими органами, а також широким застосуванням виконавчою владою права помилування. Наприклад, минулого року в Китаї стратили 2400 чоловік, що на 20% менше, ніж у 2012 році.
По-друге, значно звужується коло злочинів, за вчинення яких передбачається можливість винесення смертних вироків. І хоча в деяких країнах спектр таких діянь досить широкий (злочини проти держави, власності, викрадення людей, застосування вогнепальної зброї та її незаконний обіг, підбурювання до самогубства, зловживання наркотичними засобами, підпал або затоплення осель тощо), здебільшого смертні вироки ухвалюються тільки за навмисне вбивство за обтяжуючих обставин.

Як бачимо світова спільнота зробила чимало кроків для того, щоб домогтись скасування смертної кари. Але є ряд держав, які цілеспрямовано і зухвало відмовляються визнавати загальнолюдські цінності, міжнародні стандарти та не бажають ратифікувати  вищезазначені протоколи до міжнародних договорів, прикриваючись громадською думкою (результатами опитування громадської думки, референдумами тощо), замовною статистикою.

Одною з країн, що зберегла смертну кару, на сьогоднішній день, є Білорусія, яка знаходиться, практично, в центрі географічної Європи. В Ірані, Нігерії, Пакистані, Саудівській Аравії, Ємені і США дозволено страчувати неповнолітніх. В історії США, наприклад, були випадки, коли смертні вироки приводилися у виконання стосовно дванадцятирічних дітей. Існують факти вчинення страт в Ірані стосовно дітей, починаючи з 11 років, а також трирічних - разом із їхніми батьками.

У США смертну кару передбачено в законодавстві 37 штатів і в ряді федеральних законів. Верховний суд США 2 липня 1976 р. виніс рішення, що смертна кара, у принципі, не суперечить конституції країни. Слід зазначити, що лише у 18 штатах є обмеження стосовно віку осіб, які засуджуються до позбавлення життя, тому що мали місце випадки страти неповнолітніх. Особливістю застосування смертної кари у США є й те, що вироки з цих справ обов’язково стають предметом розгляду апеляційних інстанцій не лише на рівні штатів, а й на федеральному рівні. Це призводить до того, що у в’язницях США тисячі засуджених роками чекають на вирішення своєї долі. За станом на травень 1988 р. “черга смертників” складалася з 2048 осіб [6]. У Японії вироків про смертну кару - одиниці. Там теж існує “черга смертників” (хоч і мала), оскільки винесений вирок виконується лише за спеціальним дозволом міністра юстиції. Так, наприклад, японець Хурасава за пограбування банку та отруєння 15 його співробітників чекав у в’язниці страти 37 років і помер у 1987 р. своєю смертю.

У багатьох країнах, де існує смертна кара, вона застосовується не лише за вбивство, а й за інші злочини: одержання хабара у великих розмірах, сутенерство та утримання домів розпусти, викрадення та продаж чи виготовлення фальшивих грошей (Албанія), торгівлю на чорному ринку (Мозамбік - існувала до 1990 року). “Чемпіоном” зі смертної кари зараз є Іран, де страта застосовується надто часто і за багато видів злочинів. У 1846 р. територія Мічиган, США (пізніше перетворена на штат), стала першою у світі юрисдикцією, що назавжди скасувала страту за убивство, а в 1863 р. Венесуела стала першою у світі країною, де страта була назавжди скасована за всі злочини. У наступні десятиліття цим прикладам наслідував і ряд інших країн.

Із всього вище наведеного можна зробити висновок про те, що проблема смертної кари - багатоаспектна проблема, яка викликає безліч дискусій, суперечок і дебатів протягом багатьох століть, і, як ми бачимо, ставлення до смертної кари не є одностайним у багатьох суспільствах.

Щодо моєї думки, то я скоріше проти смертної кари. По-перше, в судових процесах мають місце помилки та несправедливість, які відбирають життя невинних людей. Крім того, помилкове рішення є тяжким моральним злочином для судді, перш за все перед собою, і для виконавця вироку. По-друге, у випадку застосування смертної кари людина втрачає можливість реабілітації - визнання своєї провини, переосмислення скоєних помилок, перегляду подальшого світобачення, шанс каяття. Та й взагалі думка про те, що смертна кара є найбільш ефективним методом залякування злочинців є хибною. Навпаки, рівень злочинності у країнах, де смертна кара є узаконеною, значно перевищує рівень злочинності у країнах, де її заборонено.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – 48 с.

2. Багрий-Шахматов, Л. В., Бурчак, Ф. Г. Уголовное право УССР на современном этапе. – Киев, 1985. – С. 46.; Торбагаев, А. Н. Понятие и цели уголовной ответственности. – Красноярск, 1986. –305 с.

3. Бойко, В. “Ми прийдемо до заміни смертної кари”: (Розмова з головою Верховного Суду України В. Бойко - записана кореспонденція ДІНАУ -Укр. - інформу) // Голос України - 1997. - 9 серпня. – С. 6.

4. Закон України “Про ратифікацію протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, 1983 року” // Уряд. Кур’єр. – 2000. – 10 березня. – С. 2-7.

5. Доповідь Amnesty International «Припинення страт в Європі: до скасування смертної кари в Білорусії», 2009 р.

6. Об отношении к смертной казни в США // Борьба с преступностью за рубежом. – 1991. - № 1. - С. 54 -57: О применении высшей меры наказания в США // Проблемы преступности в капиталистических странах - 1990. - № 4.- С. 11 – 12.