История / 4. Этнография

Ничипоренко Н. І.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Жниварські обряди з вінком в українців та

інших слов’янських народів ХІХ — початку ХХ ст.

В Україні зі жнивами пов’язаний величезний пласт обрядової культури. Ці обряди не прив’язуються до конкретних календарних дат, але від того не є менш важливими [2, с. 111]. Актуальність цієї теми полягає в тому, що висвітлено роль женців і жниць в обряді плетення вінка з останніх колосків та принесення його з поля до оселі господаря. Висвітлено спільні та відмінні риси

українців та інших слов’янських народів в обряді плетення вінка.

Мета статті — порівняти жниварські обряди з вінком (несення, приймання вінка) в українців та інших слов’янських народів.

Збирання врожаю супроводжувалося низкою різноманітних вірувань та забобонів, обрядів, які проводяться як перед збиранням удома, так і дорогою на поле, так і під час самої роботи; так і після її завершення, коли люди вирушають з поля до села, і аж поки свято скінчиться [2, с. 111].

Жнива завершувались обжинками. В день, коли дожинали останнє колосся, на поле йшли тільки женці. А господарі залишалися вдома і готували частування до їх приходу. Двом найкращим женцям надавали право зібрати останнього снопа — вінець. Решта ходили по полю і збирали колоски. З цих колосків плели спільний вінок, який квітчали маками й волошками [1].

Обрядовість з вінком складалася з плетення та накладання на голову, несення до села, приймання в господаря. Саме плетення вінка потребувало багато уваги й часу. Найчастіше плели вінок дівчата, рідко парубки. Як плетення, так і накладання вінка не було позбавлене врочистості.

В Україні вінок був поширений у всіх місцевостях. Найчастіше робили один вінок. Несла його обрана дівчина, рідко старша жінка. Обирали для звінчання найчастіше найкращу, найпрацьовитішу, таку, що скоро має вийти заміж. Часом звінчували ту, на яку вказав пан. На Чернігівщині обирали дівчину або парубка гарної поведінки.

Дуже рідко жниця несла вінок на руках. На Черкащині в с. Сумках на обжинки вибирали дівчину; вона ставала й знімала руки понад голову, сплівши їх пальцями. Всю дівчину обтинали рядном, а руки обв’язували хустинкою. В поясі її перев’язували перевеслом. Вінок з пшениці брав хтось інший [2, с. 131].

В деяких місцевостях України на толоку, обжинки робили два вінки — з жита та з пшениці. Коронували 2 дівчат або парубка й дівчину. При них бувало часом по дві або більше дружок. Вони або несли в руках або пучки колосся, або були звінчані васильками, незабудками, ін. польовими квітками [2, с. 132].

В с. Юріївці на Чернігівщині, сплівши вінок, пили горілку та кропили його нею. Цікаво, що на Чернігівщині (в с. Локотках) в середину вінка клали дрібок солі, вінок клали на хліб і вже тоді несли. В деяких місцевостях дівчина несла вінок на руці. В Лужичан одна жниця несла вінок, друга — польові квіти. В Польщі несли один вінок, — найчастіше дівчина, що скоро має вийти заміж, яку вибрали робітниці, дуже рідко — парубок.

В околицях Кельц дівчата вили кілька вінків з різного збіжжя; колосся брали з чужого поля. В Познані — шестеро «przewodnie». В одної пшеничний вінок, в другої — житній, у третьої — гороховий, у четвертої — ячмінний, у п’ятої — вівсяний, у шостої — ліщиновий, оздоблений кольоровим папером. Крім того, кожна брала ще в хустку по кілька кварт горіхів. У Краківській землі вінки несли з п’ятеро дівчат. В одної — двох вінки на головах бували найкращі.

В Чехії та Моравії вінок несли 1 або кілька жниць. Віддавали господареві або господині, в деяких місцевостях дівчина, яка подавала вінок, часом мала на голові 2-й, не такий пишний. В деяких місцевостях цей вінок несли на жердині, частіше — на голові. Подібне було й у Польській Прусії (біля Чарліна), де несли вінок на граблях. У словаків плівся 1 вінок, накладався дівчині [2, с. 134].

Приймання вінка — урочистий обряд. В Україні господар і господиня виходили до процесії в деяких місцях не зразу (Мазники), аж поки жниці не виспівають відповідних пісень. На Полтавщині господарі виходили до коронованої та процесії з печеним хлібом, на який покладений «дрібок» солі. Старша жниця підходила до господаря або господині й клала на хліб житній вінок. Господар з хлібом, накритим вінком, ішов до хати та клав цей хліб під образами. На Спаса вінок несли до церкви святити з яблуками. Господар віншував женців, що принесли вінок, горілкою або вечерею. Вінок зберігали до наступного року. На початку посівів озимини з колосся вінка вимолочували зерна і приєднували їх до посівних.

Важливою є та частина обряду, у якій господар викуповує вінок у женців, що зафіксовано і в обрядовій пісенності: «Оте ж тобі, наш паноньку, обжинок — / Та не жалуй сто талярів на вінок. / Оте ж тобі, наш паноньку, обжинки — Та не жалуй челядонці горілки». Обряд принесення вінка господареві поля означав забезпечення майбутнього врожаю перенесенням урожайної сили з цього року на наступний. Впливовим для врожайності елементом була навіть особистість дівчини, яку увінчували. Саме цим можна пояснити те, що вибирав таку дівчини інколи пан, господар поля. [3, с. 69].

