Cт.викладач Панкратова О.Л., студ. Матієк Н.В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Сутнісні риси концепції античності в поезії М. Зерова

Концепція античності Зерова значною мірою сформувалася внаслідок осмислення ним літературного процесу взагалі й вітчизняного зокрема. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання про єдину неокласичну традицію в українському літературознавстві: Ю.Шерех, ставлячи під сумнів існування неокласицизму як літературно-мистецької школи, аналізував формальні ознаки поетичного мислення і стильову манеру того чи іншого українського неокласика.[6,с.98] Дослідник визнав наявність неокласичних тенденцій у творчості М.Зерова, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, М.Рильського, Ю.Клена, але при цьому не згадував про теоретично-естетичне підґрунтя “п’ятірного грона”, що є необхідною умовою для з’ясування їхньої спільної концепції літератури, й зокрема поглядів Зерова на античність.

Одним із вихідних положень зеровської концепції було трактування античності як метафори класики, культурних традицій в широкому розумінні. Обґрунтування такої позиції відбувалося і через міфологічні образи античного походження. Так, в одному з листів до Зерова М.Рильський, використовуючи поширений образ “корабля історії” зазначав, що “коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по-коряковському способу “розпаплюжить” усі традиції, – то корабель вражий піде до дна. А ми б збудували Арго! Між нами були б досвідчені кермачі – зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів – Тичини… і це було б мистецтво”.[5,с.125] Вірш Зерова “Аргонавти”, в якому поет продовжив гру образів, запропонованих Рильським, став своєрідною відповіддю на цей лист. Зеров декламував спільність інтересів неокласиків (“ми любимо одно: Старої творчості додержання вино, І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій”), які на “мудрім кораблі, стовесельнім Арго” прямують до високої мети. Поет свідомий того, що обраний ним і його однодумцями шлях нелегкий. Він передбачав певну опозицію і наявність ізоляції (“Ми самотою підем”), але водночас був сповнений рішучої жертовності в ім’я справжнього мистецтва. Створення такого мистецтва, за переконаннями Зерова, можливе лише з урахуванням усього світового художнього досвіду, біля джерел якого стоять стародавні літератури.[1,с.63]

Для Зерова антична спадщина – не лише надбання минулого, а величезний культурний пласт, який має активно використовуватися, залучатися до творення вітчизняної літератури: “Тепер інший час. Виходь з нори, Шукай стежок – од Лисої гори. На верховини і шпилі Парнасу” (“Чупринчин сад в Оглаві”).[3,I,с.95].

Особливо, на думку Зерова, досвід античної поезії важливий для вдосконалення професійного рівня сучасної української літератури: “… у нас, при наших літературних облогах, при повній майже не розробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне”.[1,с.64]

Досконала поетична форма, зразки якої подає класична спадщина, має стати, за Зеровим, одним із кроків у засвоєнні певних рис гуманістичного світогляду давніх греків і римлян, а саме калокагатії, яку він визначав як “моральну досконалість та витонченість культурну”.[1,с.64] Про необхідність плекання досконалих класичних форм поет говорив у сонеті “ Класики”: “ І лиш одна ще тішить дух поета, Одна відроджує ваш строгий стиль – Ясна, дзвінка закінченість сонета”.[3,I,с.35] У такий спосіб Зеров проголошував єдність вишуканої форми та глибокого змістового завантаження.

Найбільш виразно й сконденсовано поет висловив своє розуміння романтичності в духовному житті людства відомим гаслом “Ad fontes!” (До джерел), визначаючи в такий спосіб одну з тенденцій у ставленні до класичної спадщини.

Концепція античності Зерова не була естетично закритою і статичною: вона розвивалася разом із поступом неокласичної методології, зазнавала поглиблення й розширення разом зі зміною атмосфери духовного життя в Україні. Питання ставлення до античної спадщини набуло особливої актуальності в період відомої літературної дискусії 1925-1928 р.р., головною проблемою якої стало визначення “культурних орієнтирів” для України.[4,с.360]

Гасло Зерова “Ad fontes” з’явилося як результат глибокого переконання в тому, що найвищу культуру слід засвоювати “не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах, бо без розуміння основи ми залишимося “вічними учнями”, які ніколи не можуть з учителями зрівнятися”.[3,I,с.575] Орієнтацією на античність як своєрідний естетичний ідеал неокласик намагався довести неможливість відрубного національного розвитку, вказував перспективу для визначення генетичних зв’язків художньої свідомості.

