УДК 372: 37. 035

Інна Рогальська-Яблонська

ПЕДАГОГІКА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА СУЧАСНА СОЦІОКУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ

Напрямами державної політики в галузі виховання особистості стали принципи гуманістичної педагогіки, сформульовані у законах України „Про освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про дошкільну освіту”, „Про позашкільну освіту”, у Національній стратегії розвитку освіти до 2021 року. Закладена в них методологія виховання надає пріоритетів розвиненій особистості, її життєвому самовизначенню, виокремлює як мету виховання самореалізацію особистості відповідно до її інтересів та суспільних вимог. Людська особистість стає основною цінністю, тож її вихованням займаються не тільки відповідні соціальні інститути, а й те соціокультурне, духовне, етнічне середовище, та соціальна дійсність, яку щоденно проживає дитина. Науковці стверджують: „говорячи про перспективну модель особистості, ми свідомі того, що вона не може бути створена поза уявленнями про те суспільство, у якому їй призначено активно діяти” [3, с. 36.] Отже, змістом соціалізації і є формування особистості у всій повноті її стосунків із зовнішнім соціальним світом. Цілеспрямоване управління цим процесом, у результаті якого у дитини формується ціннісне ставлення до життя і надається можливість проживати життєво важливі стосунки, і є головним завданням сучасної педагогіки соціалізації.

Вирішення проблеми соціалізації особистості в дошкільному дитинстві передбачає пошук результативних способів проектування і моделювання технологій і засобів соціального становлення дитини. Протягом багатьох десятиліть освіта йшла шляхом організації соціального научування у спеціально створених умовних формах, коли „в розробках методів навчання і виховання не враховували специфіки соціального середовища, в якому формується і цілісно розвивається дитина, ігнорували особливості взаємодії в системі „предметно-соціальне довкілля – особистість, яка зростає”, не брали до уваги вікових можливостей дитини у сфері її соціальних відносин” [3, с.82]. Стає вочевидь зрозумілим, що у період зміни соціальних координат, утвердження нової мети та змісту освіти необхідно віднайти і відповідні засоби виховання, які б насамперед співвідносилися з соціальною дійсністю та реальною соціальною ситуацією розвитку самої дитини, тобто тих своєрідних і неповторних стосунків між дитиною та навколишнім світом, які характерні для кожного вікового періоду. В умовах сучасної глобалізації та інформатизації суспільства, швидкої зміни змісту і способів комунікації та зростання інформаційної насиченості середовища життєдіяльності варто зважати на те, що засобами виховання є практично усі факти життя дитини, які спонукають її до прояву альтруїстичних почуттів, співпереживання, емоційно-поведінкової реакції, прояву своїх чеснот, умінь, соціального досвіду, досягнень. Це означає, що виховна практика повинна використовувати весь спектр життєвих проявів у їхньому природному виявленні.

Сучасною педагогічною наукою досліджуються та розв’язуються на теоретичному і технологічному рівнях проблеми цілеспрямованої соціалізації особистості дитини, педагогічного регулювання впливів соціокультурного середовища з метою досягнення цілей виховання, що засновується на ідеї саморозвитку суб’єкта як творчої особистості (Л. Артемова, І. Бех, Ю. Богінська, Є. Бондаревська, М. Галагузова, Ю. Гапон, Н. Голованова, А. Капська, Н. Лавриченко, А. Мудрик), Виходячи з таких позицій, дитина одночасно є: об’єктом впливу середовища, в якому вона народилася, та обставин, у яких вона росте і розвивається; об’єктом цілеспрямованого та стихійного, систематичного та епізодичного, довготривалого та короткочасного впливу; суб’єктом різних видів діяльності: комунікативної, ігрової, навчальної, трудової тощо; особистістю, яка уособлює багатовимірне ставлення до світу, інших людей, самої себе; індивідуальністю з притаманними їй властивими особливостями, своєрідною сукупністю властивостей і якостей та їх проявів.

Для вибудовування логіки педагогічного аспекту процесу соціалізації особистості найважливішим є виокремлення двох форм соціалізації, яка проходить як в умовах стихійної взаємодії особистості з оточенням і стихійного впливу на неї різноманітних, іноді досить суперечливих обставин життя, так і в процесі цілеспрямованого виховання, яке здійснюється в сім’ї та спеціально створених освітньо-виховних закладах. Виховання, таким чином, є своєрідним механізмом прискорення процесу соціалізації, оскільки має змогу призупинити або послабити негативні наслідки стихійної соціалізації, надати їй гуманістичної спрямованості. Отже, виховання, як інструмент прискорення та корегування соціалізації, є одним із її головних шляхів.

