Кайда Олексій Петрович,

аспріант НАДУ при Президентові України

КОНЦЕПТ ІННОВАЦІЙНОГО ПІДХОДУ ДО ФОРМУВАННЯ ІНСТРУМЕНТАРІЮ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Чим більше загострюється криза в нашій державі, то актуальнішими стають питання ефективності соціальної політики. Тож на сьогодні в Україні розробка інноваційного інструментарію реалізації соціальної політики держави є пріоритетним напрямком, оскільки в умовах бюджетних обмежень і досить високого рівня бідності держава повинна зосередитися на соціальному захисті населення, особливо на піклуванні держави про малозабезпечені сім’ї.  У той же час інноваційний підхід до реалізації соціальної політики до сих пір остаточно не апробований, хоча необхідність його використання визнається як дослідниками, так і практиками.

Метою впровадження інноваційного підходу у діяльність органів державної влади є забезпечення нового рівня взаємодії суб’єктів та факторів державного управління на основі використання нових знань, передусім світового управлінського досвіду.

Про власне інноваційну діяльність у сфері державного управління можна вести мову, коли діяльність суб’єкта інновацій має цілеспрямований, усвідомлений характер, тобто нова якість виникає у процесі цільового перетворення системи державного управління.

В процесі впровадження управлінських інновацій у системі органів державної влади при реалізації соціальної політики вирішальним є оптимізація управління інноваційними процесами при застосуванні інструментарію соціального захисту населення, узгодження інтересів різних груп і верств населення, захисті прав і законних інтересів громадян, забезпечення умов їх легальної самореалізації, взаємного підсилення і солідаризації державних інтересів з суспільними.

Зі світової практики відомі такі складові соціального захисту населення: соціальне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога, соціальні послуги.

Одним з основних принципів, закладених в соціальні ініціативи Президента, є адресність допомоги, підвищення виплат переважно для тих категорій населення, які потребують першочергової підтримки - пенсіонерів, інвалідів дитинства, праці та війни, сімей із дітьми.

Однак в даний час процес забезпечення адресності при реалізації державної соціальної політики спрямований лише на соціальну підтримку населення, без урахування економічного зрізу (економічної свідомісті людей, їх матеріальної зацікавленості в результатах своєї виробничої діяльності, їх творчі здібності). Тому інноваційний підхід до виділення адресних груп при реалізації державної соціальної політики покликаний усунути виявлений недолік.

Для цього необхідно дотримуватися наступних методичних підходів:

1. Кошти, що виділяються у вигляді соціальної допомоги, повинні діставатися лише адресно: оскільки соціальна політика держави спрямована на зниження рівня бідності, то саме адресні програми дозволяють направити допомогу виключно тим, хто її потребує, і не витрачати ресурси на відносно забезпечені групи.

2. Важливо дотримуватися основних етапів здійснення адресної програми: постановка цілей програми, визначення цільової групи; відбір одержувачів (вибір процедури відбору, організація відбору); надання допомоги (вибір засобів і форми надання допомоги, організація процесу надання та отримання допомоги); моніторинг результатів.

3. Необхідно дотримувати баланс інтересів адресних груп з різним рівнем доходів - тих, хто потребує адресної допомоги, і тих, хто платить податки і робить відрахування від свого доходу в соціальні фонди.

4. При розробці процедур відбору одержувачів і надання допомоги необхідно вибрати такі процедури, які дозволять виділити саме тих, хто найбільшою мірою відповідає цільовій групі.

5. Важливо співвідносити витрати на відбір і організацію процесу надання допомоги з розмірами самої допомоги.

6. При розробці адресної програми необхідно пам'ятати про те, що вона не повинна сприяти виникненню ситуацій, коли її учасникам стає економічно вигідно підлаштовувати свою поведінку під діючі інститути соціальної допомоги.

7. Адресні програми повинні заохочувати зустрічні зобов'язання одержувачів, коли бідні сім'ї, щоб отримати допомогу, зобов'язуються відправити дітей на навчання, або знайти роботу тощо.

8. Вигоди і витрати адресності в істотному ступені залежать від того, який інструмент здійснення адресності буде використаний в конкретній програмі ( метод оцінки доходів; метод оцінки доходів і майнового стану; непрямий метод визначення доходів; категоріальний метод; самоадресація; метод забезпечення адресності силами місцевої громади або громадськості).

9. Для оцінки результатів тих чи інших адресних програм необхідно обчислювати і порівнювати показники "витоку" коштів на користь небідних і не потрапляння реально нужденних громадян.

10. Кількість помилок виключення адресних груп з соціальних програм можна зменшити, наприклад, шляхом створення наглядових рад, які можуть розглядати випадки відмови в призначенні допомоги, якщо сім'я вважає таку відмову необґрунтованою.

11. Найважливішим завданням при розробці програм адресної соціальної допомоги є оптимізація витрат на перевірку нужденності.