Cт.викладач Панкратова О.Л., студ. Григор’єва О.В.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Культ коня в слов’янській міфології та українському фольклорі

Історія конярства починається тоді, коли найдавніші археологічні знахідки одомашнення коня були знайдені на території України та Казахстану і датуються періодом 3500-4000 р. до н. е. Від 3000 року до н. е. кінь був остаточно одомашнений і до кінця 2000 року до н. е. розповсюдився по всій території Європи. Трипілля, поруч з Дворіччям і Пафою , було одним із світових центрів одомашнення коней. Імовірно було одомашено два типи дикого коня: дрібні, широколобі степні конячки, віддалено схожі на тарпанів, окремі екземпляри яких збереглися до ХІХ століття, більші дикі лісові коні, з вузьким чолом, довгою лицьової частиною голови і тонкими кінцівками.

Кіммерійці були першими в Україні скотарями . Вони опанували мистецтво їзди на конях , і їхнє військо складалося з вершників. Мистецтво їзди вони запозичили в ассирійців , які витратили 350 років , щоб навчитися їздити верхи. Щоб керувати конем вони мали бронзові вудила з кінцями стремінцеподібної або двокільчастої форми, прямими або плавно зігнутими трипетельчастими псалями ,за допомогою яких вудила фіксувалися в роті тварини. Коні широко використовувалися у полюванні на зайців,антилоп, диких кіз,що полегшувало здобування їжі.

За часів Київської Русі існували коні різних порід, як місцевих,так і привезених зі Сходу і Заходу. У літописах розрізняють милостних , сумних і поводних (товарних) коней. Милостні - місцеві верхові конячки вищої якості, якими князі нагороджували своїх підданих, на цих конях їздили вищі чини княжої дружини. Милостних жеребців використовували, як покращувачів у табунах, що свідчить про наявність на території Київської Русі зародкових форм кінного розплідництва ще до монголо-татарського навали. Сумні коні призначалися для перевезення торб і в’юків, але вони годилися й під сідло, здебільшого на них їздили рядові дружинники. Поводні (товарні) коні були неповороткими , але відрізнялися значною силою, тому їх використовували лише в обозах.

Коні цінувалися на той час дуже високо - за законодавством Ярослава Мудрого (ХІ ст.), винний у вбивстві чужого коня мав заплатити до скарбниці 12 гривень і 1 гривню потерпілому, а за вбивство вільного селянина - лише три гривні.

Високий рівень розвитку мало конярство і в період запорізького козацтва (XVI-XVIII ст.). Протягом ХІХ і початку ХХ сторіч розвиток конярства стимулювався військовою діяльністю країн.

У козацькій культурі особливе ставлення до коня оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах - кінь є братом та бойовим товаришем козака.

У минулому кінь мав декілька назв : «кінь», «тяра» ( той, що тягне тягар, важковіз), «кінкірі»( кінь,що вже у роботі в упряжці), «кінкіні» (кінь на вуздечці), «гайя» (вільний кінь на пасовищі), «атя» (кобила ,яка біжить у возі ), «коня» (кінь, на якому їдуть верхи) , «ашва» (лошак) , «кішора» (молодий кінь , щойно навчений і запряжений), «кічора» ( жеребець) , «гаріка» (кінь золотистої масті).

Культ коня існував і серед українців. Кінь, кобила, — у народній традиції одне з міфологізованих тварин, втілення зв'язку зі світом надприродного, пов'язаний разом з культом родючості , смертю і похоронним культом. Звідси роль коня в календарних і сімейних обрядах (насамперед у весіллі), ворожіннях та тощо.Зокрема, вершниками-покровителями коней були язичницький бог громовиці і блискавки Перун та християнський святий Юрій-Георгій. У легенді про Віщого Олега, кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть. Рідше як покровителі коней виступають св. Власій (також іноді змальовується на іконах вершником) і Нікола (Микола) на білому коні. Вогненний кінь — це атрибут Іллі, що розїжджає небом верхи чи на колісниці, грім небесний — це гуркіт кінських копит його коня.

Домовий — господар кінський , що жив , як вважали наші предки, при кожному дворі може любити коней особливої масті чи, навпаки,невзлюбити коня, який з’явився на подвірї. Кінь невизначеної (рябої ) масті, як вважалося, є небезпечним у господарстві тому, що в хлів на ньому міг в'їхати хлявник . А білий (золотий) кінь - був атрибутом самого Господа Бога.