Сучасна соціокультурна ситуація висуває перед педагогічною наукою потребу переосмислення й перегляду звичних настанов у соціалізації та вихованні підростаючої особистості, зокрема цілей соціалізації особистості в період дошкільного дитинства, а також завдань педагогічного впливу на конкретну особистість дитини-дошкільника. Зауважмо, у науковій літературі представлено точку зору (М. Ільчиков, Б.Смірнов), за якою „вести мову про цілі соціалізації можливо лише умовно, оскільки цей процес об’єктивно складається як із цілеспрямованих, так і стихійних впливів” [2, с. 43]. Тому, на думку авторів, щодо соціалізації правильніше застосовувати категорії „основна функція” або „результат” як „рівень або стан об’єкта соціалізації, який повинен бути досягнутий в результаті соціалізації”. Автори, посилаючись на думку багатьох учених, у якості основної функції соціалізації вбачають „досягнення такого рівня розвитку людини, коли вона має змогу активно функціонувати як повноправний член суспільства” [2, с. 44]. Ми поділяємо позицію тих учених, які вважають, що у найзагальнішому вигляді ціль як компонент соціалізації „існує не сама по собі, а ніби включається у всі засоби соціалізації: декларується в освітньо-комунікативних формах, виражена у нормативних зразках, стереотипах і традиціях, пред’являється у якості стимулів та регуляторів поведінки” [2, с. 150]. Соціалізація, прилучаючи індивіда до соціокультурних цінностей, створює практичне розвивальне середовище, духовний і предметний простір виховання як механізму для самореалізації особистості, перетворення її на самодостатній соціальний організм, тим самим надаючи вихованню реального змісту. У протилежному випадку процес соціалізації позбавляється гуманістичного сенсу і стає засобом психологічного насилля, розвитку конформізму, слухняності, уніфікації, нівелювання людського „Я”.

З педагогічної точки зору розуміння цієї особливості виводить нас на особистісний план соціалізації, на конструювання дитиною у спільній діяльності з дорослими та однолітками такого образу світу, в якому відобразиться відкриття та освоєння дитиною двох важливих життєвих аспектів – світу власного „Я” (як виявлення та ствердження себе серед оточуючих) та системи понять і уявлень про соціальний світ – „образ світу” (як можливості „вписатися” у соціальне довкілля, віднайти себе у ньому, спроможність жити в умовах постійних змін). Педагогіка соціалізації особистості, що утверджується у системі дошкільної освіти Базовим компонентом дошкільної освіти з властивим їй дитиноцентризмом і цільовою установкою на оволодіння дитиною наукою і мистецтвом життя, постає як основа формування гуманістичної позиції особистості, для чого необхідне позитивне сприйняття себе та інших людей, оптимістичне світосприйняття. Ціль соціалізації розглядається нами як багатовимірний конструкт, який можливо спроектувати на „площини” чотирьох сфер життєдіяльності дитини. Кожна сфера реалізує лише частину, „зріз” цієї глобальної мети, а вміст цієї частини визначається змістом сфери у соціальній дійсності. Аналіз цілей соціалізації дошкільника через призму специфіки соціально-педагогічного супроводу дозволив згрупувати можливості соціалізації у три функції, що умовно задають окремі цільові напрями: 1) сприяння адаптації дитини до умов життєдіяльності (введення дитини у світ людських стосунків, формування у дітей відкритості до світу людей); 2) сприяння динаміці і розвитку самоусвідомлення, що дозволить дитині змінювати уявлення про себе і ставлення до себе у процесі життєдіяльності, (формуванням готовності до сприймання соціальної інформації, виховання навичок соціальної поведінки, 3) формування у дитини суб’єктивної життєвої позиції, допомога у самореалізації. Передусім це стосується виховання усвідомленого ставлення до себе як вільної самостійної особистості та до своїх прав і обов’язків, що визначається зв’язками з іншими людьми; здатності вибірково ставитися до цінностей, реалізувати своє бачення світу, яке йде від індивідуального досвіду взаємодії з ним. Окреслені цілі розглядаємо як основу для відбору оптимальних, ефективних та доцільних змісту, форм, методів та засобів соціалізації дитини, а також визначення акцентів у підготовці педагогів дошкільного профілю, соціальних педагогів та практичних психологів у системі освіти.

Література.

1. Бех І.Д. Принципи сучасної освіти / І.Д. Бех // Педагогіка і психологія. – 2005. – №4. – С. 5-27.

2. Ильчиков М.З., Социология воспитания / М.З. Ильчиков, Б.А. Смирнов. – М.: Фирма Гардарика, 1996. – 111 с.

3. Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси / Н.М. Лавриченко. – К.: Віра Інсайт, 2000. – 444 с.

6. Фельдштейн Д.И. Психология взросления: структурно-содержательные характеристики процесса развития личности: Избранные труды / Д.И. Фельдштейн. – 2-е изд. – М.: Московский психолого-социальный институт: Флинта, 2004. – 672с.

Резюме. В статье рассматриваются категории педагогики социализации, актуальные для современного этапа развития педагогики. Автор непосредственно затрагивает особенности технологий социального становления личности.

Ключевые слова: социализация, воспитание, образование, развитие.

Resume. The |cons categories of socialization and education which are actual for the modern stage of development of pedagogic are examined in the article. The author directly|immediately| affects the features of the technologies of person’s social development.

Keywords: socialization, education|formation|, development.