Концепція античності Зерова значною мірою формувалася як результат вивчення ним історії античного світу його культури й літератури.

У його оригінальній поезії знайшли відображення основні етапи, які пройшла в своєму державотворчому розвитку античність: демократичні Афіни, елліністична Олександрія, імперський Рим. А в сонеті “Oi triakonta”, присвяченому О. Бургардтові, поет передає суспільні настрої Афін напередодні 403 року до н. е. Це був час панування “тридцяти тиранів” – “Безмовний Анікс, безлюдна Агора і безголосся суду і пританів”, кінець якому поклало народне повстання на чолі з афінським демократом Трасібулом.[1,с.63] Сонет написаний у 1921 році, коли “була та сама навісна пора”, і, як бачимо, в пошуках відповіді на питання, що робити (у сонеті - “А ми?”) Зеров звертається до досвіду античності: “Де ж заступ нам на нашу ауч, і сапка на бур’ян, і лік на рани? Дитяча сліпота? Сократів бич? Чи невтишимий сміх Арістофана?”.[2,с.188]

Прекрасною й величною, але в той же час сповненою внутрішніх суперечностей постає в поезії Зерова й давня Олександрія. “О серце світу, муз житло нове, наш Геліконе, наша Пієріє!” захоплено вітає легендарне місто поет (“Олександрія”), а в сонеті “Арістарх” він з сумом констатує, що тогочасне літературне життя (як і сучасне авторові) не обминули інтриги та кон’юнктурщина.[3, I,51]

У концепції античності Зерова прочитується спроба довести, що спадщина давніх греків і римлян змушує уважніше поставитися до своєї рідної історії й літератури, до своєї рідної мови, змушує учених і письменників спочатку вчитися в античних авторів, а потім і змагатися з ними.

Отже, погляди Зерова на античність як особливий тип культури, її роль і місце в національному літературному процесі мають концептуальний характер, а специфіка осягнення суті феномена античності передбачала синтез української класики з античною. Основні положення концепції античності Зерова можна сформулювати таким чином:

- античність є тим культурним потенціалом, на основі якого сформувалося європейська культурна спільність (у Зерова – “До джерел”). При цьому античність розглядається як єдиний, але в той же час сповнений власних протиріч і суперечностей тип, що впливає на всі сфери духовного життя народів Європи і всього сучасного світу;

- антична спадщина – один із чинників формування і розвитку української літературної традиції;

- антична художня спадщина насамперед мистецький (технічний) орієнтир; античні автори значною мірою виступають як “учителі стилю”;

- у контексті естетики національного культурного відродження античність (“Захід”) виступає на початковому етапі антитезовою християнству (“Сходу”) як альтернативне джерело художньої творчості;

- античність – метафора культурних традицій та класики взагалі, звернення до якої є своєрідною формою вирішення проблеми взаємодії традицій та інновацій у культурному процесі.

Високий інтелект та витончений мистецький смак, спільність поглядів на майбутнє української літератури в оцінці її минулого, а поза цим духовна єдність близьких друзів – ось з усього грона найбільш “чистим” неокласиком був М. Зеров. Недаремно його обрали за лідера.

Суперечність оцінок самого неокласицизму визначає стан вивчення проблеми й на сьогодні, зумовлює потребу пошуку нових шляхів цілісного вивчення ідейно-художніх здобутків Зерова, а звідси – і рецепції античних традицій як складові естетики й поетики неокласицизму.

Література

1. Зеров М. Антологія римської поезії. – Репринт. вид. – К.: Час, 1990. – 63-64 с.

2. Зеров М. Вибране. – К.: Дніпро, 1966. – 188 с.

3. Зеров М. Твори: У 2-х томах. – К.: Дніпро, 1990. – т. 1. – 35-807 с.

4. Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.

5. Рильський М. Микола Зеров – поет і перекладач // М. Зеров. вибране. – К.: 1996. – 125 с.

6. Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм / Літературно-критичні статті і есеї. – Нью-Йорк: Пролог, 1964. – С. 97-134.