За археологічними даними , Кінь (поруч із собакою) були головними жертовним тваринами під час похорону, провідниками на «той світ» . Давні люди вірили, що кінь (і собака) можуть бачити смерть, про що свідчать їх неспокійна поведінка . Характерним був спільнослов’янський фольклорний мотив віщого коня, що віщує смерть для свого господаря. Наприклад, святому Глібу, чий кінь зламав ногу, коли князь попрямував до місця загибелі тощо. У найбільш міфологізованому контексті цей мотив відомий у «Повісті минулих літ» , де волхв передрікає Віщому Олегу смерть від коня.

Кінь (кінський череп) і змія — характерні втілення смерті у традиціях багатьох слов'янських народів. . У фольклорних і образотворчих текстах кінь, а особливо вершник — герой або святий, виступають противниками змій, злих сил, хвороб. Череп коня в ритуалах слов’янськихнародів також використовувався як оберіг худоби, бджіл та городу.

Для українського народу кінь символізував плодючость, мужність та сильну владу. Він був давнім знаком циклічного розвитку світу явищ, посланцем богів, означав як життя, так і смерть. У шаманській традиції – це перевізник душ та поховальна тварина

За слов’янськими традиціями, побачити уві сні сірого коня ,що біжить по центру вулиці означало зустріч з Азаріілом, побачити в центрі вулиці сивого коня-прийде смерть.

В українському фольклорі є дуже багато прикладів усної народної творчості, пов’язаної з конями : у весільних піснях «Да давали коням гречку» , у купальських – «Ой на Купала, на Івана» , у ліричних- «У вишневім саду я тобі коня пасла.» , «Взяла коня за вудила, по подвір’ячку поводила”

Деякі вчені вважають, що у міфології народів світу кінь завжди зображується позитивно, не є демонічною істотою, бо як божество - належить світлому пантеону богів, виступає противником світу. Проте етнографічні і фольклорні матеріали не дають таких однозначних висновків.

Серед дослідників немає розбіжності у питанні, що корінь походження тотемізму пов'язані з виникненням полювання. Це відбулося там, де не було віслюків , а були лише дикі коні, які були важливими для виживання народів, тобто у степах Причорномор'я і далі на схід, в степах Казахстану, Алтаю та Азії.

Культ коня у них був одним із головних релігійних культів . Коню приносили жертви і самого його також приносили в жертву. Як амулети використовувалися кістки коней. Із ребер тварини робилися кістяні ножі, із трубчатої кістки – рукоятки ножів і кинджалів. Навіть деякі оброблені органи коней використовували для виготовлення бубнів, волинок, музичних струн

Україна має багаті традиції розведення коней . Кінь за господарським значенням відігравав дуже важливу роль в житті і побуті людей .Від нього отримували кінський волос, м’ясо. Конина в українському харчуванні підлягала забороні ще з періоду Русі, проте полювання, і споживання в їжу диких коней було в ті часи звичайним явищем. Вже з V cторіччя до нашої ери з молока кобил виробляли кумис – цінний лікувальний напій. Конярство забезпечувало одержання такої ціної сировини, як шкіри, хутра, волосся, копитного рогу тощо.

Коней шанували і вірили їм. Наприклад у горах, де щодня потрібно було долати великі відстані,і на що витрачалося дуже багато часу, коней використовували як швидкий і легкий засіб пересування. Там, де не можна було проїхати бричкою, а в горах таких місць було дуже багато, їхали верхи. Відповідно коні були спритні, витривалі і повороткі.Ось як пише у книжці «Гуцульських звичаїв і вірувань» про свої спогади Влад Марія Миколаївна :

«Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла чи просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі».

»

Натепер існує близько 200 порід коней різного призначення. Як вважалося, дикі коні вимерли ще у 19 столітті Але залишився тарпан , він дійсно є предком домашнього коня. Але в 1879 році загинув останній вільний кінь. Це була тарпаниха, що ввійшла в історію під ім'ям "одноокого тарпана". Проте... Той, хто був у заповіднику Біловезька пуща, міг бачити там невелику, мишастої масті, з типовою для диких коней стоячою гривою конячку- це тарпан.

Література

1. М.М. Влад «Стрітеннє: Книга гуцульських звичаїв і вірувань»/- К.,1992.- 235 с.

2. М.К. Дмитренко Символіка сновидінь: народний сонник / - К. Ред. часопису "Народознавство", 1995. - 128 с. - (Бібліотека часопису "Народознавство").

3. М.К. Дмитренко Українські міфи, демонологія, легенди. К.: Музична Україна, 1992. — 96 с.

4. С.К.Рудик «Історія ветеринарної медицини»/ -К., 2005,- 215 с.

5. «Словник слов'янської міфології»/- К., 2003, -Сварога.