Правове регулювання досудового порядку вирішення господарських спорів

Середа І.В., студентка

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, викладач Гаджиєва Ш.Н.

Запорізький національний університет

        

          В умовах реалізації судово-правової реформи особливого значення набуває створення комплексного механізму захисту учасників господарських відносин, зокрема й тих, що потрапили до сфери дії господарського процесу.

За загальним правилом, учасники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані відновити їх, не очікуючи пред'явлення претензії або звернення до суду. Однак у разі потреби відшкодування шкоди або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання або інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушені, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

          Досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів щодо звернення підприємств і організацій, чиї права порушені, для безпосереднього вирішення спорів, які виникли з підприємствами й організаціями - порушниками цих прав і інтересів, до звернення з позовом до господарського суду.

         Досудовий (претензійний) порядок врегулювання господарських спорів регламентовано Розділом ІІ Господарського процесуального кодексу України  від 6 листопада 1991 р., а також ст. 222 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р., іншими нормативно-правовими актами, зокрема: кодексом Торговельного мореплавства України, Повітряним кодексом України, статутом залізниць України, статутом автомобільного транспорту України, які регулюють спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів.

         Згідно зі ст. 5 ГПК України: «сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою». Виходячи з положень статті, застосування даних заходів буде правом суб’єктів господарювання, а не їх обов’язком, оскільки досудове врегулювання господарських спорів є добровільним порядком, і його застосування поставлено в залежність від волі сторін спору [1].

         Варто зазначити, що згідно зі ст. 6 ГПК України досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом або вручається під розписку. Частина 2 даної статті закріплює положення, що підприємства та організації, чиї права та законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звертаються до нього з письмовою претензією.

         Отже, претензія – це  правовий засіб забезпечення сторонами договору

захисту своїх прав і законних інтересів. Так, зокрема В. Д. Чернадчук, зазначає, що претензія як матеріально-правова вимога одного з учасників спірних правовідносин до іншого являє собою засіб урегулювання конфлікту самими сторонами без втручання господарського суду [3].

         Подання претензії - це досудове повідомлення відповідачеві про порушення ним законних інтересів і прав контрагента. Визнання й задоволення претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору.

          Процедура досудового врегулювання господарських спорів складається із таких стадій (етапів):

·                   укладення у відповідних випадках угоди між сторонами про врегулювання спору у претензійному порядку;

·                   підготовка претензії контрагентом;

·                   підготовка відповіді і направлення її пред’явнику претензії.

         Пред’явлення претензії, порядок і строки її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушення строків розгляду претензії, передбачені ст.ст. 6-9 ГПК України та ст.222 ГК України.

          Зміст і основні реквізити, які мають бути зазначені у претензії, чітко зафіксовані у зазначених правових нормах, а саме: повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства й організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення та номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію, докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти; вимоги заявника; сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

           Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах або належним чином засвідчених копіях.

           Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником.

         Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичної особи, але порядок та строк розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до підприємства, організації, є обов’язком господарюючого суб’єкта. Статтею 7 ГПК передбачена необхідність розгляду одержаної претензії в місячний термін - загальний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.

          Законодавством встановлено і спеціальний строк розгляду претензії. Так, у випадках, коли обов’язковими для сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

         Закон зобов’язує підприємства та організації, що одержали претензію, задовольнити обґрунтовані вимоги заявника.

         Про результати розгляду претензії заявнику повідомляється у письмовій формі. Стаття 8 ГПК містить вимоги до змісту відповіді на претензії, в якій зазначаються: повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дає відповідь, та підприємства чи організації, якій надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь; коли претензію визнано повністю або частково - визнана сума, номер, дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці; мотиви відхилення (коли претензію відхилено повністю або частково) - з посиланням на відповідні нормативні акти й документи, що обґрунтовують відхилення претензії; перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

         Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником та надсилається рекомендованим чи цінним листом або вручається під розписку в такому самому порядку, як і претензія.

         Пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичних осіб. У той же час,  надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та у встановлений строк є їх суб’єктивним обов’язком.