Спрямованість фольклорного тексту на певну соціальну дію дає змогу зрозуміти сенс наявності в жниварських піснях мотивів визначення роботи і термінів її виконання, належного харчування робітників, отримання винагороди й платні, заохочення робітників, трудової дисципліни. Ці мотиви відповідають складовим звичаєво-правового комплексу, пов’язаного з найманням працівників, договірним умовам між господарем і наймитами [3, с. 70].

В деяких місцевостях вінок приймав і ніс до хати господар, у деяких — господиня. В с. Отрокові Ушицьк. пов. вона (1906) накладала його на себе та йшла з ним до хати, потім так само — з другим. Часом виявляли перед господарем ознаки особливої пошани: складали вінки до ніг. В с. Савинцях, Кам’ян. пов., господар або господиня часом накладали вінок на дочку чи сина. В деяких місцях найчастіше приймала вінок хазяйська дочка [2, с. 142].

В Галичині після подання вінка та звичайного привітання дівчина тричі оберталася кругом. У деяких місцевостях на Поділлі господар старався зняти вінки якнайшвидше, бо від цього залежало, чи скоро дівчина вийде заміж. При прийманні вінків давали дівчині, дівчатам, які їх несли, срібних грошей, дарунки, частувати горілкою. На ту, що подавала вінок, часом виливали відро води. Часом (на Поділлі), приймаючи вінок, господиня або її дочка пов’язувала дівчині голову замість вінка дорогою биндою. Подаючи вінок співали пісні — окрему господареві, окрему господині, окрему нежонатому.

Як і в Україні, в деяких місцевостях Білорусі господарі зустрічали процесію з хлібом-сіллю. Старша дівчина віншувала хліб-сіль, клала на хліб вінок, потім господиня або старша дівчина несла хліб-сіль з вінком до хати та клала на стіл. На Маковія вінок освячували в церкві або в костьолі. До нового вінка він зберігався в засіці [2, с. 143]. У Вітебській губ. обряд приймання вінка відбувався так. Виходив господар, перша жниця знімала з себе вінок та накладала його на голову господареві; разом ішли до хати. В сінях їх зустрічала господиня, тримаючи в руках горілку, хліб, сіль та сир, якими вона їх частувала. В Білорусі коронована вінком дівчина знімала його тільки після бенкету (мед, пиво, саламака) та веселих танців й віддавала його господареві в руки або на голову. У Вітебському пов., коли пан або пані брали з голови дівчини вінок та надягали на себе, хтось із двірських обливав голову тієї дівчини відром води [2, с. 144]. В Польщі обряд приймання вінка виконувався урочисто. Назустріч процесії виходив поміщик з родиною, з челяддю, з гістьми. Приймали вінок часом господиня, часом — господар. Пані здіймала вінок і клала його на вкритий обрусом стіл перед домом або в сінях. В Познані панові клали на голову вінок з пшеничного колосся, пані та іншим членам родини — корону з горіхів. Вливання водою того, хто приніс «крутку», вінок, теж поширене. Привітання господареві під час піднесення вінка часом такі самі довгі, як і в Білорусі. В Чехії обряд приймання вінка-снопа, як і в інших слов’янських землях, теж був урочистим. В околицях Preśtickeho приносили на білих літаврах два прикрашених стьожками вінки: один графові, другий — графині. Вливання водою дівчини, яка несла вінок, в Чехії мало місце. Величання бували різні для кожного члена родини [2, с. 145]. В сербів і хорватів вінок вручала коронована дівчина господареві. Господар або старший жнець під музику та веселі співи входив у своє подвір’я та вішав сніп на кілочку. Звичай говорити довге привітання існував [2, с. 145].

Отже, обряди з вінком, виконання яких покладалося на женців, наймитів, дуже багато значили для господарів поля. Обрядовість з вінком складається з кількох моментів: плетення та накладання на голову, несення його до села, приймання в господаря. Порівнявши обрядовість з вінком та описи його особливостей в українських та інших слов’янських народів, можна зробити висновок, що майже у всіх народів в тій чи іншій інтерпретації спільним була обрядовість з несенням вінка (головними виконавцями обряду були переважно молоді, шлюбного віку люди), бенкет. Відмінною є кількість вінків і те, чи вони робляться з хлібних, чи з нехлібних рослин, те, чи їх несуть у руках, чи надягають на себе.

1. Жниварська обрядовість [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.shevkyivlib.org.ua/component/content/article/2/388-traditsii-i-sviata-zhnivarska-obryadovist.html вільний, – з екрану. – укр. мова.

2. Копержинський К. О. Обжинки : обряди збору врожаю у слов’янських народів нової доби розвитку / Копержинський К. — Одеса, 1926. — 59, [1] c. — Відб. з : Одеське наукове при Українській академії наук товариство. Секція історично-філологічна. — № 1.

3. Маліков В. Традиційна жнивна обрядовість у побутуванні звичаєво-правових відносин наймання / В. Маліков // Етнокультурні процеси в традиційному та сучасному суспільстві розвідки й польові матеріали. — 2010. — № 6. — С. 67–72.