         Слід зазначити, що до 2002 року досудове врегулювання господарських спорів було обов’язковою стадією господарського процесу. Так, у ст. 63 ГПК України зазначалося, що у випадку неподання доказів про вжиття заходів досудового врегулювання спору позовна заява повертається. У зв’язку з цим виникало питання стосовно того, чи не порушує існування обов’язкового досудового врегулювання спорів права особи на судовий захист?

         Першим кроком на шляху вирішення цієї проблеми стала постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9, у п. 8 якої з посиланням на ст. 124 Конституції України зазначено: «Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку» [5].

         Наступним кроком вирішення цієї проблеми стало прийняття Закону України від 23 червня 2005 р. № 2705-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відносного досудового врегулювання спорів», яким було виключено положення п. 7 ч. 1 ст. 63 ГПК України. Також Законом було внесено зміни і до ч. 1 ст. 5 цього Кодексу, якими встановлено, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою, що остаточно визначили досудовий порядок вирішення спорів як альтернативний [6].

        Отже, після внесення змін до ГПК України претензійний порядок вирішення спору є правом суб’єктів господарювання, а не обов’язком, як це було раніше.

        Переваги претензійного порядку очевидні. Задоволення претензії займе значно меньше часу, ніж розгляд спору в суді. Застосування сторонами претензійного порядку дозволяє їм зекономити на судовому зборі. Якщо подання до Господарського суду позовної заяви майнового характеру забирає 2 % ціни позову та не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати, а також оплату вартості послуг представника, то претензія вимагає лише витрат на відправлення її контрагенту.

         Слід звернути увагу й на те, що ст. 222 ГК України також закріплює даний порядок, як право суб’єктів господарювання на власний розсуд вирішувати конфліктні ситуації, шляхом подання претензії.

         З огляду на це, на думку Гончарової О.В., більш правильним буде, якщо регулювання порядку досудового врегулювання господарських спорів здійснюватиметься лише Господарським кодексом України, однак воно не повинно обмежуватися рамками лише ст. 222, а має визначатися                         окремим розділом ГК України, для того щоб чітко встановити порядок                       реалізації господарсько-правової відповідальності. А щодо Господарського процесуального кодексу України, то його норми повинні бути спрямовані на

регулювання обов’язкового порядку здійснення господарського судочинства незалежним судовим органом [7, с. 393-396].

         Суд є основним, головним та обов’язковим учасником господарських відносин, що виникають при здійсненні ним господарського судочинства та регулюються нормами господарського процесуального права. Зважаючи на це, Господарським процесуальним кодексом України повинні визначатися саме обов’язкові умови та порядок здійснення судочинства господарськими судами, через встановлення обов’язкових стадій для всебічного, повного розгляду та об’єктивного вирішення спору господарським судом.

         Оскільки застосування претензійного порядку не є обов’язковою умовою для реалізації особою свого конституційного права на судовий захист і не потребує втручання у вирішення спору господарського суду, вважаю, що думка щодо  регулювання Господарським кодексом України механізму застосування досудового врегулювання господарських спорів має сенс та право на існування. 

 
Література:

1.    Господарський процесуальний кодекс України:  Закон від  06.11.1991   № 1798-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1798-12/page.

2.    Господарський кодекс України: Закон від 16.01.2003 № 436-IV[Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page8.

3.    Господарське процесуальне право України: підручник // За заг. ред.                 В. Д. Чернадчука, В. В. Сухоноса, В П. Нагребельного та ін. – Суми: Університетська книга. – 2006. – 331 с.

4.    Степанова Т.В. Про деякі прогалини порядку досудового врегулювання господарських спорів // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 1. – С. 195-197.

5.    Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного суду України від 06.11.1996 р. // Право України. -1996.-№ 12.- с.8

6.    Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо досудового врегулювання спорів: Закон України від 23.06.2005 № 2705-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2705-15.

7.    Гончарова О.В. До питання досудового врегулювання господарських спорів // Часопис Київського університету права. – 2012. - № 2. –                      С. 293-396.